Слiд «Баракуди»

Ось воно, те, складене білими віршами, «заклинання»:

Да Гама, да Гама, ти ж не слимак, не амеба, —

Ти — розумна істота. Розумна істота, гомо сапієпс, Як казав твій тезко матрос Окань.

Чого ти панікуєш? Чого ти хнюпиш носа? Чого ти розкис?

Візьми себе в руки, візьми себе в руки, Візьми себе в ру…

На морі буря, на морі буря, А в небі вітер, а в небі вітер, —

Ну, то і що?! — Нехай лютують, нехай лютують —

Нехай гримлять. Васько да Гама, Васько да Гама, Васько да Га… —

Ти будеш жити, повинен жити, повинен жить!!

Щоб не стомлювати вас, із тієї «молитви» процитував лише окремі рядки. А якби навів усі, ви б, мабуть, поперхнулися зо сміху, — так багато в цих наївного.

Повторюючи десятки разів вірш-заклинання, я незчувся, як відігнав од себе сумні думки ще й Зайцеві віру вселив у душу.

Уже згодом, коли буря вщухла і я зізнався Альфреду про «молитву», продекламувавши йому всю як є, він дружно порадив:

— Назви її, да Гама, «Язичницькою поемою» і надішли в який-небудь журнал. Поезії в ній мало, а все ж, зважаючи на злободенність теми — боротьба людини із стихією, — можуть надрукувати.

Я це сприйняв за жарт, а от Василь Окань неодмінно скористався б Зайцевою порадою й надіслав би своє творіння в редакцію.

Як мовиться: всяк по-своєму чинить.

ЧОРНА МАСКА

Шторм не вщухав. Вітри шаленіли, мов навіжені, хоч нас і не залишала надія, що рано чи пізно вони стихнуть.

Проте ждати довелося довго.

Змагаючись із хвилями, ми вкрай виснажилися. Худі, змучені, стали схожими на скелети або вихідців із того світу. Очі запали, вилиці загострилися, ніби по них пройшовся різець.

Особливо схуд Альфред. Колись підпухлі, стулені бантиком губи геолога зробилися тонкими, аж до ясен оголивши щербаті зуби.

Я ненароком подумав, що вираз обличчя у нього вже не заячий, як був раніше, а вовчий. Втім — навіщо людині завдавати прикрощів! — змовчав, нікому про це не сказав.

Щось хиже з'явилося і в Альфредовому характері. Хлопець став задерикуватим, прискіпувався до кожної дрібниці. То я йому, мовляв, заважаю гребти, ліктем дістаючи до його всіяного виразками плеча; то надто широко розставляю ноги, через що він перечіпається і втрачає рівновагу на сидінні.

Не Заєць — варивода! І ці причіпки та роздратування перш за все дошкуляють мені, його напарникові: ми ж бо з ним на одній лаві.

— Ну й золотце! — кажу, вислухавши Альфредове бурчання.

— Золото чи залізо, — демонстративно повернувшись до мене боком, відказує він, — а тримаюся не гірше за інших.

Що йому відповісти? І я змовкаю.

Важко, звичайно, всім. Он і Кім Михайлович висох, як тріска. В Барарати загноїлася прострелена нога. Пересилюючи біль, тубілець стогне, повторюючи одне й те: «Акіо! Акіо!»

Лота пояснила, що в тутешніх краях так зветься акула-людожер, яка, почувши наближення чиєї-небудь кончини, невідступно супроводить човен.

А й справді ось уже кілька днів акула від нас не відстає. Двометрова переслідувачка пливе мало не впритул із лаканою. Пласка, кольору каламутної води голова раз у раз витикається з хвиль, то раптом зникає в примарній глибині. Невже акіо віщує лихо? Хіба нам мало й так напасті?

— Усі ці віщі знамення — безглуздя, — каже Кім Михайлович, кидаючи презирливий погляд на акулу. — Одначе…

І він наказує частіше міняти на Бараратиній нозі пов'язку.

Лота прикладає до рани потовчений у порошок панцир недавно пійманої каракатиці.

Присипка, твердить дівчина, швидше гоїть рани.

— Мафана-май, [8] — каже вона, торкнувшись почорнілої литки хворого й відвівши нараз — так, ніби її що обпекло, — руку.

Тубілець, погідливо киває головою, поправляє зсунуту до щиколотки пов'язку.

Лота й сама неабияк змарніла. Нігті на руках викришилися, солона вода роз'їла долоні — вони кровоточать.

