ГЧ

Два уривчастих тріскотливих сигнали примусили Миколу здригнутися, хоч нічого особливого не було в тому, що Ридан викликав інженера в свою лабораторію. Часто професор показував йому нові цікаві реакції тварин або просив перевірити роботу «ГЧ».

Але цього разу звук зумера схвилював Миколу. Він швидко вийшов. Коридор видався йому трохи довшим, ніж звичайно.

Ридан зустрів його на порозі, блискаючи очима, перебираючи скуйовджене волосся.

— Еврика! Еврика, рідний мій, готово! Микола ввійшов у лабораторію.

— Дивіться.

У кутку великої клітки, що стояла перед «ГЧ», безсило розкинувши свої довгі руки і схиливши голову на груди, темною застиглою опукою сидів Сімка.

— Помер! — вигукнув вражений Микола. Бурхлива зміна почуттів приголомшила його. Жалість пройняла серце: він дуже любив цього милого шимпанзе, майже людину. Як же міг Ридан так жорстоко святкувати перемогу? Ось те, чого добивався професор! Вій знайшов, нарешті, «хвилю смерті»! Мороз пішов у нього поза шкірою. Це грандіозно. Ридан має рацію. Він робив те, що зараз найважливіше за все.

Професор мовчав і усміхаючись стежив за Миколою. Він весело розсміявся, коли той глянув на нього, ладен висловити своє похмуре захоплення.

— Знаю все, що ви думаєте, любий мій. Але заждіть, я певен, що ви зробили правильний висновок з помилкової думки. Це буває. Так що дозвольте вас, передусім, заспокоїти: я зовсім не такий безнадійний вбивця, як ви гадаєте. Сімка живий!

— Живий! — зрадів Микола.

— Живий, шельма… Тільки… — Ридан багатозначно і урочисто скінчив: — Він спить.

Усі переживання Миколи промайнули в ньому знову в протилежному порядку: Сімка живий, професор не вчинив убивства, але… тоді, виходить, і «хвилі смерті» не існує. І вже майже байдуже він сказав спроквола:

— Спи-ить?

Ридан підніс руку до «ГЧ» і загасив генерацію.

Сімка зітхнув, хитнувся на бік і підвів голову, сонно кліпаючи очима. Потім став на ноги, підійшов до ґрат, високо підняв руки і схопився за прути, спокійно розглядаючи знайомих людей.

— Сімка! — Микола хотів, було підійти й погладити тварину.

— Зачекайте, Миколо Арсеновичу… Дивіться ще. — Він змінив настройку генератора і знову дав струм. — Я бачу, ви ще не зрозуміли, в чім річ.

Повіки Сімки знову почали стулятися, одна рук ковзнула вниз по пруту, потім друга… Він сів, повалився на бік і знову заснув. Усе це сталося протягом чотирьох-п’яти секунд.

Ридан вимкнув генератор.

— Тепер відчиніть дверцята і спробуйте розбудити його.

Микола ввійшов у клітку і схилився над бідолашним шимпанзе. Кликав його, гладив, торсав, перевертав… Нарешті, взяв на руки і виніс з клітки. Сімка сопів, серце спокійно, ритмічно билося в маленькій, зовсім дитячій грудній клітці. Але він не прокидався.

Раптом Микола зрозумів усе.

Він кинувся в клітку, поклав Сімку і щільно причинив дверцята. Все-таки Ридан знайшов саме те, що потрібно! «Проміння смерті» немає, але є «проміння сну». Це — те саме, ні, це далеко краще! Ось навіщо йому потрібно було гальмування!

— Костянтине Олександровичу, скільки часу триватиме цей сон?

Ридан, замість відповіді, змінив хвилю, дав струм. Сімка вмить прокинувся.

— Скільки завгодно, Миколо Арсеновичу. Як бачите, променем можна розбудити, коли хочете. Природне ж пробудження настає тим пізніше, чим більшу частоту на цій ділянці сну я даю. У даному випадку Сімка прокинувся б через кілька годин, може, через добу. Коли ще збільшити частоту, настане безпробудний, патологічний сон, щось подібне до летаргії. Але «ГЧ» завжди може вивести і з такого стану. Я вже перевірив усе це. Тепер ви, сподіваюсь, зрозуміли, чим тут пахне? Кажу, еврика!

