Дана i дракон

— Що сталося? — пробурмотіла вона крізь сон. — Зараз я встану.

Дану хтось шарпонув за плече, їй здалося, що все навколо неї повільно коливається. Дівчинка розплющила очі… і закричала, потім почала хапати ротом повітря, а точніше — воду, бо з усіх боків її оточувала вода.

— Де я?! — закричала Дана. — Що зі мною сталося? Я померла? Втопилася?

— Та заспокойся ти! — дівчинку знову щосили шарпнули за плече. Тільки тепер вона помітила поруч із собою Морську відьму. — Чого репетуєш?! Ти під водою, жива-живісінька. І пробудеш тут ще довго-предовго, бо вік у русалок набагато довший, ніж у вас, людей.

— У русалок… — повторила Дана. Вона поглянула вниз і знову зойкнула — замість ніг у неї був хвіст.

Відьма посадила Дану в темницю, три стіни якої були викладені з камінців та черепашок, а замість четвертої стриміли ґрати, які давали змогу відьмі тримати в полі зору всіх своїх полонених. А їх тут було безліч.

Навпроти Дана нарахувала з десяток таких камер, де були ув’язнені бідні русалки, та й по тій стороні, де знаходилась в’язниця дівчинки, їх було ще більше, напевне.

Щоранку відьма відряджала своїх бранців збирати компоненти для її чаклунського страшного варива.

Перед тим, як русалки випливали через потаємний хід у відкрите море, відьма одягала їм на пояс залізний обруч з довгим ланцюгом. А ще за невільницями наглядали мовчазні восьминоги. Тому втекти було абсолютно неможливо.

Перші дні в полоні минали для Дани як уві сні. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді, здавалось, що скоро вона прокинеться і цей жах розвіється як туман. Але день спливав за днем, і нічого не змінювалося.

Дівчинка впала в цілковиту апатію: слухняно виконувала накази відьми, раз у день їла бридкі водорості і забувалася у важкому сні без сновидінь.

Хтозна, скільки часу минуло відтоді, як Дана стала русалкою, аж однієї ночі її по щоці боляче вдарив камінець. Дівчинка прокинулась і сіла. Поруч нікого не було, десь далеко хропла відьма, навкруги панувала темрява.

— Гей, Дано, ти чуєш мене? — пролунав шепіт.

Дівчинка почала швидко обмацувати стіну, і раптом її рука натрапила на невеличкий, кілька сантиметрів завширшки, отвір.

— Хто тут? — прошепотіла Дана.

— Я — Мейріс, мене теж ув’язнила стара мегера. У нас із тобою спільна стіна. Я возився з нею вже декілька тижнів і нарешті зрушив з місця два камінчики. Тепер я можу торкнутися тебе. Ось моя рука, — Дана відчула дотик. А Мейріс вів далі: — Я чув про те, як ти сюди потрапила. І знав ту русалоньку, замість якої ти тут ув’язнена. Це молодша донька царя. Найвродливіша. Я хочу тобі допомогти.

Дівчинка лише гірко усміхнулася.

— Як же ти зможеш мені допомогти, коли й сам бранець?

— Таки зможу, — наполягав Мейріс. — Ось, поглянь, тільки обережно, воно гостре!

Дана просунула руку в щілинку і взяла щось маленьке, схоже на кишеньковий ножик.

— Що це?

— Це ключ від замка на обручі, якого вдягає на нас відьма. Я виміняв його у відьминого прислужника за рожеву перлину. Завтра під час роботи я відімкну твої і мої кайдани, і ти станеш вільною.

— Невже?.. — мало не закричала Дана.

— Так, — сумно промовив Мейріс. — Але знай — чаклунка користується багатьма шляхами в різні часові простори, в паралельні нашому світи. Щоб потрапити додому, тобі треба дізнатися, де знаходиться потрібний тобі портал і як його відкрити. Якщо хочеш, влаштуємо втечу хоч завтра, я відведу тебе до нашого царя, може, він допоможе.

— Я подумаю до ранку, — відповіла Дана і замислилася.

Дівчинка почала міркувати: звичайно, втекти звідси хоч куди-небудь — це вже щастя, але невідомо, чи зможе Морський цар повернути її додому.

Вранці мовчазний восьминіг відчинив Данину камеру, накинув на неї залізний обруч із замком. Сьогодні дівчинка повинна була збирати дрібні чорні перлини — так наказала відьма.

Дана пропливла разом з іншими русалками вузеньким потаємним ходом із палацу, минула кораловий риф і тут, поміж широколистих водоростів, мала шукати мушлі з перлинами.

