Дана i дракон

— Швидше сюди! — гукнула тітка Дані, яка здивовано завмерла коло хвіртки. — А ти, дорогенька, перепочинь! — це вже стосувалося гості.

Наталі ногою підсунула пластмасове крісло, і дівчина майже впала в нього.

— Бідненька, — тітка погладила незнайомку по голові. Потім жестом покликала спантеличену Дану.

— Ти купила ліки? От і розумниця.

— Наталі, ви поясните нарешті, що тут відбувається? — голос дівчинки аж тремтів від обурення, адже це вона знайшла незнайомку, а тепер від неї починають щось приховувати.

— Не лютуй, моя люба! Потрібно, щоб вона якомога швидше заговорила. Я пішла лікувати горло твоїй знайді, а ти поки що погортай ось оце.

І тітка поклала Дані на коліна книгу, а сама подалася з усіма пляшечками в руках до незнайомки. Дана поглянула на книгу. Це була «Русалонька» Г.-Х. Андерсена.

Дівчина, стомлена уроком ходіння, солодко спала на канапі у вітальні, вкрита легкою ковдрою. А Дана і Наталі розмовляли на веранді. Тітка погойдувалася в кріслі зі своїм незмінним мундштуком, а племінниця сиділа навпочіпки і гладила Марлона.

— Як же ви здогадалися, що вона — русалка? Адже це просто казочка, вигадка.

Наталі всміхнулася.

— Я завжди вірила в чудеса. Мені здавалося, що існує паралельний казковий світ, який дуже відрізняється від нашого, реального. І мешканцям того світу — казковим істотам — ми здаємося несправжніми, бо ми — не чарівники і не володіємо магією, а це, мабуть, на їх переконання, — безглуздо. Тому вчора вночі я розглядала всі можливі варіанти щодо того, ким може бути ця дівчинка. А коли вже світало, мені спала на думку Андерсенова русалка, хоч як безглуздо це звучить. На таке відкриття мене наштовхнули її ніжні ніжки. І, як бачиш, я мала рацію. Завдяки знеболювальному вона змогла ходити, невпевнено, та все ж таки…

— Так, так, — промовила Дана. — У казці вона відчувала кожен свій крок так, ніби торкалася леза ножа. І голос. Звичайно ж! Голос у неї забрала чаклунка!

— Не зовсім так, — тітчин вираз обличчя став іронічно-переможним. — Допотопна магія, маю зауважити. «Забрала голос» — звичайнісінький ларингіт. Запалення зв’язок. Сподіваюся, що ліки подіють, тоді ми дізнаємося, скільки часу в нас ще залишилось.

Дана похолола.

— У неї є всього три дні! — вигукнула вона. — До заходу сонця третього дня принц має її поцілувати.

— Це у версії діснеївського мультика, — недбало кинула тітка, дивуючи своєю обізнаністю у цій сфері. — У Андерсена русалонька чекала доти, поки принц її покохає. Або ж одружиться з іншою, і тоді русалонька перетвориться на морську піну.

— А раптом він вже одружився або от-от одружиться? Що ж тоді? — хвилювалася Дана.

— Не знаю, я не можу пояснити, як і чому вона опинилася в нашому вимірі. — Наталі знизала плечима — Може, її принц уже помер багато років тому.

Дана відійшла від Марлона і нервово закрокувала верандою. Раптом їй сяйнула думка.

— А знайдімо самі їй принца! — вигукнула дівчинка.

— Де? — меланхолійно запитала Наталі. — В Англії? Чи де там ще, в наш час, принци залишилися?

— Ні, — Дана від нетерплячки аж підстрибувала, — ми самі знайдемо їй нареченого. Не конче королівської крові, але гідного хлопця, видамо його за принца, та й усе!

Я впевнена, що навіть обличчя того, задля кого наша знайда стала людиною, вона не зможе згадати. Найголовніше, щоб наш «принц» у неї закохався, а далі видно буде. Тітка лише плечима знизала.