Якоюсь неземною, зоряною красою сяють на смаглому обличчі великі чорні очі. Навіть виснажена, Лота залишилася вродливою. Крізь смуток в її голосі пробиваються нотки життєлюбства.

— Ох, Васка-Кваска, — зітхнула тяжко. — Де моя село — танана, мій Бонго Бе? Я хочу туди!

Бонго Бе… Ми намагалися потрапити на нього з самого початку, як тільки відчалили од Носі Мазави. І, якби не шторм, можливо б, досягли жаданого берега, а вже звідти подали б вістку у великий світ — на Батьківщину.

Тепер не знаємо, де той острів, у який бік нам пливти. Буря змішала все. Вона пом'яла боки лакані, лишивши на ній незагойні сліди.

Із днища, крізь шпарини, що з'явилися впродовж шпунтового пояса обшивки, безперестанку сочиться вода. Балер — вісь, на якій обертається перо стерна, заклинило. Та й саме перо — вертикальна, схожа на акулячий хвіст пластина, в яку вдаряються струмені води, — тріснуло й більше не працює. Човен без стерна і вітрил, як бувають човни, над якими промчить шалена буря.

«Бачки» — наповнені прісною водою ядра кокосових горіхів — під час штормового натиску, на щастя, вціліли. А от харч не зберігся. Копра Й в'ялена риба підмокли, стали гірко-солоні.

Їстівне коріння — ямс, батат, таро — взялося цвіллю, драглисте, мов кисіль. На скільки ж нам вистачить запасу цієї провізії? Невже голодна смерть?

Сьогодні вперше після буряних днів трохи випогодилося. Вітер стих, хвилі понижчали, і ми заходилися наводити лад.

— Нумо, хлопці, веселіше! — кинув Кім Михайлович, випроставшись над кормою. — Насамперед полагодимо стерно й зашпаклюємо щілини. Спускайтеся мерщій униз! — наказав мені й Зайцю. — А Лота нехай перебере підгнилий батат.

Хвилі влягалися. Лакану гойдало, але крену не було. Колишня загроза — опинитися догори дном — минула. Правда, якщо ми не заладнаємо щілин, то скоро сокирою підемо на дно.

Шабаш! Заєць і я витягли з кочетів весла. Як і годиться, вклали їх попід бортами, уздовж рубцюватого, потрощеного в кількох місцях планшира.

— Відмолотили! — буркнув Альфред. — Хоч тепер відпочинемо. У-ух, яка втома! — витер він правицею спітніле чоло.

— Ранувато думати про відпочинок, — зауважив я. — Ми ж іще так мало пройшли.

— А ти хіба збираєшся перепливати океан?

— Авжеж.

— Мені б твій оптимізм, да Гама, — примружив очі Заєць, і в них я помітив ледь вловиму іронію — кепкування зневіреної людини. Може, я дав Зайцеві привід для глузування? Адже хоч би скільки ми пливли, далеко не допливемо. Вітри, підступні течії несуть у безвість. У кращому разі, якщо стрінемо острів, висадимося на нього.

Задумавши останню втечу, з двох лих вибрали менше — штормовий океан. Я кажу: менше, бо на Носі Мазаві нас би неминуче чекала смерть: атомні маніяки живими звідти не випустили б. Ну, а тут… Побачимо, що буде.

Ми дістали з середини човна пожитки, перенесли їх на корму. Очистивши таким чином спід, добралися до днища, під банки, на яких сиділи з Альфредом.

— До поняття живучості судна, — повчав нас колись боцман, — входить не лише його плавучість, тобто здатність рухатися носом уперед і кормою назад, а й остійність.

На моє запитання, що воно таке — остійність, боцман відповів:

— Це, приміром, те саме, що, коли б тебе, Васько, хто-небудь тусонув, а ти, похитнувшись, все ж не впав. Точніше: здатність тіла, виведеного дією зовнішніх сил із рівноваги, вертатися в попереднє положення, — процитував він рядок з підручника «Морська практика».

Пам'ятаю, мій тезко, Окань, запитав:

— Слухайте, Андрійовичу, сюди! А якщо ви Гайового за його вибрики виведете із себе і він, огризнувшись, нарешті вгомониться, то це теж зветься остійність?

— Припинити балаканину! — відрубав боцман. — Я тобі покажу, сачок нещасний, де раки зимують! — І він послав Василя працювати в трюм.