Сонячний вiтер

Лайнери ті з’явилися, коли зникло відчуття дикості поля, самотності локатора; ніби їх одразу всіх звідкись випустили. Цей перебіг спогадів схвилював його — новітні на той час ТУ чимось нагадували космічні крилаті ракети. А ракети його завжди хвилювали— таємницею швидкості, що дозволяла глибше зануритись в нескінченний світ, дозволяла більше увібгати світу в обмежене життя однієї людини; як в ось його життя.

В самому аеровокзалі йому чомусь тоді нічого не врізалося в пам’ять. Був Мов неприкаяний.

Він найбільше любив нічний аеропорт і оце вдруге в житті прибув до нього саме в потрібний час. (Ні, тоді вони приїхали раніше, ніч застала їх уже тут). Він, так само, як і тоді, хотів одразу ж проминути перший поверх, піднятися сходинками на другий, під купол. Стримався, бо запитав себе: може, та він не аеропорт нічний любить (бо ж до ладу ще його й не бачив, якусь красиву мрію любить, та й годі!), а просто шкодує за невідворотно втраченим, як то кажуть, босоногим дитинством? Це ймовірніше, бо спогади дитинства викликаються прихованим жалем за вже прожитим. Може, й не так. От коли б на тодішні роки та нинішній розум!.. Тому й жаль — від неможливості повернутися. І на оте “якби” всі гріхи й списуємо… Але він ще не помічав у собі спалахів пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті.

На роботі (видавництво) йому часто доводилося читати описи про босоноге дитинство. І часто там обмусолювались городи, стріхи, горобці, річка, риба, ципки на ногах, корова Квітка з добрими очима, пес Бровко, тобто весь необхідний реквізит “сповідальної” прози. Він не міг цього редагувати, бо це все було — він вірив і знав — у дитинстві авторів; тільки блідо зауважував їм про штампи, хоч автори завжди перемагали його доказами реальності: було! Він думав тоді, яке дитинство згадуватиме сьогоднішній першокласник, що вже оперує іксами й нерівностями, від’ємними величинами, завантажений у технічних гуртках, на різноманітних факультативах так, що день його видається безпросвітним накопиченням інформації. І для сьогоднішнього першокласника вже не існує отакого реквізиту дитячої прози!..

Він сміявся з тих, що говорили, що сучасні діти не мають дитинства. Знав, що набування необхідних емоцій, отого душевного запасу, просто переінакшилось. І дурниці, що психічне життя притуплюється, а людина автоматизується. Науковий пошук несе в собі такий заряд позитивних емоцій, що “босоногість” і “ципки” нишкнуть у порівнянні з ними; те все, мінливе і зовнішнє, замінюється тонким інструментом внутрішньої гармонії. І від цього нікуди не подінешся — їм по-своєму жити, хоч матимуть багато незрозумілого, невідкритого, падінь і трагедій.

І сьогоднішній школяр буде колись повертатися в дитинство на асоціаціях, тільки інших: в нього — аеропорт, в них — щось своє.

Упіймав себе на тому, що стоїть і оглядає залу, нічого не помічаючи, а на вустах застигла посмішка. Що ж, він любить аеропорт чи шкодує за прожитим? Я люблю нічний аеропорт у своїй юності, ось що. Я не втратив, я знайшов. Мені немає за чим шкодувати, шмат життя не відколовся від мене, це завжди зі мною.

Йому стало легко й спокійно. Зовсім протилежно тому відчуттю, яке пережив колись у маленькому автобусі, їдучи з дому до Києва на навчання. Тоді прийшла думка, що ось так завжди їздитимуть автобуси, житимуть люди, літатимуть на інші планети, все буде, а тільки прийде час — і не буде його, він піде з цього світу, помре. Вперше не побоявся сказати собі, що й він помре, бо ніхто ще не уникнув смерті, але це було так божевільно — що все буде, а його, саме його і не буде ніколи. З’явився і зник. На невловиму мить, на відтиночок вічності. Відчув, що холоне весь, відчув, що ніби щось підіймає його з сидіння. Вже ніколи не міг забути, що пережив тоді в автобусі. Може, тоді йому було дуже самотньо. Може. Він зміг узяти себе в руки. Та вже не забував про відкриття. Це справді було відкриття — він-бо осмілився признатися в цьому. І опісля, вже не признаючись самому собі, чому він звертає увагу саме на це, по-новому перечитував Льва Толстого, Шекспіра, Заболоцького, збирав у загашники пам’яті споріднені наукові відкриття, ніби потаємно від здорового глузду шукав шляху до безсмертя. Це не було страхом, а коли це й був страх, то отой — оберігаючий. Він шукав шляху до безсмертя, хоч виходило замкнене коло: якщо вважати смерть протиприродним явищем, то, борячись проти неї, людина бореться проти самої себе. Вона ж — природа! І треба шукати якусь іншу форму продовження життя.

