Сонячний вiтер

І тоді міністри Гвідонії зрозуміли, звідки взявся промінь… Яке лицемірство, яке нечуване фарисейство, дволикість! Уряд Гвідонії оголосив ноту у відповідь таку ж за змістом, але з кількома “не” і звинуваченнями у фарисействі.

Планету сколихнула тривога. Газети в обох країнах виходили по кілька разів на день. Дипломатичні стосунки розірвано. Посли, спакувавши манатки, виїхали. Введено картки на хліб.

Фізики на обох півкулях не довго намагалися встановити фізичні і хімічні та інші властивості променя, й побігли займати черги в магазинах, про всяк випадок.

Вулицями безперервними потоками йшли демонстрації. Пані Бо одягла свою найкращу сукню, намалювала помадою на старому простирадлі велике “Ні!” і разом з паном Бо очолила групу блока, що постраждав. Вдома залишився семирічний Пипка. йому не забули наказати, щоб він не підходив до “подарунка потойбічних”.

Пипка вже знав, що промінь чинить шкоду тільки тоді, коли до нього доторкнутися.

— Загадка, — сказав роздумливо Пипка. Вранці дяді довго билися над нею.

Пипка взяв батарейку від кишенькового ліхтарика, відвів контакти; а як тільки промінь опинився між контактами, колір його змінився на зелений.

— Диво, — сказав Пипка, — промінь змінює забарвлення під дією електричного середовища, напруга якого всього два з половиною вольта.

То відводячи, то наближаючи батарейку, Пипка механічно відсвітив: “Промінь стає зеленим, коли потрапляє між різнойменні полюси сухого електроелемента”. Відсвітив на своїй мові, а потім — уже механічно— на мові Агонії, яка відрізнялася лише діалектом.

Тоді відійшов, думаючи, чи не посипати ще промінь сіллю. Або полити його томатним соком.

Знов заблимало, чергуючись: то жовто, то зелено.

— О, це вже й без елемента…

Здивування минуло, коли Пипка побачив, що сигнали мають системність.

“Вас зрозумів. Прийом”.

— Хтось теж знає азбуку потопаючих! Пипка заспішив:

— Хто ти?

— Ол.

— Звідки?

— Агонія, місто Дой, вулиця Голуба, Х-123, мешкання 18. А ти?

Пипка назвався. Отож, таким чином вони стерли всі білі плями невідомості, що лежали між ними.

— Слухай, що ти про все це думаєш? — світив Пипка.

— Ніяк не доберу, що до чого, — відповів Ол.

Між іншим, виявилося, що вони з Пипкою однолітки.

— Це добре, що ти додумався підсунути до променя елемент, — світив Ол.

— А мені було нудно. Мама пішла на демонстрацію…

— І мої теж.

— Але це не ми пустили цей промінь. Я весь час був удома, а наше мешкання на першому поверсі.

— І не ми. Я теж був весь час удома і все бачив…

Зненацька промінь почервонів. І як Пипка не старався, йому не вдалося більше нічого відсвітити Олу. Він відійшов розчарований. Тоді промінь заблимав червоно-жовто:

— Хлоп’ята, не заважайте. Ти, Пипко, іди в гараж: його забули замкнути. Бери авто й катайся у дворі. Там нікого немає, і твої батьки повернуться не скоро. А твій батько, Оле, забув замкнути двері бібліотеки. Погортай книги.

Промінь знову став жовтий. Пипка наважився:

— А як ви взнали, що мене звуть Пипком?

Промінь відсвітив роздратовано:

— Слухай, коли ми маємо промінь завдовшки в кілька парсеків, за вашими вимірами, то невже ти думаєш, що ми не в змозі збагнути твого лепету!?

— Але ви так швидко прийняли наші сигнали, а швидкість світла всього 3Х105 м/сек, отже, вам треба було чекати їх кілька років, а значить ви вигадуєте, що ваш промінь довжиною в кілька парсеків!

— О свята простота… Що за одиниці міри, що за одиниці часу… Досить! Про особливості променя потім. Не заважайте нам проводити експеримент. Шеф свариться.

— А… де ви? — відсвітив уже спантеличений Пипка.

— За вашою номенклатурою сузір’я М 4288, планета № 271956943 абв. [2] Геть від променя, шибеники!

