Невидимець. Машина часу

Кемп присвиснув.

– Це дивно. Але все-таки я не зовсім... Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини – ще далеко.

– Правильно, – сказав Гриффін. – Але згадайте, що видимість залежить від впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, неначеб ви не знали їх. Це пояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само по собі видиме бути не може. Наприклад, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені й відбиває інші – в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його повністю, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька – і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Ви побачите блискуче павутиння відблисків та прозоростей, – ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбиває і заломлює світло. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Деякі види скла більш видимі, ніж інші; кришталева скринька, наприклад, блищить сильніше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого, звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б та відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або, ще краще, в якусь густішу, ніж вода, рідину, то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбивається і заломлюється, майже не зазнаючи ніякого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий, майже так само, як струмінь вуглекислоти або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.

– Так, – сказав Кемп, – це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

– А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок. Це відбувається тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно відразу ніби зникне. Потовчене скло та вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.

Зануруючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Усяка прозора річ стає невидимою, коли помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи зі скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

– Усе це так, – погодився Кемп, – але ж людина не скляний порошок.

– Ні, вона ще прозоріша, – сказав Гриффін.

– Нісенітниця!

– І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений із прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб відбивання та заломлення світла відбувалося тільки на поверхні, й папір стане прозорим, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева, а також – врахуйте це, Кемпе! – і кістки, і м’язи, і волосся, і нігті, й нерви. Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.

– Звичайно, звичайно! – скрикнув Кемп. – Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських істот і про медуз.

– Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковим нездарою. Він крав чужі ідеї і завжди шпигував за мною. Ви ж знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я продовжував працювати й усе більше наближався до перетворення своєї теоретичної формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілося приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти, і раптом – чисто випадково – зробив відкриття в галузі фізіології.

– Справді?

– Ви знаєте червону речовину, яка забарвлює кров. Так от: вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи жодної зі своїх функцій.

Кемп скрикнув від подиву й недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.

– Вам є чого дивуватися. Пригадую ту ніч... Було вже пізно; вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно... «Можна зробити живу істоту... тканину... прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» – сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. «Я можу бути невидимим», – усе повторював я.

Осягти таке – означало б перевершити всяку магію. І, не псуючи собі настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я можу зробитися невидимим, я – бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам... Кожний, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, долаючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безкінечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами й обридає одним і тим самим запитанням: «Коли ж нарешті ви опублікуєте свою роботу?» А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки... І після трьох років потаємності та хвилювань я переконався, що закінчити роботу мені неможливо... неможливо!

– Чому? – спитав Кемп.

– Гроші, – пояснив Невидимець і знову втупився у вікно. Тоді раптом обернувся.

– Я обікрав старого... – сказав він. – Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився...

XX. В будинку на Грейт-Портленд-Стріт

Якусь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й відвів його на середину кімнати.

– Ви втомилися, – сказав Кемп. – Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гриффін почав оповідати далі:

– Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я орендував кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різного приладдя, що я понакупував на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почувався людиною, що, вибравшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який робив відправу, жалюгідний згорблений старий у чорному, який увесь час шморгав носом.