Вона працювала, коли хтось тихенько її покликав:

— Це ти — Дана, дівчинка зі світу людей?

Вона підвела погляд. Поряд з нею стояв зеленоокий білявий юнак, дуже вродливий, хоч і трохи виснажений.

— Ти — Мейріс? — здогадалася Дана.

— Так. У нас дуже мало часу, що ж ти вирішила? — Мейріс шепотів, увесь час озираючись.

— Я залишаюся, — відповіла Дана. — В мене є план, я сподіваюся дізнатись, де знаходиться портал.

— Не стану тебе відмовляти, хоча це дуже ризиковано, — промовив Мейріс. — Ти смілива дівчинка. Але я все-одно розповім про тебе Морському цареві, можливо, він таки знає, як тобі допомогти. Щасти тобі!

Юнак торкнувся Даниної руки, сумно всміхнувся і сховався за рифом. Через мить з’явився вже без кайданів. Восьминоги і акули-охоронці кинулися за ним.

Дана з тривогою слідкувала, як Мейріс утікав від переслідувачів, з усієї душі бажаючи йому звільнення.

Увечері відьма лютувала — вперше за багато років бранцеві вдалося втекти з її темниці!

А Дана вперше засинала з усмішкою на устах.

Минали дні. Дівчинка уважніше стежила за чаклункою, чекаючи слушної миті, щоб втілити свій задум і обдурити стару мегеру.

Відьма постійно товклася біля величезного казана посеред палацу, де готувала своє страшне вариво, і про портал Дана нічого не зуміла дізнатися.

Тоді дівчинка вирішила вдатися до хитрощів…

Чаклунка помітила, що Дана ввесь час уважно спостерігає за її роботою.

— Чого вирячилася — не спиться? Можу ще роботи підкинути, — непривітно буркнула відьма.

— О, вибачте, — солоденьким голосом відізвалася Дана, — для мене все тут нове, адже в моєму світі не існує магії. А ви така вправна чарівниця.

Стара всміхнулася, їй було приємно.

— То кажеш, серед людей немає магів? Щось не віриться… — знову насупилася мегера.

— Звичайно, немає. Є фокусники. Вони лише видають себе за чарівників, а насправді — брехуни. Я все життя мріяла навчитися магії. І дуже щаслива, що потрапила сюди, що маю змогу хоч поспостерігати за справжніми чарами.

Відьма нічого не відповіла, та слова дівчинки були для неї, як мед. Річ у тім, що стара чаклунка в глибині душі тяжко страждала, усвідомлюючи, що їй нікому передати накопичений за довгі роки досвід. А вона була неабияка майстриня в усьому, що стосувалося чорної магії, і вважала себе майже всемогутньою. Тому наступного дня замість того, щоб відрядити Дану з іншими бранцями працювати, відьма випустила її з клітки, спершу, ясна річ, начепивши на її стан залізного обруча.

— Якщо ти так мріяла навчитися магії, я дещо тобі покажу. Може, в тебе виявляться здібності.

Дана вдала, що дуже зраділа, і відьма їй повірила.

— Тільки ти муситимеш залишитись тут назавжди, — попередила відьма. — Адже знатимеш мої секрети.

— Я згодна, згодна! — вигукнула дівчинка. — Якщо ви навчите мене, звичайно.

— Побачимо, — буркнула стара і повела Дану вздовж безконечних стелажів з інгредієнтами для чародійського зілля.

Минали дні, і дівчинка вже багато чого навчилася. Вона легко могла б перетворити русалчин хвіст на ноги, будь-яку істоту — на рослину, повернути втрачену молодість чи наслати передчасну старість. Чесно кажучи, ці премудрості дуже подобалися Дані, але про портал вона так нічого й не дізналася.

Стара чаклунка з нетерпінням чекала кожного наступного ранку, щоб далі передавати земній дівчинці свої вміння. Протягом довгих двох тисяч років жодна жива істота не любила і не піклувалася про відьму. І сама чаклунка не любила жодне створіння, вона й не знала, що то за почуття. Але тепер у її холодному кам’яному серці з’явилося щось нове і незвичне. Хоч вона навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Відьмі лестило захоплення, з яким Дана слухала її розповіді. Дивувала стару й легкість, з якою дівчисько схоплювало все те, що вона сама студіювала роками. Щоправда, чаклунка вчила Дану лише готувати зілля, бо не настільки їй довіряла, щоб розкривати силу заклять. Але потайки все ж сподівалася, що дівчинка стане її послідовницею і буде ввесь час поряд. Бо насправді Морська відьма була дуже самотня і дуже страждала від цього.