ГЧ

Ця, здавалося б, незначна обставина, на яку інші дослідники не звертали уваги, стала для Ридана цілим відкриттям. Пояснення могло бути лише одне. Щоб перевірити свою догадку, професор змінив механізм, що пересував світлочутливу стрічку перед зайчиком. Новий апарат крутив бобінку в двадцять разів швидше, ніж раніше. Тепер стрічка завдовжки десять метрів перекручувалася з одного валика на другий протягом якихось двох секунд.

Ридан з нетерпінням чекав нової проби. Кілька днів інститутські техніки виготовляли і відрегульовували новий механізм. Нарешті, все було готове, і Ридан ввімкнув на осцилограф струми мозку кролика…

Ну, звичайно! Його догадка підтвердилася! Відрізок кривої, який раніше вміщався на десяти сантиметрах стрічки, тепер розтягнувся на два метри, і було видно, що весь він складається з дрібних зигзагів, які раніше, під час повільного руху стрічки, зливалися і утворювали потовщені лінії. Виходить, коливання струму в мозку відбуваються з набагато більшою частотою, ніж думали досі!

Але що це? Професор нахилився над новою цереброграмою. Так, так: товщина ліній знову була різна. Лінії складалися з ще швидших коливань світлового зайчика! Та це ж… — професор швидко прикинув можливу швидкість нових коливань — це радіочастота! Виходить, повинні бути і хвилі, промені!

Так, так!.. Нічого несподіваного і тим паче неймовірного не сталося. В глибині свідомості Ридан давно вже догадувався, що так і повинно бути.

Картина електричного життя мозку ставала дедалі яснішою. Тепер зрозуміло, звідки взялися ці порівняно повільні коливання струму, які так чітко фіксувалися на фотографічній стрічці і збивали з пантелику всіх дослідників. Це були так звані в електротехніці биття. Вони виникали в результаті одночасної дії на приймальний апарат кількох, а може, й дуже багатьох хвиль різних частот. Їх коливання то збігалися в напрямі, зливалися, і тоді на стрічці виходили посилені, високі, повільно спадаючі помахи, то, навпаки, діяли в протилежних напрямках і знищували одне одного, поступово затухаючи.

Правда, биття, зображені на цереброграмах, дають певне уявлення про діяльність мозку. Ці фізичні суми коливань усе-таки характерні для кожного подразнення, для кожного стану. По них можна вивчати мозок, визначати розташування і межі його окремих ділянок. Але биття — це лише випадкове відображення електричних сил, що діють у мозку. Діють же ті елементарні хвилі, з яких складаються ці биття. Ними й треба оволодіти, щоб здобути владу над організмом.

Тепер, коли Ридан пересвідчився, що струми в мозку пульсують з величезною швидкістю — не менше ніж мільйони, а може й мільярди коливань на секунду, — він був певен, що є і випромінювання мозку, його не могло не бути! Такі струми утворюють навколо себе електричні і магнітні поля, породжують електромагнітні хвилі, які повинні неминуче поширюватися довкола.

Їх, очевидно, можна спіймати хоча б на найкоротшій відстані. Нікому з учених ще не вдалося цього зробити.

Спіймати! Тільки тоді можна буде переконатися у правильності всіх висновків.

Ридан майже не сумнівався, що контрольний дослід підтвердить його припущення.

Він оголив частину зорової ділянки мозку кролика і закріпив приймальну голку всього за якихось два міліметри від мозкової речовини. Вся решта простору навколо голки — цієї імпровізованої срібної антени — була заекранована свинцем, щоб ніякі випадкові хвилі зовні не могли подіяти на голку.

Цілковита темрява. Кролик не повинен нічого бачити. Професор увімкнув осцилограф, і слідом за цим перед очима кролика мигнули два спалахи маленької електричної лампочки.

Через двадцять хвилин Ридан тримав у руках проявлену стрічку.

Рівна, пряма лінія перетинала її по всій довжині. Ніяких коливань…

Кілька разів Ридан повторював дослід, але на стрічці незмінно з’являлася та сама спокійна рівна лінія.

Виходить… випромінювання нема?

Потяглися дні напружених роздумів. У чому помилка — в логіці самого висновку чи в методі перевірки? Десятки разів Ридан перевіряв свої міркування, змінював умови досліду. Результат був той самий. Ніяких хвиль біля мозку його прилади не виявляли.

