ГЧ

— Увімкніть «ГЧ», Миколо Арсеновичу, і перевірте. Так… Мікрофон, підсилювач, репродуктори? Все, здається, Іване Лукичу?

— Все, — відповів хірург.

— Все, — тихо повторив Вікентій Сергійович.

— Пускайте кімограф. — Ридан підійшов до «ГЧ» і почав настроювати його.

Широка стрічка кімографа тим часом зарухалась, і кілька тонких важільків почали креслити на ній лінії. Дві з них відразу ожили: лінія, що фіксувала час у секундах, і лінія температури, яка повільно знижувалась. Решта важільків повинна була відмічати на стрічці пульс, дихання, тиск крові. Вони були нерухомі і залишали за собою рівні горизонтальні лінії. Ридан зволікав, йому лишалось тепер зробити тільки один маленький рух: повернути вимикач «ГЧ», настроєний на ту хвилю мозку, яка збуджувала діяльність серця. Чимало праці й винахідливості доклав професор, щоб знайти цю хвилю, і Сімка ледве не став жертвою шукань. Адже для того, щоб перевірити дію хвилі на мозок вищого ссавця, треба було перед цим спинити його серце. А втім, ще й тепер Ридан не був цілком упевнений, що хвиля знайдена правильно: на людині він ще не перевіряв її.

І ось він стояв біля генератора, торкався пальцями вимикача… і не наважувався його натиснути. Ще й ще раз він схилявся до візира, перевіряв, чи точно скерується промінь на голову й груди Ганни.

Нарешті, зусиллям волі він затамував сумніви.

— Даю хвилю серця, — сказав він глухо й натиснув важільок.

Мертва тиша запанувала в кімнаті. Було чути тільки шарудіння тоненьких штифтиків по стрічці кімографа, на яку всі спрямували погляди.

Минула хвилина. Повільно потяглася друга.

Лінія серця повзла, як і досі до цього, рівно.

Микола, до болю в грудях стримуючи дихання, дивився на таке дороге і вже зовсім чуже обличчя. Чомусь виринула згадка про перше випробування «ГЧ», коли він чекав, скерувавши промінь на мідний брусок, що мідь перестане бути міддю…

Ще болісніше проповзла третя хвилина.

Ридан різко порушив загальну нерухомість, нахилившись до генератора, і всі повернули до нього голови. Він підсилив потужність випромінювання, знову випростався й застиг, мов статуя.

Ще два хвилинних інтервали протяглася мертвотно рівна лінія серця, і знову на стільки ж поділок Ридан повернув регулятор потужності.

І раптом важільок серця ледь помітно здригнувся і почав підніматися… Обережний шерех виник у репродукторі.. Усі здригнулися од дзвінкого голосу Ридана:

— Почалося стиснення!

Важільок кімографа впав і знову завмер: по стрічці від нього повільно відсувалась одна нерівна хвиля…

Знову томливе чекання: що це було — перший удар серця, яке насилу пробуджувалося, чи… Ні, це пробудження! Ось знову піднявся важільок, уже швидше й вище, потім ще раз, іще… Напруження застигло на обличчях людей: вони ще боялися повірити… Ні, це пробудження! Все рівніші хвилі йшли по стрічці…

— Заждіть, генератор ще не ввімкнений, — промовив Ридан, сам не вірячи у свої сумніви. Він лунко клацнув вимикачем, а важільок і далі робив свої веселі змахи вгору і вниз, угору і вниз!

Серце Ганни почало битися!..

Раптом гучне шипіння й булькання, наче каскад води, що спадав зі скелі, ринуло з репродуктора, і вже не треба було стежити за лініями кімографа, бо всі побачили, як заворушився блискучий кружок мікрофона, що припав до грудей Ганни.

Перший короткий важкий віддих…

— Сухе повітря! — майже крикнув Ридан, підскакуючи до стола.

Та вже Вікентій Сергійович пригнув розтруб респіратора на гнучкому штативі впритул до рота Ганни. Більш як дві хвилини минуло, перш ніж знову, вдруге, важко піднялися груди. Обезводнене повітря швидко вбирало в себе зайву вологу в легенях і виносило її назовні…

— Кисень, — сказав Ридан.

Ганна дихала слабко й рідко, але вже рівно,

Микола бачив усе, але ніяк не міг повірити у ці ознаки життя, що здавалися йому штучними.