— Не знаю, кому сподобається німа і кульгава дівчина…

— Але ж вона красуня…

— Красуня, так. І все одно наречений їй потрібен незвичайний, якийсь екстремал.

Наталі раптом замовкла. Вона поглянула на Дану, а Дана на неї.

Здається, в їхніх головах промайнула одна й та сама думка.

— Максим…

Дівчинка побігла шукати телефон. Тітчин небіж відповів, що зможе повернутися лише за два дні, бо в хробаків з’явились дитинчатка. Наталі роздратовано жбурнула слухавку. Така нестриманість дуже здивувала Дану.

— От негідник! Цікаво, якби я померла, він би теж спочатку справив день народження хробакам, а потім з’явився б на мій похорон?

Дівчинці стало прикро.

— Чому ви не пояснили йому, в чому справа? Може, тоді б він приїхав відразу.

— Що я мала йому пояснити? — сердилась тітка. — Те, що мені негайно потрібно віддати заміж кульгаву русалку за будь-кого?..

— Не потрібно мене віддавати заміж за будь-кого. Я шукаю принца… — раптом пролунав тихий мелодійний голос.

Наталі зіскочила з крісла так швидко, що Дана аж злякалася. На порозі стояла струнка, як берізка, русалонька. Бліденьке її обличчя сяяло. Яка ж вона була гарна, навіть слово важко підібрати!

— О, моя люба! — Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.

— Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи — скільки часу відміряла тобі клята відьма?

— Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… — очі русалоньки наповнилися сльозами.

— Не плач, — приголубила її тітка. — Все буде гаразд. Ми обов’язково дочекаємося твого принца. А ти лікуй горло і вчися ходити. Все буде гаразд.

— А як тебе звати? — поцікавилася Дана.

— Русалонька, — прошелестіло у відповідь.

— Це навіть на ім’я не схоже, — рішуче заперечила Наталі. — Тобі потрібне нормальне ім’я. Розумієш, у всіх людей є імена, має бути і в тебе. Інакше, як же принц до тебе звертатиметься? Які імена тобі подобаються?

Русалонька знизала плечима.

— Хочеш, ми зватимемо тебе Руся — скорочено від «русалонька»? Тобі подобається? — запропонувала Дана.

— Так, — вона усміхнулася.

— От і чудово, — зраділа дівчинка. — Тепер ми зватимемо тебе Руся. До речі, ти не голодна?

— Трішки. У мене від вашого зілля, чаклунко Наталі, паморочиться в голові.

«Чаклунка» Наталі мало не луснула від сміху.

— Таки так! Сьогодні ж ніхто не обідав. Ти тільки ліки випила. Треба придумати щось попоїсти.

Дана побігла до холодильника. Але придумувати не було з чого. Бо там самотньо лежала лише напівпорожня коробка шоколадних цукерок. А до магазину йти було вже пізно. Тому вирішено було пити чай на веранді з тими ж таки цукерками.

Русалоньці, яку тепер звали Русею, дуже сподобалися цукерки. Тільки вона ніяк не могла зрозуміти, що таке «гарячий чай», тому добряче обпекла язика.

— Його обов’язково пити гарячим? — промовила вона жалібно і замахала долонями перед ротом. — Так пече!

— Ні, треба було зачекати, поки він прохолоне, — пояснила Дана. — Тримай, остання цукерка. Їж, Русю, це ж, напевне, дивина для тебе?

Русалка кивнула.

— Справді остання? — сумно запитала вона. — Та не біда. Можна, я визирну на подвір’я на хвилинку?

— Спробуй, — дозволила Наталі. А коли дівчина щезла в темряві, поцікавилася:

— Дано, ти часом не бачиш, куди вона пішла?

Дана підвелася і вгледілася в темряву.

— У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.

Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.

Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.

— У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?

Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.