ГЧ

Вони сиділи в їдальні за великим столом, обклавшись книжками і зошитами. З відчинених навстіж вікон тягнуло ароматом якихось квітів і мокрої після дощу землі.

Шум автомобілів, що проносилися по мокрому асфальту провулка, раз у раз відволікав увагу Ганни; дівчина починала тривожитися. Вже три години як батько поїхав, а з розповідей Славки вона знала, що погоня за грозою іноді пов’язана з чималим риском.

Нарешті, на вулиці пролунав знайомий сигнал. Ось грюкнули внизу двері, і залунав голос професора. Наспівуючи, він швидко крокував по сходах.

— Приїхав! — полегшено зітхаючи і закриваючи книгу, сказала Ганна. — Ну, Нато, тримайся. Наукам кінець!

Ридан встановив правило: в поодинокі години, коли вони зустрічаються, — ніяких занять, ніяких справ; ці години повинні бути часом відпочинку, руху, ігор.

Професор шумно влетів до кімнати, став у позу і, владно піднявши руки, почав диригувати, наспівуючи:

Дівчата, що звикли до бурхливих наскоків професора, пожвавішали і весело підхопили пісню на повний голос.

переробляв Ридан на свій лад.

Тим часом книжки зникли зі столу. Наталя, не перестаючи співати, діставала з буфета чайний посуд.

— Увага! — перебив раптом Ридан. — Хто з вас завтра екзаменується?

— Завтра — ніхто. Післязавтра…

— Чудово! Я вас обох арештую. Примусові роботи на годину, не більше. Домовилися? Треба поставити один дослід.

Він лукаво глянув на Ганну. Вона зрозуміла:

— Гроза допомогла?

— Ну звичайно! І цього разу, здається, чудово допомогла. От зараз побачимо… А який розряд ми з Славкою піймали! Мало не в голову. Барабанні перетинки — вдрузки! Зорові нерви — на шматочки!.. Шкода, що вас тоді не було, коли я виїжджав, я б вам зубрити не дозволив, узяв би з собою… Ну, давайте швидше закусимо, дійте тут, а я піду дещо приготую… По місцях! — скомандував Ридан і зник у своїй лабораторії.

Хвилин через десять усі сіли до столу.

— Як повечеряємо, — наказав Ридан, — ідіть униз, будіть Тирсу і принесіть трьох кроликів. Номери вісімдесят чотири, вісімдесят п’ять і вісімдесят шість. Вони в наголовниках, з електродами.

— Не дасть, Костянтине Олександровичу, — сказала Наталя. — Нізащо нам не дасть без записки. Пам’ятаєте, я ходила по сову? Адже ж не дав.

Вона поклала перед професором блокнот і олівець.

— Не було такого випадку, — пробурчав Ридан, кладучи в рот половину бутерброда.

— Ну, дивіться! — сплеснула руками Наталя. — Ви ж самі тоді обурювалися Тирсою…

Ридан щось мимрив і заперечливо крутив головою.

Ганна, не підозрюючи каверзи, виступила на захист.

— Це було приблизно місяць тому, невже ти забув, тату? А хто тоді назвав Тирсу звірячим бюрократом?

Професор не здавався. Дівчата обурювалися, нагадували… Нарешті Ридан проковтнув останній шматок, запив чаєм і, хитро посміхаючись, сказав:

— Самі ви «сови». Це був пугач; Бубо Максимус — його ім’я й по батькові…

Дівчата напали на нього з двох боків; Ридан схопився, почалася галаслива метушня. Падали стільці, полетіла на підлогу чашка…

— Здаюсь! Відставити! — закричав професор, досхочу навтішавшись цим переполохом.

Доки дівчата наводили порядок, він сів до столу і написав розпорядження Тирсі:

«Видати трьох кроликів №№ 84, 85 і 86. І капусти».

— Ну, приготувалися? Пішли! Чекаю в лабораторії.

Вчений, як завжди, зайшовши до своєї лабораторії, надів білий халат, вийняв окуляри й повільно протер скельця.

