Слiд «Баракуди»

— Он звідки Лота знає про французький лайнер і чому лакану зве «Рю де ля Пе».

Альфред, налягаючи на весла, щось бурчав.

— Можна б назвати й інакше — так, як ви, матроси, звали головну палубу «Садка» — Дерібасівська, — нарешті вичавлює він. — Це хоч трохи нагадувало б наше колишнє щасливе життя.

— Не присікуйся й не скигли!

— І то правда, — погоджується геолог. — Я гадаю, — завів він розмову на улюблену тему, — що за нашу веслярську роботу й харч повинен бути інший — не такий жалюгідний, як цей.

— О-ох, Зайцю, Зайцю, — зітхнув я (теревені його мені обридли!). — Твоє щастя, що ти не на невільничій галері.

— Чого?

— А того, що галерним веслярам, аби вони менше базікали й більше працювали, кляпом затикали рот.

— Жорстокі були часи.

— Авжеж, — відповідаю. — Ти от, Альфреде, сидиш у човні як заманеться — можеш перейти на корму чи помінятися місцем зі мною або з Бараратою. А галерні раби були прикуті ланцюгами до борту, й над спиною висвистував канчук.

— Їх і годували погано, — пройнявся співчуттям до галерних гребців Заєць.

— Здоровшим давали рис, горох, кухоль вина і трохи м'яса, — кажу я.

— А слабшим? — запитує Альфред, від згадки про страву ковтаючи слину.

— Таких, як ти, — незлобливо відповідаю, — годували лише сухарями та смердючою бурдою. Ну, і для бадьорості, коли обставини вимагали чимдуж налягати на весла, давали намочений у вині хліб.

— Жах! — каже Заєць, однією рукою хапаючись за чубату голову. — Втім, чого ж іще ждати від рабовласників? Дай мені, Васько, шматочок копри, — ніби між іншим, просить він. — Погризу трохи, може, втамую голод.

Я намацую під лавою половинку кокосового горіха, простягаю Альфреду.

— Ти що — знову обідаєш? — дивується Кім Михайлович, помітивши, як Заєць набиває м'якушем рот.

— Підо-обідую… — зашарівшись, шамкотить він.

— Ми не знаємо, друзі, скільки нам ще блукати в океані,— насуплює брови командир. — Тому віднині раціон води й харчів доведеться врізати до краю.

Шмат копри, що його жує Заєць, — це остання продуктова «розкіш». Далі все пішло, як і велів Кім Михайлович: берегли кожен грам їстівного й кожну краплю прісної води.

А океан вирував, вітер майже не слабшав, і ми просувалися навмання, намагаючись утримувати човен на плаву. Це поглинало весь час, усі наші сили.

Особливо діставалося Кіму Михайловичу. Стерно щомиті треба було перекладати так, щоб хвилі не били в борт. Приземистий, вайлуватий, командир став ще нижчий і, здавалося, зрісся з румпелем, вчепірившись у нього обома руками.

— Поглянь, да Гама, — крадькома показав на Кіма Михайловича Заєць. — Обличчя нашого командира, загострившись, стало схожим на румпель.

Кім Михайлович сидить на кормі боком. Нам видно його чіткий, ніби вирізьблений профіль.

Як він змарнів, наш ватаг! Широкі плечі незвично опущені, мовби їх щось притиснуло. Колись хвиляста, кольору половіючого жита чуприна, злиплася, стала схожою на жмут обворсаної манільської пряжі. Губи запеклися, пошерхли. Лише очі — два невгасні сіро-зелені вогники, — як і раніше, сповнені живого блиску й гостроти.

Кім Михайлович — керманич. Наше благополуччя й життя — у нього в руках. А тому, хто відповідає за інших, завжди важко.

— Побий мене грім, — не вгаває Альфред, — у профілі нашого шефа є щось величне, як в адмірала Нельсона.

— А таки є,— пристаю на його думку. — Високе чоло, над чуттєвими губами стрімкий ніс, наполегливість і рішучість у виразі обличчя.

— Такий величний образ легендарного Нельсона — адмірала з орденами й медалями на вишитому золотом мундирі — увічнили портретисти минулого століття. А насправді грізний англійський флотоводець був, — пояснює Заєць, — непримітний, щуплий — без руки й без ока, ще й з викришеними передніми зубами.

— Ти так упевнено про це говориш, ніби сам заглядав адміралові в зуби.

— Не заглядав, а читав про них.