— Це чудово! — шепотів Микола, захоплено дивлячись на Ридана. В його уяві миттю виникали картини майбутньої дивовижної війни. Ворог наступає. Його армія, озброєна найновішою винищувальною технікою, страшними машинами Гросса на вантажних машинах наближається до нашого кордону… Промінь «ГЧ» здалеку, з укриття, яке неможливо виявити, або з літака спокійно ширяє по фронту, заглиблюється в тил. Люди падають, охоплені раптовим, непереборним сном… Ворожа техніка мовчить, вона мертва. Не рвуться снаряди артилерії. Ніхто не вбитий. Смерті немає в цій війні… Руйнування немає… Наші війська виходять уперед, роззброюють сплячих ворогів, відбирають усю їхню смертоносну техніку і на ворожих машинах вивозять до себе в тил… Знову пробігає по сплячій армії промінь «ГЧ» — вже інший… Беззбройні солдати прокидаються, шикуються і під конвоєм ідуть теж у наш тил. Це вже полонені… Авіація не зможе навіть наблизитись до місця «бою», пілоти заснуть, тільки-но їхні літаки з’являться на обрії. Тут не обійтись без жертв. Але кілька таких, незрозумілих для ворога катастроф, і авіація противника буде паралізована…

— …Це перемога… грандіозного… історичного значення, — шепотів Микола.

— Авжеж, мабуть, так. — Ридан задоволено потер руки. — Лишається зробити тільки один, останній крок — перекласти все це на мову людського мозку. Але то вже дрібниці, техніка. Головне вирішено.

— Ви ж, певно, вже визначили величину поправки для людини!

Професор зам’явся.

— Так, але… поправки ці тільки теоретичні, експериментально не перевірені… Перевірити треба! А от як це зробити, я поки що й сам не знаю.

Микола занепокоївся. Він уявив собі цю перевірку в звичному для Ридана стилі, як нову тривалу, кропітку роботу, подібну до градуювання «ГЧ». Але тепер уже він сам вважав за неприпустиме зволікати. Якщо машини Гросса з’являться раніше, ніж Ридан перевірить свої поправки, це буде непростимим недоглядом!..

— Дозвольте, Костянтине Олександровичу, очевидно, я знову чогось не розумію. Ви самі казали, що ваші поправки виявилися правильними.

— На тваринах, Миколо Арсеновичу, тільки на тваринах, починаючи від рептилій і кінчаючи Сімкою. І до того ж то були рухові центри, серце, дихання… Вийшло, правда, здорово… Ви пригадуєте, яка виявилась закономірність: елементарні функції опинились па початку шкали, на нижчих частотах. Очевидно, мозок у своєму історичному розвитку оволодівав усе вищими частотами. Функції організму й керовані ними частоти мозкових клітин виникали і розвивались паралельно. Адже у вищих організмів функції дуже ускладнені, а багатьох з них зовсім немає у нижчих. Тому поправки на найбільш складно організований мозок людини можуть виявитись іншими… До того ж тут гальмівний процес, особливий, своєрідний.

— Загалом, прогресія ваших поправок уже визначилась на всіх класах тварин. Чому ж для людини вона повинна зламатися?

Ридан розвів руками.

— Не повинна, але може…

Микола бачив, що тільки педантизм заважає йому зробити останній, вирішальний дослід. Ридан сам не вірив у можливість помилки, це було ясно. А Микола вірив Риданові-вченому…

— Слухайте, Костянтине Олександровичу, — сказав він, узявши його за руки, — не треба гаяти часу. Перевірка може затягтись надовго.

— Що ж ви пропонуєте?

Микола замість відповіді рішуче підійшов до клітки з Сімкою, різким рухом відкотив її вбік і, схопивши стілець, сів перед свинцевим екраном.

— Починайте, Костянтине Олександровичу! Давайте промінь. Зараз же ми перевіримо хвилю, і все буде ясно…

Якусь мить Ридан стояв нерухомо, наче борючись сам з собою. Потім поволі відійшов до стіни, підніс руку до головного рубильника і вимкнув його.

— Ні, — сказав він, — я цього не зроблю… Не треба гарячкувати, Миколо Арсеновичу, так пуття не буде. Вставайте і підемо до наших дівчат святкувати перемогу й вечеряти. Завтра придумаємо що-небудь менш ризиковане. А Сімка хай спить… це не зашкодить.

Трохи зніяковівши від свого пориву, Микола слідом за Риданом вийшов з лабораторії.

Ганна прокинулась раніше, ніж звичайно. Ясний червневий ранок вривався крізь щілини між фіранками і полум’яніючими смугами освітлював кімнату. Сонячне полум’я й розбудило Ганну. Вона безмірно любила сонце, називала себе «сонцепоклонницею» і вважала за злочин спати в такі от яскраві, ясні ранки, що сповнювали її якоюсь особливою бадьорістю, сприйнятливістю; в такі ранки враз ставали простішими, приступнішими всі навчальні предмети, потрібні клавіші рояля наче самі підскакували під її тонкими пальцями, а в старих, давно, здавалось, вивчених і до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.