Експеримент завжди потребує великої уваги. Все має бути заздалегідь передбачено і враховано, розташовано на своїх місцях. Найменший, здавалося б, недогляд може призвести до неправильного висновку. Ридан перед дослідом перевтілювався, немов збирався в тугий напружений клубок. Обережні, розмірені рухи приходили на зміну поривчастим жестам. Замість розмов — короткі, точні розпорядження і запитання. Тільки в очах, жвавих, сірих, різко окреслених очах Ридана кипіло складне, неспокійне життя.

Дівчата принесли кроликів у невеличких клітках і мовчки зупинилися серед лабораторних приладів, ніяковіючи у цьому святилищі вченого.

Те, що придумав Ридан, повертаючись після погоні за грозою, було просте і, здавалося б, мало розв’язати складне питання. Цього разу техніка майже не брала участі в досліді. Ніяких апаратів не було.

Біля самої стіни, що відокремлювала лабораторію від невеликої операційної кімнати, обладнаної для роботи над тваринами, Ридан поставив на стіл спеціальну клітку, екранізовану від усіх електричних впливів зовні свинцевою сіткою. Дві такі самі клітки були розташовані по другий бік стіни, в операційній.

Тонкий броньований кабель виходив з першої клітки, проникав через отвір у стіні і там, роздвоюючись, зникав у двох інших клітках. На верхніх кришках усіх кліток були невеликі вимикачі. Досліджуючи мозок, Ридан звичайно приєднував до кабеля посилювач і осцилограф. Тепер цих приладів не було.

— Давайте кроликів, — сказав Ридан. — Одного — сюди, двох — в операційну.

— А що це за намордники? — тихо спитала Ганна.

Ридан вийняв одне звірятко і, відстебнувши ремінець, зняв з його голови щось схоже на шкіряний шолом. До них підійшла Наталя.

— У цих кроликів, — сказав він, — у ті ділянки мозку, де зосереджено управління функціями харчування, вживлені тонесенькі срібні електроди. Кінці їх виходять на поверхню черепа ось тут, бачите, через отвір у центрі цього маленького фарфорового диска, і закінчуються невеличкими колечками. До них ми зараз і приєднаємо провід, що виходить з кабеля і з’єднує всі три клітки. Таким чином, якщо ми повернемо важелі оцих вимикачів праворуч, — слухайте уважно і запам’ятайте, помилятися не можна, — якщо праворуч, то мозкові центри всіх трьох кроликів будуть з’єднані між собою спільним проводом. От і все. А це не намордники, а наголовники, шоломи такі: вони прикривають вихід електрода з черепа, щоб кролики не могли лапкою чухати це місце і зірвати колечко. Тепер ми шоломи знімемо, а кроликів посадимо в отакі станочки. Потрібні вони для тієї ж мети.

Ридан спритним, звичним рухом укріпив легкий дерев’яний станочок на кроликові.

— Бачите, він може рухатись, ходити, їсти; тільки почухатися йому не можна. А електрод оголений. І зараз ми його приєднаємо до кабеля…

Мікроскопічний затискач на кінці тонкого м’якого шнура, що звисав із стелі клітки, вчепився в колечко електрода на черепі кролика. Такі самі маніпуляції були пророблені і з рештою звірят.

— Ну, все готове… Отже… Ви розумієте, що відбувається? Один кролик — тут, і два — там, за стіною. Центр живлення мозку цього кролика з’єднаний звичайним електричним проводом з такими самими центрами тих кроликів. У цьому ланцюзі, крім вимикачів, нема ніяких приладів, ніяких джерел струму. Нічого нема. Нічогісінько! Зрозуміли? Тепер — на місця! Нато, ставай біля цієї клітки, отак. Коли я скажу, відчини дверцята і поклади в клітку капусту, одразу всю. Хай їсть. Ти, Галю, йди сюди. — Він повів її в операційну. — Ставай до цієї клітки, руку поклади на вимикач, стій спокійно і уважно стеж за кроликом. Говоритимеш мені, що він робить, як себе почуває.

Сам Ридан став поруч з Ганною біля третьої клітки.

Кілька секунд тривала мовчанка. Ридан ковзнув рукою по волоссю, помітив на рукаві якусь ниточку, висмикнув її, скинув на підлогу.

У вікні світлішало бліде, досвітнє небо. Дівчата мовчки чекали розпоряджень.

— Починай, Наталю, — сказав Ридан.

— Є, поклала, — відповіла вона з другої кімнати.

— Вимикач праворуч!

— Є!

— Що він робить?