ГЧ

За кілька хвилин у кабінет до Ридана постукали.

— Зайдіть!

Двері розчинились навстіж, і якась темно-бура істота, шкутильгаючи і перевалюючись по підлозі, м’яко вкотилася до кімнати.

— Сімка! — вигукнув Ридан.

У ту саму мить істота кинулася назустріч, стрибнула йому на груди; довгі волохаті руки обхопили шию, сумна мордочка шимпанзе притислася до плеча професора.

Сімка був найціннішим з експериментальних тварин у «звіринці» Ридана. Вперше він з’явився тут років п’ять тому зовсім ще молодим і виявився виключно здібним. Він уже побував у руках дресирувальника і всією своєю поведінкою настільки не був схожий на тварину, що професорові довелося створити для нього особливі умови. За кілька днів Сімка став загальним улюбленцем сім’ї. Він часто виходив із своєї великої клітки в мавпятнику й цілі години проводив у квартирі Ридана, граючись з Ганною і Наталею в м’яча, розважаючи їх своєю майже людською цікавістю до всякої нової речі і особливо до рухомих іграшок, які спеціально для нього купували і багато яких гинули в його допитливих руках.

Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.

Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.

Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз — ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.

Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.

Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.

І ось він повернувся знову до Москви.

Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.

Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.

— Що це? — тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.

Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.

Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».

Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила його. Тільки вона ніяк не могла звикнути до його «людських» набутих звичок, які її глибоко вражали і здавались несумісними з його мавпячою природою.

Для Ридана повернення Сімки було важливою подією. В будь-який момент міг статися вирішальний злам у ході досліджень. І тоді йому негайно потрібен був би представник тваринного світу, який займає передостанній щабель на скалі еволюції.

Розмова з Риданом не минула безслідно для Миколи. Раз у раз він у думці повертався до неї і щодалі, то менше його задовольняли аргументи професора. Усі міркування про гальмувальні процеси, звичайно, були правильні, загадка, що виникла перед Риданом, уявлялась значною, і все ж Микола сприймав усю цю логіку, як ширму, яка давала змогу професорові щось не договорювати. В усякому разі, в його аргументах Микола не бачив підстав для тієї поспішності, з якою зараз працював Ридан.

Настав, проте, день, коли професор «видав себе». Принаймні, Микола був певен, що розгадав таємні задуми Ридана.

Вони були самі в цій глухій, оббитій свинцем лабораторії, коли Ридан раптом спитав інженера:

— Скажіть, Миколо Арсеновичу, є які-небудь новини із Заходу? Німець ваш повідомляє що-небудь?

— Ні, він тепер не з’являється в ефірі. Останні повідомлення ви знаєте.

— А що коли він догадався про підміну? Адже тепер вас імітує в ефірі Анатолій Васильович?

Анатолієм Васильовичем Ридан за своїм звичаєм величав Толю Ниркіна, який тепер акуратно чергував у Миколи в призначені дні й години. Зовсім молодий, тільки що скінчив школу, маленький, вихрястий, до комізму серйозний і безнадійно мовчазний юнак завоював симпатії професора своїми надзвичайними радіотехнічними здібностями, про які часто розповідав Микола.

— Здогадатись неможливо, — відповів Микола. — Ниркін артистично наслідує мене. Ніхто з наших любителів не помічає підміни.

От і все. Спочатку Микола не надав значення цій розмові, але вже вночі, у ліжку, він пригадав несподіване запитання Ридана, і раптовий здогад вразив його. Ридана хвилюють апарати Гросса, «проміння смерті»! Так ось у чім річ! От, очевидно, чого він шукає в спектрі променів «ГЧ» — смерть! Так, це, справді, реакція проста і яскрава. Раптова смерть… І ось чому він так поспішає!

Микола пригадував, підсумовував свої спостереження. Усі вони тепер підтверджували його здогад. Ці розмови про гальмування! Ну, звичайно… Припинити діяльність серця, наприклад, ось так само помахом променя, як він примушує собаку вмить піднімати лапу! Ох, Ридан! Яка послідовність, яка могутня логіка в цій геніальній голові! Усе вірно в його діях, навіть таємниця, якою він завуалював усю роботу з самого початку. Але коли він шукає «проміння смерті» з такою впевненістю, значить він його знайде! А тоді… нічого гаяти час. Смертоносні апарати Гросса в будь-який момент можуть змінити хід подій…

На другий же день Микола повитягав усі свої креслення, що стосувалися «ГЧ», уважно переглянув їх, деякі відібрав, став щось виправляти в них, накидати нові… Хай Ридан уперто мовчить! Це право великого вченого — мовчати доти, поки результати досліджень не примусять говорити. Але йому, Миколі, тепер усе ясно, нове відкриття професора не застане його зненацька. У нього все буде готове — і для необхідних польових випробувань, і для запуску у виробництво на якому-небудь оборонному заводі цілої серії «бойових» «ГЧ»…

Потяглися дні напруженого чекання. З кожним днем усе далі рухалась по своєму колу тонка стрілка «ГЧ», і чим менше лишалося не досліджених ще поділок шкали, тим помітніше хвилювався професор, підходячи ранком до генератора, тим заклоотанішим виходив увечері до чаю.

Мовчав, замикаючись у собі, Ридан, мовчав Микола, щоб не виказати професорові своїх здогадів і підготовки нового сюрпризу.