— Особисто мене, — зізнаюсь, — дратує, коли в книжках про великих людей натрапляєш на подібні сцени. «Петро Перший, — продекламував я, — слабував на розлад шлунка. Наполеона в останні роки допікали запори. Адмірал Нельсон мав гнилі зуби…» Тьху! — з огидою плюнув я за борт.

— Але ж про це для чогось пишуть? — не вгавав Заєць.

— Пишуть, щоб удовольнити нездорову цікавість таких, як ти.

— Да Гама, — вкидає він мені ґедзика, — коли ти подорослішаєш, у тебе, очевидно, виробиться непоганий художній смак.

— Не турбуйся! Смак у мене й зараз гарний, — самовпевнено заявляю, щоб поставити базіку на місце.

— Ого!

— Ось тобі й ого, майбутній бакалавре [7] мінералогічно-грунторийних наук!

Веслувати мовчки, помітив я, гірше, ніж тоді, коли перемовляєшся з напарником. За жартами-дотепами швидше минає час.

І він відшаленів — ще один день над зораною вітром водою.

СТРАХ

Куди нас несе? Де ми? Ніхто на це не може відповісти.

Уже кілька днів, як за хмарами, дотлівши, згасло й більше не витикається сонце. Немає й натяку, що воно десь є. В який бік не глянеш — сіро, грозово, темно.

Вітер змішав океан і небо. Втрачено навіть орієнтацію в просторі — сторони світу загубилися. Ми — крихітна піщинка у Всесвіті.

Безмежжя лякає, наганяє сумні роздуми. І тому з глухих закутків душі піднімається страх — неусвідомлене, настирливе побоювання за своє життя. Воно наповзає, мов гидь, — причепливо й підступно.

— Я відчуваю, — каже Заєць, — як щось липке й клубливе з грудей піднімається до голови, холодною хвилею обвиває тіло, і мені стає моторошно.

— Страх, Альфреде, — жартом намагаюся відбутись я, — народжується не в грудях, а в п'ятках.

Та мені зовсім не смішно. Я тремчу. Щось сковує м'язи, хоч і гребу, впершись у боковину човна й руками прикипівши до весла.

Ось так — в яких бувальцях не бував, а розкис і панікую, дарма що вчора за це я лаяв Зайця.

«Приперло й тебе, Васько, до стінки. А ти вважав себе нездоланним! — подумав з гіркотою. То де ж твоя, хлопче, витримка, твоя хвалена йогівська психотерапія?»

Уявляю, що б сказала Наташа, побачивши мене в такому стані! Втім, душа в неї добра — вона б пожаліла.

— Бідний мій хлопчику, — приголубила б.

Не вистачало, щоб мене жаліли! Жалість нікому не додає сил — вона тільки розніжує. Так твердять бувалі моряки.

А все ж кортить, щоб хтось пожалів, — мама, наприклад. Нехай — покладе, як бувало, руку мені на плече, скаже щось ласкаве — і стане радісно й світло.

Матрос, овіяний вітрами всіх широт, бачте, чого захотів! Так ніби малий, безпорадний хлопчисько. Людина, мабуть, ніколи до кінця себе не знає…

З тих пір, як я морякую, неабияк змінився. Був, кажуть, ніжний та сором'язливий. Жаб боявся — до речі, боюся їх і зараз. І — смішно згадувати! — вірив, що чорний кіт, який перебігає дорогу, приносить невдачу… Потім я ще жахався перед закритим простором — явище те клаустрофобією зветься.

Чорний кіт… закритий простір… страх перед жабами. Чи й не дивина! Та я на морі такого набачився — стрічав і китів, і котів, сидів, відмежований од всього світу, в барокамері, опускався на океанське дно, — що в порівнянні з ним та моя колишня надумливість просто дитяча забавка!

Отже, переінакшився Василь Гайовий. Переінакшився, але не дуже. Бо те, що в нас закладено змалку (Заєць, хизуючись начитаністю, каже: запрограмованість, генетичний код), мабуть, лишається на все життя. Я маю на увазі не другорядні й малозначні риси, а корінне й глибинне — вдачу.

Вона не міняється.

— Як був ти, синку, вразливий та невгомонний, таким і зостався, — казала мати, проводжаючи мене в дорогу, коли одного разу завітав до неї після плавання.

— І як такі тендітні хлопці стають моряками? — дивувався паш сусіда Демид, почувши, що я в екіпажі океанського корабля.

Сам Демид — чоловік низькорослий, миршавий, а головне — неспівчутливий, грубий. Тому-то й міряє всіх на свій аршин.