ГЧ

Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.

Але до цього приєднувалось усвідомлення чуда. Воно все-таки сталося. Неможливе раніше тепер стало можливим. Розум здобув нову владу над природою, і чудо Ридана ставало надбанням людства. Ось звідки йшов цей океан.

Ганна підвелася не відразу.

У першому проблиску свідомості ще не було всієї її складності, керованої пам’яттю. Було тільки просте сприймання, видіння. І безмежна кволість — м’язова, нервова. Після першого слова, не стільки почутого, скільки вгаданого Миколою, Ганна знову поринула в забуття і в сон. Через шість годин вона знову розплющила очі. Тепер у них відбивався страх, дихання виказувало хвилювання.

— Де… він… — ось усе, що схопив батько, схилившись над нею.

Він зрозумів. Стисло, двома-трьома фразами він розповів усе головне про Віклінга. Ганна заспокоїлась.

Ридан ні на хвилину не послаблював пильності. Він не міг допустити ніяких промахів і помилок, ніяких ускладнень. Чергування не припинялись ні вдень ні вночі. Він заборонив залишати Ганну саму. Як і раніше, щоденно робились усі аналізи, кожного ранку Ридан і його незмінні соратники Вікентій Сергійович та Іван Лукич провадили огляд, вистукували, вислухували, тисли, згинали, лоскотали кволе тіло Ганни, осягаючи найтоншу складність його внутрішніх процесів і вживаючи заходів, коли виявляли, що якийсь орган не в порядку.

Через тиждень після пробудження Ганна почала вчитися ходити. Через два тижні — вперше спустилась у сад. Аналізи й огляди були припинені. Відновлення організму йшло енергійно й швидко.

Як тільки Ганна трохи зміцніла, Ридан викликав слідчого, який давно чекав цього моменту, щоб почути потрібні йому показання потерпілої. І тут вперше риданівці дізнались від Ганни про всі подробиці страшних подій на Уфі.

З нетерпінням чекав Микола свого чергування після цього побачення Ганни із слідчим. Він знемігся, він уже більше не мав сили тримати себе в руках. Адже досі жодного слова не було сказано між ними про найголовніше. Він намагався ховати від неї навіть погляди, які так непокірно спалахували ніжністю. Але чи потрібно це було, Микола не знав. Він просто боявся хвилювати її. Адже заборонив Ридан на самому початку нагадувати їй про Віклінга, про катастрофу на Уфі…

Виходить, тепер можна!

Вечір тягся повільно. Микола сидів у їдальні сам, тримав перед собою газету, а думав про те, що скаже Ганні.

Близько десятої Наталя вийшла від неї в халаті з рушником і здивовано подивилась на Миколу.

— Ви чекаєте? Але вже не треба чергувати, хіба Костянтин Олександрович не сказав вам?

— Ні, нічого не казав, — відповів Микола, і Наталя помітила його смуток. Вона посміхнулась до нього підбадьорливо.

— Ідіть. Півгодини у вашому розпорядженні. Я — у ванну.

Микола мовчки підійшов до ліжка, пильно вдивляючись у вічі Ганни. Йому здавалось, що вони бачать його думки й кличуть його. Ганна теж мовчала. Потім вона простягла йому руку, і це був той самий рух, якого він чекав. Він узяв цю безсилу, худеньку руку з довгими; тонкими пальцями, припав до неї щокою, всім обличчям і поцілував. Очі Ганни — великі, потемнілі, дивилися серйозно й відкрито, нібито насилу вміщували щось неосяжне. Вона підвелась і сіла на ліжку, підібгавши коліна.

— Я сьогодні не все розповіла слідчому, — сказала вона. — Найголовніше утаїла, бо йому це не потрібно… Та й нікому не потрібно… крім нас… Коли я заснула там, за кущами, ще до появи Віклінга, мені приснився сон. Наче я стою у воді, а світло таке сліпуче, що я не можу розплющити очей і не знаю, куди йти. Мені стає страшно, я кличу вас… Ви приходите, берете мене на руки, несете до берега… і кажете: «Отак ми будемо йти разом… завжди разом…» Я пригадала це, як тільки опам’яталася.

