Сонячний вiтер

І все ж це буде найвища стеля, про яку тільки можна мріяти. І тут дзвінок з директорату нагадав усім, що до відльоту залишається трохи менше години.

— Що ж, — сказав директор, — я не вперше проводжаю вас і ваш екіпаж…

“Але востаннє — твердо подумав Горбач. — І від цього нікуди не дінешся, я можу, саме я — бо вибір був великий, — видовбати ще одну сходинку. Звичайно, знайшлися б і інші, але це мій час. Більшого я вже зробити не зможу”.

… — як охарактеризувати ваше завдання? Протнувши простір, ви вийдете десь на межі галактик, поблизу “дірки” Опта. І входите в неї… виславши попереду розвідку — авторакету, щоб уникнути “ям”…маєте скинути в “ями” часу і простору модернізовані радіомаяки… Крок в антисвіт?.. Одна авторакета має перетнути антисвіт, а ви знову згортаєте простір і чекаєте її в можливій точці виходу. Одне. Ви за третім стрибком вийдете на межу метагалактики… І що далі? Час і простір там, можливо, згортаються чи течуть в протилежному напрямку? Межа часу і простору? Край розбігання галактик? Де край?..

…Московський інженерно-фізичний інститут, МІФІ. Чому не просто інститут фізики? Московський МІФ. “Сучасний міф, — говорив батько. — Тобі не здається, що міф цей розвіється? В тобі самому?”

Коли він зрозумів, що космос для нього закритий, першою думкою було знайти місце якомога ближче до нього. МІФІ підходив. І оця суперечка з батьком відбувалася в глибокому дворику інституту, коли він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.

— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно “Уран”. І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.

Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.

Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…

Буває,

що підводить

і найдосконаліша техніка.

Одного разу, уже звернувши

з натоптаного Чумацького Шляху

в напрямі

до околиць Галактики,

на периферії якої

і наша Сонячна система,

і, власне, вже наближаючись до Землі,

раптом помітив:

прилади корабля показали,

що бортові системи

працюють ненормально.

Посадка була екстреною

і не в призначеному районі.

Та все обійшлось благополучно.

М’яко.

Тільки налякав корів.

Та,

Коли я зіскочив на землю

(з маленької літери),

вони вже мирно стригли

травицю побіля стабілізаторів,

а одна навіть,

червона, з рогами, загнутими німбом,

терлась об ще не остигле

охвістя.

Я побачив

розлогу балку

з жовтуватим струмком,

бідненькі будівлі

колгоспних ферм

вдалині,

сільце збоку

(як потім дізнався з газет -

на тридцять три двори),

а до мене підійшов пастушок,

як з картин пейзажистів:

вигорілий чубчик,

благенька сорочка, штани закасані,

ноги босі.

Він ввічливо привітався

і відігнав корів од корабля,

а на червону аж замахнувся

палицею.

Потім сказав,

що коли я не пущу

корів у шкоду,

він збігає за бригадиром,

дідом Степаном,

той запряже лінійку,

поїде на центральне

дворище,

а звідти подзвонять

у район,

а районне начальство

вже скаже,

що робити

з ракетою і мною,

інакше мені довго

доведеться морочитись,

бо люди зараз

на скиртуванні

і сюди не прибіжать.

“Знаєш, тезко, -

сказав я йому, -

моє начальство

вже знає все.

І не треба

турбувати діда Степана,

у нього клопоту досить -

навіть з тією ж

таблицею множення.

Давай відпочинемо краще”.

І ми сіли на траву

в тіні стабілізатора.

Він витягнув

зелену пляшку

з молоком,

двоє яєць,

сіль, і хліб,

і цукор,

зав’язані у вузлик.

А я пригостив його

їжею з тюбиків,

якими він

безмежно зацікавився,

і сказав,

що ось настане осінь,

він допоможе матері

трусити буряки,

а мати йому дасть

карбованця,

і якби в магазині

трапились такі тюбики,

він би всього його витратив,

але в магазині

тільки й можна купити

пряників.

Такий це хороший був хлопчина.

Ось у дядька Сашка,

казав,

трактор “Універсал” теж гонористий.

Стане посеред поля -

і не заводиться.

Тоді дядько Сашко

копне його чоботом

і спить півгодини в борозні.

А потім

крутоне ручку -

і “Універсал” заводиться,

Так що й з моїм кораблем,

може, подібне сталося.

І справді,

коли я копнув черевиком

стабілізатор,

двигун запустився,

вся апаратура запрацювала,

як слід.

І я, звичайно, злетів

без сторонньої допомоги,

взяв курс на космодром.

А на гачку в торбинці

поколихувалися

зелена пляшка з джерельною водою,

хліб і сіль -

на випадок,

коли корабель

знову зіб’ється

з ритму.

“Колумб” продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.

Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.

Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.

Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.

Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після “розбігання” почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.

Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.

Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?