Голова професора Доуеля
Голова професора Доуеля читать книгу онлайн
"Голова професора Доуеля" - перша повість відомого російського письменника Олександра Бєляєва (1884-1942), автора багатьох популярних науково-фантастичних творів: "Людина-амфібія", "Острів Затонулих Кораблів", "Володар світу" тощо. Їх захопливий, сповнений екзотики, таємниці та романтики сюжет приваблює і читачів, і кінодіячів: за мотивами кількох книжок Бєляєва знято чудові фільми.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Олександр Бєляєв
Голова професора Доуеля
Переклад з російської В. Козаченка
Малюнки О. Довгаля
ПЕРША ЗУСТРІЧ
— Прошу, сідайте.
Марі Лоран опустилася в глибоке шкіряне крісло.
Поки професор Керн відкривав конверта і читав листа, вона нашвидку оглянула кабінет.
Яка похмура кімната! Але працювати тут зручно: ніщо не відвертає уваги. Лампа з низьким абажуром освітлює тільки письмовий стіл, захаращений книгами, рукописами, коректурами. Око ледь вирізняє масивні меблі з чорного дуба. Темні шпалери, темні штори. В напівтемряві блищить лише золото тиснених оправ у масивних шафах. Довгий маятник старовинного годинника рухається розмірено і плавно.
Перевівши погляд на Керна, Лоран мимоволі всміхнулася: зовнішність професора цілком відповідала стилю кабінету. Ніби витесана з дуба, важка, сувора постать Керна здавалася частиною умеблювання. Великі окуляри в черепаховій оправі скидалися на два циферблати годинника. Мов маятники, рухалися його сіро-попелясті очі, переходячи з рядка на рядок листа. Прямокутний ніс, прямий розріз очей, рота і квадратне підборіддя, що видавалося наперед, робили обличчя схожим на стилізовану декоративну маску, яку виліпив скульптор-кубіст.
«Камін прикрашати б такою маскою», — подумала Лоран.
— Колега Сабатьє казав уже про вас. Так, мені потрібна помічниця. Ви медик? Чудово. Сорок франків на день. Виплата щотижня. Сніданок, обід. Але я висуваю одну умову…
Постукавши сухим пальцем об стіл, професор Керн несподівано запитав:
— Ви умієте мовчати? Всі жінки балакучі. Ви жінка — це погано. Ви вродлива — це ще гірше.
— Але як це стосується…
— Безпосередньо. Вродлива жінка — двічі жінка. Отже, їй подвійною мірою властиві жіночі вади. У вас може бути чоловік, друг, наречений. І тоді всі таємниці до біса.
— Але…
— Ніяких «але»! Ви повинні бути німа, мов риба. Ви повинні мовчати про все, що побачите і почуєте тут. Пристаєте на такі умови? Змушений попередити: недотримання їх матиме дуже неприємні для вас наслідки. Дуже неприємні…
Лоран була збентежена й заінтригована…
— Я згодна, коли у всьому цьому немає…
— Злочину, ви хочете сказати? Можете бути цілком спокійною. І вам не загрожує ніяка відповідальність… Як у вас із нервами?
— Я здорова…
Професор Керн кивнув головою.
— Алкоголіків, неврастеніків, епілептиків, божевільних у роду не було?
— Ні.
Керн іще раз кивнув головою.
Його сухий, гострий палець упився в кнопку електричного дзвінка.
Двері нечутно відчинились.
У напівтемряві кімнати, мов на фотографічній пластинці, яку проявляють, Лоран побачила лише білки очей, потім поступово проявилося лискуче обличчя негра. Чорне волосся і костюм зливалися з темною драпіровкою дверей.
— Джоне! Покажіть мадемуазель Лоран лабораторію.
Негр кивнув головою, запрошуючи йти за ним, і відчинив другі двері.
Лоран зайшла до зовсім темної кімнати.
Клацнув умикач, і яскраве світло чотирьох матових півкуль залляло кімнату. Лоран мимоволі заплющила очі. Після напівтемряви похмурого кабінету білизна стін засліплювала… Блищали шибки шаф з блискучими хірургічними інструментами. Холодним світлом палали сталь і алюміній невідомих Лоран апаратів. Теплими, жовтими вилисками падало світло на мідні відполіровані деталі. Труби, змійовики, колби, скляні циліндри… Скло, каучук, метал…
Посеред кімнати — великий прозекторський стіл. Біля столу — скляний ящик; у ньому пульсувало людське серце. Від серця тягнулися трубки до балонів.
