Дана i дракон

— І що? — поцікавилася Дана.

— І нічого! Гидота! — промовила тітка, беручи до рук мундштук.

Дівчинка тільки зітхнула. Отака вона, Наталі, — суцільне протиріччя.

Цього літа батьки привезли доньку на два тижні, а якщо вона не дуже набридне тітці, то, може, й на місяць. Дана була щаслива: прожити цілий місяць у цьому дивовижному будиночку-скрині, просякнутому ароматом запашної кави і захопливими спогадами господині — що може бути краще!

Цього року дівчинці минуло чотирнадцять, і вона вважала себе досить дорослою, щоб клопотатись господарством, таким чином вона звільнила від цих зобов’язань Наталі. Але тітка й раніше мало переймалася домашніми клопотами: готувати вона не любила, їла мало і несистематично, дуже рідко прибирала, їй навіть подобався шар пилюки на старовинних меблях, а особливо на роялі.

Тому догляду і піклування дівчинки потребував хіба що білий кіт Марлон (дуже пухнастий і такий величезний і наїжений, що, коли пересувався кімнатою, було важко зрозуміти — йде він чи повзе на пузі, відштовхуючись лапами) та ще канарка з гучним ім’ям Паваротті, названа на честь великого тенора, теж доволі цікава персона. Тітка придбала цю звичайну жовтаву непоказну пташину під впливом розповіді Максима про її неперевершений спів. Максим сам їздив на пташиний ринок і купив там цю канарку, і яке ж було їхнє з Наталі здивування і розчарування, коли пташка виявилася німою! Або ж вона просто не бажала співати. Тітка переставляла клітку з місця на місце і навіть тричі міняла саму клітку — та все марно. Канарка дзьобала зернятка, пила водичку, стрибала з палички на паличку і вперто мовчала. Тоді Наталі на неї образилася, спересердя дала кличку Паваротті, яка б мала постійно нагадувати норовливій пташині про сподівання, які вона не виправдала, поставила клітку біля вікна і принципово перестала заговорювати з канаркою. Влітку клітка з Паваротті знаходилася на веранді, щоб пташка мала змогу дихати свіжим повітрям.

— Я роблю це не з любові до неї, — кожного разу повторювала Наталі, — а через надмірно розвинене в мені відчуття обов’язку.

Дана мовчки усміхалася. Вона була впевнена — тітка сподівається, що Паваротті, наслухавшись і надивившись на своїх пернатих друзів, згадає, що в нього є совість, і нарешті заспіває. Дівчинка підсипала корму в годівничку для канарки і забрала важкого Марлона з килимка на порозі, де він знову заснув, — Наталі ж бо переймалась, що там протяг і її улюбленець може застудитись. Сама тітка сиділа у кріслі-гойдалці, закутана в тонкий плед, її огортав аромат кави. Наталі милувалася заходом сонця. Дана примостилася коло її ніг на маленькому стільчику, а Марлона поклала собі на коліна. Коли останні промінчики сховалися за обрієм, тітка відставила порожню чашку і зітхнула.

— Саме тому я й переймаюся Максимовою долею. — сказала вона так, ніби продовжила давно почату розмову.

Дівчинка мовчала, уважно поглядаючи на Наталі. Це була ще одна тітчина дивакувата риса — починати розповідь із середини.

— Зважувати на шальках терезів долі можливість створення сім’ї і постійний пошук пригод — дуже ризикована справа. Поглянь на мене. Я ні на що не нарікаю, я прожила чудове життя. Та іноді й сам не розумієш, де межа між усамітненням і самотністю, і якщо її переходиш, стає дуже важко.

— У вас є я, — тихенько спробувала заперечити Дана. — І Максим.

— Так, — Наталі торкнулася Даниного волосся. — Звичайно, моя дівчинко, звичайно. А в Максима нема нікого. Чоловікові ж дуже потрібна сім’я, дуже. Він повинен когось оберігати, захищати. Сім’я — це місце, де чоловік відчуває себе центром всесвіту. І цього відчуття не замінить йому ні захоплення корінцями, ні польоти на аероплані чи стрибки з парашутом. Йому вже двадцять вісім, і він не хоче мене слухати. Максимові потрібна незвичайна дівчина, що теж полюбляє ризик і екстрим.

— Така ж хробакознавка, як і він? — всміхнулася Дана.

— Можливо, — тітка засміялася глибоким грудним сміхом, — можливо, саме така його й зацікавить. Якщо хочеш, посидь іще тут, а я піду почитаю. Марлоне, — гукнула вона до кота, — ти зі мною?

Кіт муркнув, важко зістрибнув з Даниних колін і посунув за господинею.

— Я прогуляюся берегом, — мовила дівчинка.

— Добре, тільки не відходь дуже далеко від дому, — почулося вже з будинку. — Коли повернешся, занеси до хати Паваротті.

Землею стелилися ніжні вечірні сутінки. На зміну денній спеці з моря повіяла приємна прохолода.

Дівчинка скинула босоніжки і занурила стопи в теплий, прогрітий за день пісок. Спускаючись до моря, швиденько минула смугу колючих черепашок і ступила на прохолодний мокрий берег, на який час від часу накочувалися теплі хвилі. Море було спокійне, мовби теж готувалося до сну. Ледь-ледь, ніби граючись, торкалося воно своїми лапками до Даниних ніг, вкривало камінці та черепашки ніжним мереживом піни і, здавалося, засинало під власну колискову.

Небо темнішало на очах, хвилину тому воно ще було темно-синім, а зараз стало майже чорним. З’явилися перші зорі.

Дівчинка повільно рушила вздовж берега. Пляж був майже безлюдним, лише віддалік сиділи, обійнявшись, двоє закоханих. Вони тихенько шепотіли один до одного, інколи долинав мелодійний дівочий сміх. Дана зупинилася і заплющила очі. Вона дуже любила море, особливо у вечірній час, коли можна було отак побути сам на сам із водною стихією.

Дівчинка слухала колискову морських хвиль, які ніжно хлюпалися об її ноги, і вона все більше вгрузала в пісок. Дані здавалося, що вона розчиняється у монотонному шумі лагідної води.

Несподівано щось холодне схопило її за ногу. Дівчинка зойкнула і відскочила від того місця метрів на два. А потім щодуху кинулася бігти. Тільки будучи вже на пристойній відстані, Дана зрозуміла, що десь посіяла свої босоніжки, очевидно, з переляку кинула їх коло води. Серце калатало так, що дівчинка спочатку нічого не чула, окрім цього калатання.

— От дурна, — вилаяла себе вголос, — чого бігла, як скажена? Мабуть, то якийсь камінець чи медуза… Добре, що ніхто не бачив…

Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся тихий плач.

Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.

— Гей, — тихенько покликала Дана, — ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?

Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше — дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.

Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.

— Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?

Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.

— Ти не можеш говорити? — здивувалася дівчинка.

Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?