Отож коли йому стало легко й спокійно, перший поверх Бориспільського аеропорту ніби розморозився: заговорили люди й мікрофони, заходили, заворушилися, кожен присутній тут чітко виокремився: ось ти, ось я, ось він. Пройшли два матроси, навмисне голосно цокаючи підківками, а на їхніх великих стрижених головах чудом трималися безкозирки Чорноморського флоту; ходила зовсім юна мати з трьома дітьми — старшому років п’ять, меншому десь два, і, як не дивно, була вона з міста: це й з одягу видно, і з розмови, заспокоювала малих, що тато зараз візьме таксі, і вони поїдуть додому.

За розкладом ташкентський літак мав прибути з хвилини на хвилину. Однак на табло оголошень, де позначалося прибуття, цей рейс ще не був зазначений. Про всяк випадок він звернувся у довідкове бюро і дізнався, що літак з Ташкента в зв’язку з погодними умовами чи ще з якихось причин — точно не знали — запізнюється на три години, тобто прибуде о третій ночі. Це його чомусь аж ніяк не вразило. Добре, що в майбутніх астровокзалах у довідкових бюро не працюватимуть люди. Воно гарно, коли тобі приємний голосок розтлумачує бажане, заспокоює, лагідна посмішка, турбота про пасажира, сервіс — вельми приємно, але це і є автоматизація; бо в жінки з довідкового бюро можуть коти на серці скребтися, а вона мусить тепло і лагідно посміхатися. А цифри і слова на екрані завжди дадуть ясну відповідь — навіть ображатися не будеш на автомат, а на живому співробітнику зло зірвеш.

Отже, випала нагода обдивитися нічний аеропорт, який він завжди любив, але якого ще до пуття не бачив. Він піднявся на другий поверх, під люмінісцентний купол, довго тут не затримався, а вийшов одразу на оглядовий майданчик під відкритим небом, де йому повністю відкрилося льотне поле. Тут зіперся на поруччя і запалив цигарку. Внизу, зовсім близько, метрів за п’ятдесят, в ряд стояли пасажирські літаки, схожі на великих сріблястих дельфінів, коли б на них дивитись крізь товщу води. Ланцюжком — до них і від них — крокували пасажири, бігали автокари, навантажені поштою й валізами, снували бензозаправники, зліва сідав літак, освітлюючи собі шлях, інший поволі сунув на злітну смугу. Йшла звичайна робота. Він так затягнувся димом, що гіркота відгукнулась болем.

Горбач вийшов у довгий і вузький коридор. Було порожньо, в стінах із коричневого дерева світилися молочні прямокутники пронумерованих дверей. Підлога тут була зроблена так, що, коли йшла одна людина, кроки не глушилися повністю, і Горбач мав змогу прислуховуватися до їх звуку. Сорок поверхів астровокзалу містилися під землею. Тут розташувалися різноманітні служби, ремонтні майстерні, склади. Сюди ж ішов од міських заводів тунель вантажного метрополітену. Ліфт зупинився десь посередині підземного містечка, хоч Горбачеві треба ще було спускатися трохи нижче, до поверху, на якому містився директорат. Та за традицією він спершу відвідував службу завантаження і заправки. Знав, звичайно, що вони братимуть на “Колумб”, де будуть розміщені вантажі, знав, що завантаження відбувається нормально, але, однак, завжди пересвідчувався на власні очі і не тому, що не довіряв, — звик ось так долучатися до праці тих, хто відповідав за вантаження й заправку, мовби спільно запоручалися вони тут, що там все йтиме гаразд.

І Горбачу раптом захотілося більше знати про обслуговуючий персонал. Раніше, коли він простував де космічного корабля, за звичкою вступав у короткі, данина чемності, розмови з працюючими, не запам’ятовував їхніх облич, але це були спокій, робота. Постійне, тривке. А тепер захотілося знати більше. Ну от, ще такого не було. Старію, подумав Горбач, пора переходити на внутрішні рейси. Йому стало ясно, що це його останній політ. Не тому, що він “виб’ється” зі спокою душевного і стане нездатним. Прийшов його час. Цей політ буде найтривалішим, можливо, і роки його вийдуть. Напевне, вийдуть. Це його стеля.