Слiд «Баракуди»

— Чистої сталі,— маючи на увазі, мабуть, себе, вирік якось Альфред, — у природі не бував. Крім металів, породи містять ще й шлак.

Ось цей «шлак» — Зайцеве панікерство — мене завжди обурює, як і нині. Якого дідька передчасно думати про кончину! Колись вона прийде сама. А поки б'ється серце, треба не відступати ні на крок, боротися до останку.

Барарату й Лоту ми знаємо мало. Проте за той час, що разом — Лота була з нами на Голові Дракона, а Барарату зустріли в джунглях, — вони нам припали до душі. Люди вірні, випробувані спільною бідою.

Такий наш міжнародний екіпаж.

Буря лютує вже третю добу, вимотує сили, змушує бути щомиті насторожі.

Човен раптом крениться на лівий борт, висока хвиля б'є в обличчя — Заєць, блідий як смерть, знову щось белькоче про кончину.

— Не накликай лиха й голови дурницями не забивай! — повчально кажу я. — Ти ж бо мужчина, хоч і без штанів.

Альфред мовчить. Пасма мокрого чуба обліпили змарніле обличчя. Ніс його войовниче настовбурчився — певна ознака, що хлопець уже переборює страх, сповнюючись рішучості не здаватися, хоч погляд, бачу, ще розгублений і очі перелякано зиркають на крутобокі вали.

— Ну й штукар! — нарешті блискає він усмішкою. — Вмієш, чортяка, — примирливо каже, — зуби замовляти й настроювати людину на інший лад.

— Без цього, Альфреде, в нашій моряцькій справі не обійтися, — пояснюю йому. — А крім того, мене цієї психотерапії навчив — знаєш хто? — Кра… Кра… Крабова душа — боцман Степанович. Коли починався шторм і підкошувала морська хвороба, він навмисне лаявся, називав мене панянкою в штанях та іншими дошкульними прізвиськами. Я злився — і «хвороба» зникала.

— Степанович, як і ти, великий мудрець, — погоджується Заєць. — Він усе життя з рибою, виріс на рибі, а в її кістках, кажуть, багато необхідного для мозку фосфору.

Прихована глузливість Зайця спрямована проти мене. Та я вдаю, що її не помічаю — нехай, сердега, тішиться. своїм гострослів'ям. Мені радісно, що в товариша минає страх. А це вже щось та означає.

Зціпивши зуби, я орудую веслом.

Коли б ви знали, як болять скроні, як мені млосно й погано!

Зайцю легше, його не вкачує, а від занепадництва й зневіри можна таки відхреститися.

Сила волі, вміння володіти собою здатні робити чудеса. Бачив же я на одному з Малайських островів йога, який списом протинав руку — і не текла кров; падав на дошку, всіяну цвяхами, — і на тілі не лишалося подряпин.

Так невже ж мені не звладати з собою?

Моє «я», мій внутрішній світ, скільки себе й пам'ятаю, вразливий, крихкий, немов коралове галуззя. Необережний дотик — і гармонійність його порушується.

Друже мій, без п'яти хвилин кандидате наук! Думаєш, мені не страшно, коли шаленіє океан, чи не закрадається часом і в моє серце зневіра-сум? Я ж бо, Альфреде, з такого самого тіста, як і ти. Але я намагаюся притлумлювати лихе — так, як і невідчепний біль, що гнітить і допікає.

Мені зараз — човен перелітає з хвилі на хвилю, трясеться, як у лихоманці,— моторошно, важко, майже нестерпно.

З плетива давніх і недавніх почувань висотую ті, що додають сили, приглушують нескінченну муку.

Я бачу рідний край. Степ, село, мати. У рідному далекосхідному порту на кручі, біля миготливого маяка, як вишня, в білому стоїть Наташа. Вона дивиться на море, жде з далини корабля — мого білобортого «Садка».

Очі її затуманені сльозою, обличчя сумне…

Уявивши це, почуваю себе дужчим. «Здолай шторми й урагани!» — ніби наказує хтось.

«Здолаю!» — озивається мій внутрішній голос.

І човен летить назустріч бурі.

ПРОЩАВАЙ, НОСІ МАЗАВА!

Лиш тепер, коли од берега відпливли на чималу відстань — подаленіли й зникли з обрію вершини гір, ліси, зубчатий силует Голови Дракона, — зрозуміли й повірили, що ми на свободі і нас більше не переслідують, щоб схопити й кинути на муки.