— Ганнусю, люба, адже це саме я й хотів сказати вам зараз!

Він схопився, безтямним рухом підняв її на руки разом з ковдрою, міцно пригорнув до себе і, цілуючи, поніс по кімнаті. Вона здавалась йому невагомою.

— Ось так це було, Галю?

— Так… так, Колю!.. Значить, назавжди?

— Назавжди, Ганнусю!

— І я… назавжди!.. А тепер поклади мене знову на берег і йди. Більше нам сьогодні ні про що говорити не треба. Правда?.. Колю, я щаслива!

— Я теж, Галю. На добраніч… Спи спокійно… якщо це можливо.

Він майже вибіг з кімнати, відчуваючи, що йому справді треба зараз побути самому.

Розділ вісімнадцятий

ВОНИ ЙДУТЬ ДАЛІ

Життя потроху налагоджувалось.

Величезне щастя, міцно заволодівши всіма риданівцями, творило свої звичайні чудеса: упорядковувало нерви, породжувало нові джерела енергії й сили, робило світ чудовим і трохи, немов жартуючи, плутало думки й справи людей.

Матуся відновив колишній порядок у лабораторії, виніс усе обладнання, зв’язане з оживленням Ганни. Ридан «пройшовся» по інституту, влаштував кілька нарад співробітників, налагодив і спрямував їхню роботу і вже знову взявся за своє «градуювання», далеко ще не закінчене.

У Миколи знайшлося чимало турбот, пов’язаних з випуском серії нових «ГЧ», пристосованих для оборонних цілей. Внаслідок того досвіду, який Микола набув під час операцій на маяку Стеншер, в апарат було внесено конструктивні зміни. Працював він, як і раніш, із захопленням і бездоганною точністю, але в оформленні, в необхідній тепер документації своїх нововведень раз у раз помилявся, плутав… У цьому саме відбивалася «гра» його щастя. Тепер він уже розумів, чим відрізняється любов до Ганни, яка захопила його з такою надзвичайною силою, від любові до неї всіх близьких людей…

Гірше було Наталі. Вона раніше за інших звикла до повернення Ганни з небуття, а Федір був так далеко! Звичайно, Федір уже знав усе, але як нестерпно довго йшли листи до нього і від нього!..

Незабаром Риданові подзвонив нарком. Йому треба було влаштувати негайну консультацію з Тунгусовим з приводу одного «дуже цікавого» винаходу. Але він просив дозволу самому приїхати разом з винахідником на Ординку.

— Хочу, нарешті, побачити вас усіх, — сказав він. — Приїду ввечері на годинку відпочити, подихати вашим живлючим повітрям. Можна?

Професор негайно зібрав усіх і оголосив аврал. «Це щось воно неспроста», — подумав він.

Увечері, ледве риданівці встигли підготуватись до зустрічі, внизу пролунав енергійний, короткий дзвінок.

Нарком увійшов разом із худорлявим білявим юнаком. Риси обличчя юнака свідчили про те, що йому довелося чимало пережити на своєму недовгому віку. Увага господарів, які вийшли назустріч гостям, збентежила його.

— Привіт чаклунам двадцятого століття. Оце тільки зараз я знайшов для вас влучну назву, — весело говорив нарком, міцно потискуючи всім руки. — Знайомтеся з новим товаришем. Доручаю його вам, Ганно Костянтинівно, він розмовляє тільки німецькою мовою і треба, щоб Микола Арсенович обмізкував ідею, яку він пропонує. Так що будете перекладачем.

— Він німець? — тривожно спитала Наталя. Нарком розсміявся.

— Ну й що ж, що німець? Німці різні бувають. Тиснучи руку професорові, юнак пильно вдивлявся в нього, ніби пригадуючи.

За порадою Ридана, Ганна запросила його в кабінет до Миколи, щоб там без перешкод швидко закінчити справу. Наталя рішуче приєдналась до них. Стривожена похмурими спогадами, вона пильно стежила за іноземцем.

— Десь я бачив його… — пробурмотів Ридан, коли вони вийшли. — Цінний винахід?