Справді, серце б’ється, легені дихають. Але чи означає це, що Ганна живе? Ось вона лежить перед ним, ледве прикрита краєм простирала, з-під якого все ще виходять шланги й проводи, нерухома, з невидющими, як і до цього, очима… Де ж життя? Справжнє, живе, а не це лабораторне життя — з приладами, шлангами, проводами… Чи не завчасно радіє Ридан?

Поволі, намагаючись не привертати до себе уваги, Микола вийшов у сусідню кімнату, потім у коридор. Там сів на підвіконня й закурив.

До нього долинав торжествуючий голос професора, і він силкувався уявити собі, що тепер робиться в цій кімнаті, наповненій машинами, апаратами, приладами. Це вони, машини, примушували тіло дихати. Може, вони ж змусять його бачити, чути, думати, сміятися… Що ж це значить?

Висновку Микола зробити не міг. Він відчув знову втому, голова відмовлялась од усього складного.

— Зіниця — дві, товариші! — дзвеніло в операційній. — Кофеїн у вену… Рогівковий рефлекс!

Микола повернувся до кімнати.

Підійшовши до стола, він здригнувся й зупинився. Що це? Вже не та Ганна лежить перед ним, щось змінилося. Її груди тріпочуть, сповнені життєдайними ударами серця. Як порожевіла шкіра!

— Дивіться!

Ридан спрямував в око промінь операційного рефлектора. Микола схилився до самого обличчя Ганни,

Крізь рогівку, що виблискувала вологою, немов в усмішці, звужувалась зіниця, і навколо неї грали золоті іскорки.

— Живе! — вихопилось у Миколи. Радість завирувала в ньому. Він кинувся до Ридана, обхопив його своїми ведмежими лапами…

Розділ сімнадцятий

КРИВА ЗДІЙМАЄТЬСЯ ВГОРУ

Серед приладів, що брали участь в оживленні Ганни, був один, робота якого стала зрозумілою Миколі тільки через деякий час. Це був звичайний електрокардіоскоп — прилад, що вловлював струми серця. Невеликий ящичок, у передній стіні його — кругле вічко із зеленим світлом, і в ньому темна тінь, яка своєю формою нагадувала метелика. Стежачи за рухами «метелика», за тріпотінням його крилець, можна було судити про те, що Ридан називав «струмами дії» серця.

Сам по собі цей апарат не був для Миколи загадкою; його конструкція, грунтуючись на принципі катодного осцилографа, була ясна: струми серця підводились до нього провідничками від електродів, прилаштованих з обох боків грудної клітки.

Прилад увімкнули, як тільки Ганну вийняли з циліндра й поклали на операційний стіл. До цього часу минуло вже більш як три доби з моменту смерті дівчини, і зараз же «метелик» кардіоскопа почав складати й розправляти свої тріпотливі крильця. У мертвому, нерухомому серці йшло напружене електричне життя. Виходить, не зовсім мертвим було серце! Виходить, якесь життя ще жевріло в ньому!

Тепер Микола почав розуміти риданівські міркування про «справжню» та «несправжню» смерть. Те, що заведено називати смертю, — не смерть. Це — зупинка. Мав рацію видатний учений Бахметьєв, який працював над анабіозом: цілий організм, уражений смертю, подібний до годинника, маятник якого зупинили рукою. Штовхнути маятник — і годинник піде знову. Ридан ішов далі.

— Справжня, необоротна смерть настає тоді, коли розпадуться білки живої тканини, — повторював він. — Якщо це ще не сталося, життя може бути відновлене! І коли причина смерті — зруйнування якогось органу, хай це будуть легені, серце або шлунок, то цей орган можна видалити, замінити новим, здоровим, у багатьох випадках узятим у тварини, — і знову організм житиме. Така теорія. І ми вже підійшли до її практичного використання. Цю можливість нам дав ваш «консерватор». Незабаром настане час, коли люди не вмиратимуть од «випадкових причин», від хвороб окремих органів. Ми будемо створювати запаси готових, працездатних, живих органів і користуватись ними в потрібних випадках так само, як зараз користуємось консервованою трупною кров’ю для переливання її живим. Більше того, Миколо Арсеновичу, я певен, що ця сама зупинка, яка досі називалася смертю і під час якої ми поспішали людину поховати або спалити, використовуватиметься як одне з наймогутніших лікувальних засобів.