ГЧ

— І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» — в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, — ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям — усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я — не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! — нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку — оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!

Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…

Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.

Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.

А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…

Як дивно… Уже який раз Микола робив цю спробу в думці відтворити образ Ганни перед собою, зовсім близько, так, щоб можна було розгледіти кожну рису, посмішку, блиск очей… Він легко викликав так усіх добре знайомих йому людей. Але викликати найближчий, найжаданіший образ не вдавалося. А чи може вона так само побачити його? Але тут перед Миколою постало третє — його власне обличчя, і на душі його стало похмуро. Грубе, вилицювате, по-теслярськи вирубане сокирою, прямокутне, з якимись гулями по обидва боки чоло, зеленкуваті невеличкі очі, гудзиком, завжди чомусь червонуватий носик, рівне білясте, як у пастушка, волосся. Хіба міг хто-небудь серйозно зацікавитись таким «видом»?!

Микола був дуже невисокої думки про свою зовнішність. Він соромився її і уникав приваблювати до себе увагу чужих очей навіть власним поглядом. В цьому виявлялась його хвороблива самокритичність, властива всім справді скромним людям.

А насправді Микола зовсім не був таким потворним, яким він себе уявляв, хоча формально його оцінка своїх рис була майже точною. Кінець кінцем усе залежало від позиції, від підходу: так само, як і Микола, зробив би і карикатурист, підкресливши його слабкі сторони. Художник-реаліст відобразив би в тих самих рисах Миколи і богатирську фізичну силу, і незвичайну допитливість розуму, і нехтування благами земними, і чарівну лагідність, і чистоту його довірливої до людей душі…

Ні, нічого цього не бачив, не знав за собою Микола. І похмурою здавалася йому доля такого ніжного, всезростаючого почуття, яке він уже насилу таїв у собі…

— Та-ак… — заговорив знову Ридан, приборкуючи, нарешті, свої розбурхані думки. — Не треба тішити себе надіями, Миколо Арсеновичу, наука ще в колисці, в пелюшках. Ми погано, дуже погано знаємо природу. В будь-якій області — чи це буде наш власний живий організм, чи світ мертвих речовин або космос, що оточує нас, — всюди, на будь-якій стежці пізнання ми натрапляємо на невідоме. Сучасне людство уявляється мені немовлям, яке запізнилось у своєму розвитку і якого мати-природа ще не відлучила від своїх грудей. Хіба не так? Адже це факт, що все, чим ми харчуємось, результат таємничої роботи зеленого листка рослин, що самі ми ще не створили ні грама їжі для себе за всю історію! Навіть не знаємо, як це зробити. А найгірше, що ми не дуже й дбаємо про те, щоб це узнати, бо звикли жити на утриманні природи і вважаємо таке становище цілком нормальним.

Микола вже здивовано слухав Ридана.

— Хіба треба вважати ненормальним, що природа нас годує? — спитав він.

— Бачте, поки ми не вийшли з дитячого віку, це нормально, звичайно. Але ця стадія розвитку трохи затягнулася, і людство вже почало виходити з неї. Та й пора, адже нам уже близько мільйона років! Першою незаперечною ознакою і фактором наступаючого зламу я вважаю наш соціалізм. Так, Миколо Арсеновичу, ми перші почали ставати на власні ноги, у нас у перших почали прорізуватися зубки! А це й значить, що людство почало виходити з дитячої стадії. Ось тут уже як хочете, але молочко матері нас не дуже влаштовує, хоча ми й досі ним харчуємось. Проте… облишмо метафори. Перейдімо до фактів. Ви замислювались коли-небудь над тим, скільки коштує сучасному людству добування цієї самої «природної», «материнської» їжі? Давайте подивимось!

І тут Ридан намалював картину, яка вразила Миколу. Професор сипав цифрами, перераховував звичайні людські справи, що набували враз нового, приголомшливого змісту. Шістдесят процентів населення Землі займається безпосередньо сільським господарством. Воно виконує титанічну роботу: приблизно з однієї шостої частини всього суходолу щороку здирають, як шкурку з апельсина, верхній шар грунту завтовшки близько двадцяти сантиметрів і перевертають його шкереберть. Потім прочісують усю цю територію в 25 мільйонів квадратних кілометрів — і неодноразово! — боронами, культиваторами, сівалками, угноюють, підживлюють, опилюють і зрошують отрутами, щоб урятувати врожай від бур’янів, хвороб і шкідників. Усе це робиться за допомогою машин. Технологія така, що кожна операція повинна бути виконана в найкоротший строк, тому машин потрібно відразу багато. Кожна з них працює всього кілька днів на рік, решту часу вони лежать мертвим вантажем. Ніде не використовуються машини так невигідно, як у сільському господарстві…

Врожай зібрано. Мільярди тонн харчової сировини, створеної природою на полях, плантаціях, просто в лісах, повинні тепер переселитися в інші місця, часом дуже далекі. І от зерно, коренеплоди, всілякі овочі або інші частини рослин — стебла, листя, квіти, коріння — вантажать на автомашини, у вагони, трюми кораблів, навіть у кабіни літаків, і вони течуть грунтовими, шосейними, залізними, водними артеріями континентів і між континентами, до місць переробки, до млинів і заводів, які перетворюють цю сировину на борошно, хліб, крупу, макарони, цукор, масло, крохмаль, спирт, чай, каву, маслини і багато, багато на що інше. До них приєднуються продукти тваринництва і мисливського промислу. Жива худоба й птиця, м’ясо в різних холодильниках, рефрижераторах, молоко, масло, сир, яйця, дичина… Рибальські флоти рискають по морях та океанах і теж женуть цими артеріями свою продукцію — рибу — заморожену, солону, копчену, сушену, в’ялену, ікру, риб’ячий жир, продукти китобійного, тюленячого, дельфінового промислів, крабів, устриць… Промисловики везуть з лісів «дикі» продукти — різноманітні горіхи, ягоди, гриби…