Це були дні болісних творчих шукань і сумнівів. У житті вчених часто бувають такі важкі етапи, коли думка б’ється в тупику, з якого за всяку ціну треба знайти вихід. Мобілізуються всі внутрішні і зовнішні ресурси — знання, винахідливість, технічні засоби.

Ридан так і не вийшов за межі свого кола знань. Він вивчав хвильову механіку. А тепер відчув, що йому не вистачає знання радіотехніки.

— Не можна ж усе знати! — вигукував він у хвилини відчаю.

В ці дні Ридан відчував щось схоже на докори совісті. Він звинувачував себе в невігластві. Хай його не навчали як слід фізики в університеті, — тоді це не вважалося за потрібне, а біологів і фізиків вважали майже різними породами людей, — але ж сам він давно повинен був зрозуміти, що це абсурд, що кожен дослідник природи повинен знати фізику, особливо електрику, досконально, від гальванізму до радіотехніки!

Картаючи себе, Ридан з властивою йому гарячковістю захоплювався, перебільшував свій профанізм і забував, що солідну частину цієї обітованої електричної країни він все-таки встиг підкорити.

Не був Ридан і самотнім у своїй роботі. Навпаки, завдяки його товариськості, схильності обговорювати свої думки і «творити вголос» усі співробітники, аж до техніків і лаборантів включно, були в курсі його ідей і труднощів, усіх він змушував думати, шукати, заперечувати, спростовувати. Ридан добирав свій колектив обережно, розважливо. До нього ввійшли серйозні фізіологи, гістологи, цитологи, біохіміки, які вже показали себе як самостійні дослідники, причому не тільки прихильники риданівських ідей, але й скептики, і навіть противники — їх Ридан особливо цінував.

Але головного — фізиків — не було. Ще на самому початку, намічаючи штати, Ридан думав заповнити їх переважно біофізиками і тому негайно розкинув свої сіті у відповідних «водах» науки. Улов виявився мізерним і убогим. Це були слабуваті фізіологи з слабкою фізичною підготовкою. Вони вивчали біоструми, але ніяких ідей, ніяких творчих шукань у їх роботі Ридан не помітив і одразу від них відмовився.

Тоді була організована облава на «чистих» фізиків — електриків-хвильовиків. «Ну, цими вже хоч греблю гати», — говорив Ридан, радіючи тепер, що позбувся біофізиків. На цей час він уже знав, що йому потрібні електрики саме такого профілю. Однак і тут нічого не вийшло. Жоден тямущий фізик-хвильовик не виявив бажання переключитися на вивчення фізіологічних проблем. У них було досить своїх інтересів, своїх ідей. Ридан, не втрачаючи надії, шукав, хоча й не так енергійно, як раніше. Шукання ці якоюсь мірою полегшували становище; утворилося коло нових знайомих, які охоче допомагали Риданові порадами у важких випадках.

Тик було й тепер. Один з фізиків, навіть і не знаючи як слід, у чому справа, і не підозрюючи, яким відкриттям звучать для Ридана його слова, сказав йому просто:

— Якщо ви впевнені, що ці випромінювання існують і що вони неозначено малі, чому б вам не спробувати застосувати недавно винайдений динатронний посилювач? Адже він саме й призначений для дуже слабких початкових струмів.

На другий же день Ридан, не бажаючи нікому доручати таку відповідальну справу, сам приїхав у Ленінград до винахідника цього чудового електронного приладу. Скромний інженер зовсім полонив професора своїм витвором. Це була невеличка витончена трубка; ледве помітні початкові струми, проходячи крізь неї, посилювалися в десятки мільйонів разів без будь-яких ламп! Трубка могла працювати і як фотоелемент, — вона посилювала струми, що виникали в ній під дією слабенького світла зовні.

Винахідник показав Риданові кілька приголомшливих «фокусів». Трубка вмикала світло в кімнаті, коли професор, стоячи в темряві на відстані кількох метрів од неї, курив, задихаючись і кашляючи з незвички, цигарку. Радіоприймач, обладнаний цією трубкою, не потребував струму для розжарення і міг працювати від будь-якого джерела світла в кімнаті. Навіть «кроки» мухи, що бігала в цигарковій коробці, чути було на всю кімнату, завдяки цій трубці, з’єднаній з мікрофоном і репродуктором.