Туманнiсть Андромеди

— А ми можемо застосувати цей спосіб? — спитала Ніза.

— Ні, для цього наші зорельоти надто швидкі. Швидкість у п’ять шостих абсолютної одиниці, або двісті п’ятдесят тисяч кілометрів на секунду, збільшила б у земному полі тяжіння нашу вагу в дванадцять тисяч разів — отже, перетворила б усю експедицію на порох. Ми можемо летіти так тільки в просторі космосу, далеко від великих скупчень матерії. Як тільки зореліт починає входити в гравітаційне поле, то швидкість доводиться зменшувати тим більше, чим сильніше поле.

— Отже, тут суперечність, — Ніза по-дитячому підперла руками голову. — Чим сильніше поле тяжіння, тим повільніше треба летіти!

— Це правильно тільки для величезних субсвітлових швидкостей, коли зореліт сам стає подібний до світлового променя і може рухатися тільки по прямій або по так званій кривій однакових напружень.

— Якщо я правильно зрозуміла, вам треба націлити наш “промінь” — “Тантру” — прямо на Сонячну систему.

— Саме в цьому найбільші труднощі зореплавання. Точно прицілитись на ту чи іншу зірку практично неможливо, хоча ми застосовуємо всі можливі виправлення розрахунків. Доводиться протягом усього шляху обчислювати все зростаючу похибку, міняючи курс корабля, тому і неможливе цілком автоматизоване управління. А тепер у нас небезпечне становище. Зупинка або хоча б сильне уповільнення польоту для нас після розгону означає смерть, бо знову набрати швидкість уже буде нічим. Ось небезпека, гляньте: область 344+2У зовсім не досліджена. Тут немає зірок, відоме тільки гравітаційне поле — ось його край. Для остаточного рішення почекаємо астрономів — після п’ятого кола ми розбудимо всіх, а поки що… — начальник експедиції потер скроні і позіхнув.

— Діяння спораміну закінчується, — вигукнула Ніза, — ви можете відпочити!

— Гаразд, я влантгуюся тут, у цьому кріслі. Може, станеться чудо — хоча б один звук!

У тоні Ерга Ноора прозвучало щось таке, од чого серце Нізи забилося від ніжності. Захотілося пригорнути до себе цю вперту голову, гладити темне волосся з передчасною сивиною…

Ніза підвелася, дбайливо склала довідкові аркуші і погасила світло, лишивши тільки тьмяне зелене освітлення вздовж панелей з приладами й годинниками. Зореліт ішов зовсім спокійно в цілковитій пустоті простору, огинаючи своє велетенське коло. Рудоволоса астронавігатор нечутно зайняла своє місце біля “мозку” величезного корабля. Як завжди, тихо співали прилади, настроєні на певну мелодію, — найменше порушення відгукнулося б фальшивою нотою. Але тиха мелодія бриніла в потрібній тональності. Коли-не-коли повторювалися неголосні удари, схожі на звуки гонга, — це вмикався допоміжний планетарний мотор, що скеровував курс “Тантри” по кривій. Грізні анамезонні двигуни мовчали. Спокій довгої ночі панував у сонному зорельоті, наче й не було серйозної небезпеки, що нависла над кораблем і його мешканцями. Ось-ось у рупорі приймача залунають довгожданні позивні, і два кораблі почнуть гальмувати свій неймовірно швидкий політ, зблизяться на паралельних курсах і, нарешті, точно зрівняють швидкість і немовби ляжуть поряд. Широка трубчаста галерея з’єднає маленькі світи обох кораблів, і “Тантра” знову набере своєї велетенської сили.

У глибині душі Ніза була спокійна: вона вірила своєму командирові. П’ять років мандрівки не були ані довгими, ані стомливими. Особливо після того, як до Нізи прийшла любов… Але й раніше захоплюючі, цікаві спостереження, електронні записи книжок, музики та фільмів давали можливість безперервно поповнювати свої знання і не так відчувати втрату своєї прекрасної Землі, що зникла, як піщинка, в глибинах безмежної темряви. Супутники були людьми величезних знань, а коли нерви втомлювались од вражень або від довгої напруженої праці… що ж, у тривалому сні, який підтримувався настроюванням на гіпнотичні коливання, великі відрізки часу провалювались у небуття, пролітали вмить. І поруч з коханим Ніза була щаслива. Її хвилювало тільки усвідомлення того, що іншим і особливо йому, Ергу Ноору, було важче. Коли б тільки вона могла!.. Ні, що може молодий, зовсім іще недосвідчений астронавігатор поруч з такими людьми! Але, може, допомагала її ніжність, постійне напруження доброї волі, гаряче бажання віддати все, щоб полегшити цю важку працю.