Усе сталося, немов уві сні.

Визволивши Барарату та інших тубільців, яких окупанти тримали в старому бараці на півночі острова, джунглями пробралися на захід, туди, де колись добували фосфати й довкруг затоки стояли вбогі хижки гірняцького висілка.

Як і в Яо-Ватономбі, спаленому американськими солдатами селі, там було запустіння, згарище й тлін. Дощок на човен — остання надія вибратися з Носі Мазави — так і не знайшли.

Кім Михайлович, Заєць і Лота, шукаючи їстівних коренеплодів, залишились біля гирла, а ми з Бараратою подалися в джунглі.

На пагорбі серед гущавини уздріли тубільне кладовище — фаді кіборінтані, а під скелею — оце так пощастило! — затоплені водою жертовні човни.

Назад верталися вплав незайманою лісовою затокою. Вода була тепла й прозора — смарагдове свічадо, в якому відбилися довколишні ліси з вузькою просинню бездонно високого неба.

Помітивши на плесі серед навислого гілля кола, що розходилися від помаху наших рук, Альфред, заїкаючись од хвилювання, вигукнув:

— Кро… кро… кро… ко-дили! Алігатори у затоці,— показав він на воду.

— Не репетуй, хлопче, — заспокоїв його Кім Михайлович. — То Васько й Барарата. Рептилії, зокрема крокодили, плавають інакше — тихо й непомітно.

За якусь мить ми вже були на березі. Я розповів друзям про побачене в гущавині.

— І ти, безбожнику, пропонуєш нам ті човни?! — здивувався марновірний геолог, який, знав я, не вірить ні в бога, ні в чорта.

— Атож. Готові, новенькі, ніби щойно зі стапеля.

— Не бери, Васько, гріха на душу, — багатозначно застеріг він. — Затям: пускатися в плавання на ритуальному човні — святотатство. До того ж — страшно: адже на ньому, як ти кажеш, перевозили мерців. Ти завжди щось та вигадаєш! — невдоволено буркнув Заєць.

— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович. — Доведеться скористатися цією щасливою нагодою.

— Воля ваша, — махнув Альфред рукою й додав: — А тільки б я передчасно про щастя не згадував.

— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.

І ми взялися до роботи.

Насамперед перебралися від океану до вершини затоки, до загадкового жертовника.

— Для повного щастя, — не вгавав геолог, — нам не вистачає єдиного — пожити на тубільному кладовищі. О всемогутній боже! — піднесено вигукнув він. — Навіщо я з вами зв'язав свою долю? Аякже, затонулий материк, який будь-що треба знайти; експедиція за тридев'ять земель в екваторіальні води Індійського океану; штурм глибин; викрадення батискафа; полон. Ні, краще б я сидів дома та гриз граніт науки. Дивись, уже б і кандидатську дисертацію закінчив.

У відповідь на ці його песимістично-патетичні слова над головою — ніби озвалися душі померлих — прокотився переливистий, зловтішний і водночас розпачливий крик.

Заєць оторопів.

— Що це? — запитав.

Його очі розгублено зиркали на зеленогриве верховіття, де щось хутко шугало, раз у раз перескакуючи з дерева на дерево.

Щоб не розсміятися, я прикрив долонею рот і одвернувся.

Сміх сміхом, а мені Альфредів переляк зрозумілий. Коли ми з Бараратою вперше натрапили на кладовище, я теж неабияк стривожився, почувши лиховісний голос джунглів.

Та й тепер здалося, що заговорили привиди. Але то пустували чотириногі витівниці.

— От тобі й маєш! — ледве стримував я сміх. — Дивно, що ти, Альфреде, не впізнаєш своєї рідні.

— Т-ти г-гадаєш — то кричать мавпи? — незважаючи на вражене самолюбство — я ж бо його назвав мавпячим родичем! — звернувся до мене Заєць.

— А хто ж іще, крім них, може так галасувати!

— От прокляті! — вилаявсь геолог і щодуху гукнув: — Чао, Чао! Де ти?

Іноземним вітанням «чао», тобто «салют», американські лікарі-експериментатори назвали довгохвосту макаку, з якою ми втекли з Голови Дракона.

Альфред узяв над нею шефство, турботливо оберігаючи тварину від усіляких незгод.

Згадавши, що того разу на кладовищі й мені заманулося покликати Чао, я весело розсміявся.

— Чого ти регочеш?

— Смішно, що ти, друже, сподіваєшся, на вороття макаки.