ПОВІСТІ

ПІЛОТ ТРАНСГАЛАКТИЧНОГО

Цирк, універмаг, багатоколірний готель, каса Аерофлоту тьмяно відбивалися у вимитому на ніч асфальті. Закінчувався передвихідний вечір. Як завжди о такій порі було мало тролейбусів і автобусів, та й легкові авто на диво рідко перекреслювали відполіроване дзеркало гудрону, змазуючи на мить перевернуті обриси будівель.

Він довго спостерігав, як авто сунуть перед собою жовті кружальця світла і як ці плями, мов гумка, стирають розпластані на площі контури цирку, універмагу, готелю, каси Аерофлоту. Докурив другу підряд цигарку, побродив сюди-туди тротуаром.

Автобус уже подали на посадку. Стояв порожній, в салоні не горіло світло. До відходу хвилин п’ятнадцять. З салону крізь прочинені двері віяло теплом обжитості. Вабило зайти всередину, у м’який напівморок, бути, там самому, потонувши в зручному кріслі.

Мав на сьогоднішній вечір прості обов’язки: зустрінути десь о першій ночі ташкентський літак. Ним прилітала подруга дружини.

Коли автобус перетинав Хрещатик, він відзначив, що його самотність була ілюзорною, вигаданою. Добре бути самотнім в автобусі, кімнаті, в тих обставинах, що мимоволі навіюють жаль до самого себе. Добре погратися в самообман, подивитися на себе, як на жертву. Вулицями пливла річка людей, його відгороджувало від них тільки скло. “Перехожий, коли тобі захочеться поговорити зі мною, чому б тобі не підійти до мене?” Уолт У’ітмен. І коли це було?..

Він почав думати, що його з’єднує з усіма. Неможливо бути знайомим з кожним, а по суті, ми всі знайомі між собою. Коло моїх знайомих розширюється в коло знайомих моїх знайомих і так далі, повертаючися знов до мене. Так до мене приходять думки, про джерела яких я не маю найменшого уявлення. Всесильний бог Інформації об’єднує нас. “Цивілізація є високостійкий стан речовини, що здатний збирати, абстрактно аналізувати і використовувати інформацію для отримання максимуму відомостей про середовище й самого себе і для вироблення оберігаючих реакцій”. А це вже Норберт Вінер.

Добре, думатимемо про інформацію. Будемо збирати відомості про світ, абстрактно їх аналізувати, словом, про всяк випадок, шукатимемо захисних реакцій.

Відверто кажучи, думав собі, я дуже мало знаю про світ, — дещицю, мізер, на ламаний шеляг. Та-ак, а які в мене можливості знати більше? Всі можливості. Маю квартиру з паровим опаленням, газом, ванною, напівавтоматизованою кухнею, пилосос, роботу, магазин, кіно, театр під боком, бібліотеку за кілька кварталів; “побут, пересування займають обмаль часу. Але вся біда в тому, що, навіть якщо я читатиму двадцять годин на добу, то за все своє життя, хай і довге, зможу прочитати лише одну з кожних десяти тисяч книг, які видані до цього часу. Та я іронічно ставлюся до таких підрахунків.

Він споглядав стрижену потилицю шофера. Опасистий чоловік, уже пенсійного віку. Курить “Приму”. Напевне, батько сімейства. Напевне, юнаком його захопила війна, виніс на своїх плечах тягар лихоліття. Про що він мріяв тоді? Доконати фашизм — передусім. Після того думав у холодному бліндажі про жінку й тишу за вікном теплої кімнати. В чаду лазаретів — про вимитий асфальт, травневе вранішнє сонце, свіжу зелень. Щоб завжди був хліб і запахи його наповнювали кухню, коли діти повертаються зі школи. Це найбільше, про що можна мріяти в пристріляному і промерзлому окопі, коли грань між буттям і небуттям проходить не десь у майбутньому, а ось, навпроти, в нейтральній смузі. Я б теж думав про це і тільки про це! Що ми будемо робити, наприклад, пане Вінер, з оцим шофером? Ви ще казали, що під час 2-ї НТР виживуть лише кібернетики. Його, шофера, вже тоді не буде, будуть інші покоління шоферів чи просто людей, що не в спромозі щось робити, окрім як займатися дрібним обслуговуванням?