Начальник експедиції прокинувся і підвів обважнілу голову. Рівна мелодія звучала так само, як і раніше, і все так само її час од часу порушували поодинокі удари планетарного двигуна. Ніза Кріт стояла біля приладів, трохи схилившись, з тінями втоми на юному обличчі. Ерг Ноор кинув погляд на залежний годинник зорелітного часу і одним пружним ривком підхопився з глибокого крісла.

— Я проспав чотирнадцять годин! І ви, Нізо, не розбудили мене! Це… — Він осікся, зустрівшись з її радісною усмішкою. — Зараз же відпочивати!

— Можна мені поспати тут, як ви? — попросила дівчина.

Вона побігла по їжу, вмилась і влаштувалась у кріслі.

Блискучі, обведені темними колами її карі очі крадькома стежили за Ергом Ноором, коли той, освіжений хвильовим душем, зайняв місце біля приладів. Перевіривши показання індикаторів ОЕЗ — охорони електронних зв’язків, він швидко почав ходити туди й сюди по кабіні.

— Чого не спите? — владним тоном спитав він астронавігатора.

Дівчина тріпнула рудими кучерями, які вже треба було підстригти, — жінки в позаземних експедиціях не носили довгого волосся.

— Я думаю… — нерішуче почала вона. — І зараз, на грані небезпеки, схиляюся перед могутністю і величчю людини, що проникла далеко в глибини просторів. Для вас тут багато звичного, а я вперше в космосі. Подумати тільки — я учасник грандіозного шляху через зірки до нових світів!

Ерг Ноор ледь посміхнувся і потер чоло.

— Я повинен вас розчарувати, точніше, показати справжній масштаб нашої могутності. Ось, — він зупинився біля проектора, і на задній стіні приміщення з’явилася світна спіраль Галактики.

Ерг Ноор показав на ледь помітну серед навколишнього мороку розкуйовджену крайню гілку спіралі з поодиноких зірок, що здавалися тьмяним пилом.

— Ось пустельна область Галактики, бідна на світло і життя окраїна, де знаходиться наша Сонячна система і ми тепер. Але й гілка, бачите, тягнеться від Лебедя до Кіля Корабля і, крім того, що вона загалом віддалена від центральних зон, містить у собі ще й затемнюючу хмару, ось тут… Щоб пройти вздовж цієї гілки, нашій “Тантрі” потрібно буде близько сорока тисяч незалежних років. Чорну прогалину пустого простору, що відокремлює нашу гілку від сусідньої, ми перетнули б за чотири тисячі років. Бачите, наші польоти в безмежні глибини простору — це поки що тупцювання на крихітній плямочці, діаметром у півсотні світлових років! Як мало знали б ми про світ, коли б не могутність Кільця! Повідомлення, образи, думки, надіслані з непереможного для людського короткого життя простору, рано чи пізно долітають до нас, і ми все більше пізнаємо віддалені світи. Все більше нагромаджується знань, і ця праця відбувається безперервно.

Ніза принишкла.

— Перші міжзоряні польоти… — задумливо вів далі Ерг Ноор. — Невеликі кораблі, які не мали ні швидкості, ні потужного захисного устаткування. Та й жили наші предки вдвічі менше за нас — ось коли була справжня велич людини!

Ніза рвучко підвела голову, як завжди, коли була незгодна.

— Потім, коли знайдуть інші способи перемагати простір, а не ломитися навпростець крізь нього, скажуть лро вас — от герої, які завоювали космос такими первісними засобами!

Начальник експедиції весело всміхнувся і простягнув руку до дівчини:

— І про вас, Нізо!

Та спалахнула.

— Я пишаюся тим, що перебуваю тут, разом з вами! І ладна віддати все, щоб знову і знову побувати в космосі.

— Я це знаю, — замислено мовив Ерг Ноор, — але не всі так думають!..

Дівчина жіночим чуттям зрозуміла думки начальника. В його каюті є два стереопортрети в чудовому фіолетово-золотавому кольорі. На обох — вона, красуня Веда Конг, історик стародавнього світу, з прозорим поглядом блакитних, як земне небо, очей під крилатим помахом довгих вій. На одному засмагла, з сліпучою посмішкою і піднятими до попелястого волосся руками. На другому — заливається сміхом, стоячи на мідній корабельній гарматі — пам’ятнику сивої давнини.