Дана i дракон

— Так, годі плакати! — нарешті озвалася Дана. — Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.

Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.

— Що з тобою? — Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. — Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?

Та закивала головою, плачучи.

— Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? — Дана мало сама не заридала. — Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.

І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.

Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.

— Щось ти затрималася, панянко. — промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. — Я вже почала хвилюватися.

— Наталі, тут така справа, ось погляньте…

Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:

— І що це ти притягла в дім?

Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.

— Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.

Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.

— Так-так… — пробурмотіла. — Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. — Вона зазирнула незнайомці у вічі. — Хто ти? Звідки?

Дівчина безгучно заворушила губами.

— Чудово — вона ще й німа! — сплеснула руками тітка, випроставшись. — Гей, Паваротті! — гукнула голосно. — У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!

— А чому ти тягла її на собі? — тепер вона зверталася до Дани.

— Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, — племінниця розтирала затерпле плече.

— Неймовірно — німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. — Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. — Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.

— Може, викличемо швидку? — несміливо запропонувала Дана.

— Ще чого не вистачало! — пирхнула незадоволено Наталі. — Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.

Племінниця замовкла. Вона спостерігала, як тітка швидко оглянула ноги і спину дівчини. А потім взяла свій довжелезний мундштук і відступила до вікна. Дана здивовано поглянула на Наталі — щось було не так. Якщо тітка дозволила собі чадіти в кімнаті, це могло означати лише одне — сталося щось надзвичайне!

Наталі перевела погляд із незнайомки, яка тремтіла в кріслі, на Дану і кивнула в бік дверей до іншої кімнати, куди тієї ж миті рушила сама. Дана пішла слідом.

Причинивши двері, дівчинка схопила тітку за руку.

— З нею щось страшне? — зашепотіла вона. — Вона небезпечно хвора? Я так і знала.

Наталі усміхнулася, але Дана помітила, що так тітка приховує своє хвилювання.

— І звідки такі ідеї, не розумію! — зітхнула вона. — Невже у твоєму віці на розум не спадає щось романтичніше, фантастичніше, я б сказала.

— Та не мучте ж мене! — мало не благала Дана. — Що ви там таке побачили?

Тітка лагідно поглянула і обняла дівчинку за плечі.

— Твоя знахідка абсолютно здорова, принаймні, це стосується її кісток і м’язів. А от її голова… Вочевидь, найголовніша проблема саме там, і дівчині не хірург потрібен, а психіатр. Ти ж помітила, що вона поводиться, як дикунка. Теж мені — Мауглі…

— І це все?.. — у Дани аж у горлі пересохло від розчарування. Вона сіла на ліжко. — Я думала, ви побачили щось незвичайне.

Та Наталі вела далі, немов не чула слів дівчинки, адже не реагувати ні на що і викладати свою думку аж до логічного кінця — це була ще одна характерна риса тітки.

— Але одна річ таки мене дуже здивувала. Її ноги… Підошви на ступнях ніжні, як у немовляти. Я нічого більше не можу сказати про цю сестру Мауглі, але те, що при розвинених, як у спортсмена, м’язах на ногах, вона за життя не зробила жодного кроку — це стовідсотково.

Дана слухала роззявивши рота.

— Розумієш, — вела далі Наталі, — вона не йшла, бо… не вміє ходити.

— Хіба таке можливо? — прошепотіла дівчинка.

— Не знаю, — Наталі міркувала, дивлячись у вікно. — Можливо, її все життя носили на руках. І у спортзал теж носили, де вона такі м’язи надбала… Лежачи… Або..

— Що?

Наталі раптом поглянула на Дану так, немов щойно її помітила.

— Тобі давно пора в ліжко. І цій дикунці теж.

Вона загасила недопалок об підвіконня і рушила у вітальню. Дана пішла за нею. Дівчинка розуміла, що сперечатися марно. Тітка хоче зібратися з думками. Їй потрібен спокій. Тому Дана швиденько вмилася і попрямувала до своєї кімнати. Незнайомку поклали спати в кімнаті Наталі, а сама господиня залишилася у вітальні в полоні тютюнового диму і своїх роздумів.

Прокинулася Дана тоді, коли вже сонце було високо і палило, як по обіді. Дівчинка розлютилася на себе, жбурнула ковдру і кинулася до вітальні. Рвучко відчинивши двері, мало не зіштовхнулася із худорлявим літнім чоловіком у випрасованому світлому костюмі.

— Доброго ранку, панночко! — привітався чоловік.

Він вклонився і галантно поцілував Дані руку. У нічній сорочці, із скуйовдженим волоссям, дівчинка почувалася дуже незручно, та попри це всміхнулася і зобразила щось схоже на кніксен — мабуть, від розгубленості.

— Це чарівне створіння — моя племінниця Дана. Щойно з ліжка, як бачите, — гукнула з іншої кімнати Наталі.

— Семен Петрович Підгірний, лікар, — відрекомендувався гість.

Дана, зніяковівши, пробубоніла: «Дуже приємно… Я на хвилинку…» — і якомога швидше щезла з кімнати.

Незабаром, вже одягнена і зачесана, вона повернулась. Семен Петрович за столом щось писав, поряд стояла тітка, попиваючи каву з маленької чашечки, а на канапі сиділа учорашня Данина знахідка. Тепер вона була вже вдягнена в коротенький яскравий халатик, довге, неймовірно білого кольору із зеленавим відтінком, густе волосся спадало аж до колін. Шкіра на тендітних руках і струнких ногах була теж білосніжна, без натяку на найменшу засмагу. А обличчя. Дана аж задивилася на незнайомку, таким надзвичайно вродливим було в неї обличчя. Дівчинка ніколи не бачила такої краси, таких дивовижних зелених очей із довжелезними віями. Хоч незнайомка була налякана і очі її стали схожими на два озерця від сліз, що ось-ось мали бризнути, все одно від неї неможливо було відвести погляд, вона була найвродливішою дівчиною у світі. Такими бувають хіба що принцеси в дитячих казках. На вигляд незнайомці було не більше сімнадцяти років.

— Яка ж вона красуня! — мимоволі пробурмотіла Дана.

— І у вашої красуні серйозний ларингіт, — озвався Семен Петрович. — Він викликав і температуру, і біль у м’язах. Ось, люба Наталі, вам рецепти на ліки, і хоч ви й не шануєте традиційної медицини, без неї тут таки не обійтися. Я радив би покласти дівчинку в лікарню.

Тітка похитала головою.

— Про це й мови бути не може. У дитини стрес, вона налякана, можливо, не розуміє, що взагалі відбувається. Хай спочатку оговтається, а там побачимо.

— Тоді дозвольте відкланятися, — Семен Петрович підвівся, поцілував руку Наталі, вклонився Дані та дівчині і рушив до дверей.

Тітка пішла провести гостя. Дана, яка нічогісінько не зрозуміла, кинулася за ними.

— Що це все означає? Вона хвора? — заторохтіла дівчинка.

— Ось, тримай, — Наталі тицьнула Дані до рук рецепт і гаманець. — Мерщій в аптеку, одна нога тут, друга — там. Зараз кожна хвилина на вагу золота.

Дівчинка припинила розпитувати і щодуху кинулася до аптеки. Купивши всі необхідні ліки, Дана помчала додому. І на подвір’ї застала дуже цікаву картину: незнайомка, спираючись на руку тітки Наталі, босоніж вчилася ходити по траві.