Лоран повернула голову вбік і раптом побачила таке, що примусило її здригнутися, ніби від електричного удару.
На неї дивилася людська голова — сама голова без тулуба.
Вона була прикріплена до прямокутної скляної дошки. Дошку підтримували чотири високі блискучі металеві ніжки. Від перерізаних артерій і вен, через отвори в склі, йшли, з’єднавшись уже парами, трубки до балонів. Найтовща трубка виходила з горла і з’єднувалася з великим циліндром. Циліндр та балони були обладнані кранами, манометрами і невідомими Лоран приладами.
Голова пильно і скорботно дивилася на Лоран, кліпаючи повіками. Не могло бути сумніву: голова, відділена від тіла, жила самостійним і свідомим життям.
Попри приголомшливе враження, Лоран не могла не помітити, що ця голова навдивовижу схожа на голову нещодавно померлого відомого вченого-хірурга, професора Доуеля, який вславився своїми дослідами з оживлення органів, вирізаних зі свіжого трупа. Лоран не раз бувала на його блискучих публічних лекціях, і їй добре запам’ятався цей високий лоб, характерний профіль, хвилясте, посріблене сивиною густе русяве волосся, блакитні очі… Так, це була голова професора Доуеля. Тільки губи й ніс його зробилися тоншими, скроні та шоки запали, очі більше заглибилися в орбіти, й біла шкіра набула жовтаво-лимонного відтінку мумії. Але в очах було життя, була думка.
Лоран, мов зачарована, не могла відвести погляду від тих блакитних очей.
Голова беззвучно поворушила губами.
Це вже було занадто для нервів Лоран. Вона мало не знепритомніла. Негр підтримав її і вивів з лабораторії.
— Це жахливо, це жахливо… — повторювала Лоран, упавши в крісло.
Професор Керн мовчки барабанив пальцем об стіл.
— Скажіть, це справді голова?..
— Професора Доуеля? Так, це його голова. Голова Доуеля, мого померлого шановного колеги, яку я повернув до життя. На жаль, я зміг воскресити саму лише голову. Не все дається одразу. Бідолашний Доуель страждав від невиліковної поки що хвороби. Помираючи, він заповідав своє тіло для наукових дослідів, які ми проводили з ним разом. «Усе моє життя було віддане науці. Хай же науці послугує і моя смерть. Я волію, щоб у моєму трупові порпався друг-учений, а не могильний черв», — ось який заповіт лишив професор Доуель. І я одержав його тіло. Мені пощастило не лише оживити його серце, але й воскресити свідомість, воскресити «душу», кажучи мовою натовпу. Що ж тут жахливого? Люди досі вважали жахливою смерть. Хіба ж воскресіння з мертвих не було тисячолітньою мрією людства?
— Я б воліла померти, аніж так воскреснути.
Професор Керн зробив непевний жест рукою.
— Так, воно має певні незручності для воскреслого. Бідоласі Доуелю було б незручно показатись на люди в такому… неповному вигляді. Ось чому ми тримаємо цей дослід у таємниці. Я кажу «ми», бо цього бажає сам Доуель. До того ж дослід іще не доведено до кінця.
— А як же професор Доуель, тобто його голова, висловив це побажання? Голова може розмовляти?
Професор Керн на мить знітився.
— Ні… голова професора Доуеля не розмовляє. Але вона чує, розуміє і може відповідати мімікою обличчя…
І щоб перевести розмову на інше, професор Керн запитав:
— Отже, ви приймаєте мою пропозицію? Чудово. Я чекаю на вас завтра о дев’ятій ранку. Але пам’ятайте: мовчанка, мовчанка і мовчанка.
ТАЄМНИЦЯ ЗАБОРОНЕНОГО КРАНА
Життя Марі Лоран було нелегким. Їй виповнилося сімнадцять років, коли помер її батько. На плечі Марі лягли турботи про хвору матір. Невеликих коштів, які залишилися по смерті батька, вистачило ненадовго, доводилося вчитись і підтримувати родину… Кілька років вона пропрацювала нічним коректором у газеті. Вивчившись на лікаря, марно намагалася знайти місце. Їй запропонували їхати в згубні місця в Новій Гвінеї, де лютувала жовта пропасниця. Ні їхати туди з хворою матір’ю, ні розлучатися з нею Марі не хотіла. Пропозиція професора Керна стала для неї виходом зі скрутного становища.