Чорнильна смерть

— Пане! Ваш намет готовий.

Якопо поклав монетки до гаманця в себе на поясі і зверхньо простяг Орфеєві книжку.

— Три монетки — три дні, — проказав Орфей, беручи книжку. — А тепер зникни. Поки я не передумав.

Якопо зіщулився, але наступної миті згадав, чий він онук.

— Що ти верзеш, Чотириокий? — пронизливо крикнув він і так боляче наступив Орфеєві на ногу, що той зойкнув. Солдати, які, мерзнучи, сиділи навпочіпки під деревами, глузливо зареготали, а Якопо пішов як зменшене відображення Змієголова.

Орфей відчув, як кров ударила йому в голову.

— Що ти за охоронець? — гримнув він на Оса. — Не можеш захистити мене навіть від шестирічного хлопчика? — І, кульгаючи, зайшов до намету.

Ос запалив олійну лампу й постелив на холодну лісову землю ведмежу шкуру, проте Орфей, тільки-но зайшовши всередину крізь вузький вхідний отвір, відчув тугу за домом.

— Це все через Мортимера і його дурнуваті розбишацькі ігри! — лаявся він, сідаючи в кепському гуморі на шкуру. — Напишу, що він у пеклі, а з ним і Вогнерукий. Обидва вони, як вірити чуткам, здається, знову нерозлучні. Навіть якщо в цьому світі немає ніякого пекла, — що ж, тоді, Орфею, негайно припиши його. Напиши про той вогонь, який ніколи не припаде до вподоби Вогнерукому!

Писати. Орфей пожадливо розгорнув книжку, яку виторгував у ласого на гроші малого. Ведмеді, кобольди, феї… Малий мав слушність, це оповідки для дітей. Нелегко буде знайти щось привабливе для Змієголова, а він, певне, невдовзі погукає його. Хто ж, як не він, розважатиме його безсонного дня?

Так, знову кобольди. Старий, здається, полюбляв їх. Суто сентиментальна оповідка про закохану скляну жіночку… німфу, що безтямно закохалась у принца, чорта, — це все, мабуть, не цікавило Якопо. Чи є тут принаймні щось про розбійників? Або чи є бодай найменша згадка про Сойку? Так, оце була б штука: зайти до намету Змієголова і кількома прочитаними словами поставити перед ним ворога, якого він так довго і марно ловить. Але замість цього він читає про дятлів, солов’їв, навіть про горобця з даром мови, а про сойку жодного слова. Хай йому біс, нехай воно западеться! Слід сподіватися, що він недурно віддав свої срібні монетки. Відірвиніс… гм, здається, це створіння, з допомогою якого він може помститися хлопцеві. Стривай! «Там, де ліс найчорніший, — безгучно промовляв слова Орфей, — і навіть кобольди не наважуються збирати гриби…»

— Пане, цей табір — справді аж ніяк не приємне місце перепочинку! — раптом постав перед ним Айзенґлянц з украй похмурим обличчям. — Як, по-вашому, довго нам ще їхати?

Скляний чоловічок щодня сірішав і сірішав. Мабуть, йому бракувало суперечок зі своїм братом-зрадником. А може, причиною було те, що він знай хапав мокриць та хробаків і їв їх з очевидною насолодою.

— Не заважай мені! — гаркнув Орфей. — Невже не бачиш, що я читаю? І що це за нога знову причепилася до твоєї курточки? Хіба я не забороняв тобі їсти комах? Чи ти хочеш, щоб я прогнав тебе в ліс до твоїх диких одноплемінців?

— Ні. Ні, справді ні! Ласкавий пане, більше жодного слова не зійде з моїх вуст — і я жодної комахи не їстиму! — аж утричі зігнувся перед ним Айзенґлянц (ох, як Орфей любив його низькопоклонство!). — Лише одне запитання: це та книжка, яку вкрали у вас?

— Ні, на жаль, це тільки її маленька сестра! — відповів Орфей, не дивлячись на нього. — А тепер нехай нарешті буде тиша!

«…і навіть кобольди не наважуються збирати гриби, — читав він далі, — жили найчорніші з усіх тіней, найбезіменніші з усіх пострахів. Їх називали жахами, але колись вони мали людські імена, бо жахи — це душі людей, яким білі жінки не змогли омити серце від зла і тому послали їх назад…»

Орфей підняв голову.

— Диви, яка похмура оповідка! — пробурмотів він собі. — Що тут мав на увазі старий? Може, мале сатанинське поріддя так допекло йому, що він вирішив заспівати незвичайної колискової? Здається, таке може сподобатись і дідові Якопо. Ще б пак. — Орфей знову нахилився над сторінкою, на якій Бальбулюс намалював тінь, що чорними пальцями хапалася поміж літер. — Ох, дивовижно! — шепотів він. — Айзенґлянце, принеси мені перо і чорнило, але мерщій, а то я згодую тебе коням!

Скляний чоловічок запопадливо послухався, і Орфей узявся до роботи. Половина речення, вкрадена там, кілька слів, украдені там, шматочок речення як сполучна ланка, взятий з наступної сторінки… Слова Феноліо. Стиль, трохи легший, ніж у «Чорнильному серці», — інколи здавалося, ніби можна почути хихотіння старого, — але музика та сама. Тож чому слова цієї оповідки не повинні смакувати так само, як слова з іншої, ганебно викраденої книжки?

— Так-так, звучить, як у нього! — шепотів Орфей, тимчасом як папір усотував чорнило. — Але потрібно ще трохи барв…

Орфей знову гортав ілюстровані сторінки, шукаючи потрібних слів, як раптом скляний чоловічок пронизливо вискнув і заховався за його рукою.

Коло входу до намету сиділа сорока.

Айзенґлянц занепокоєно вп’явся в Орфеїв рукав (він був сміливий тільки тоді, коли мав справу зі своїми малими родичами!), і Орфеєве сподівання, що то, можливо, звичайна сорока, розбилося, скоро лиш пташка роззявила дзьоб.

— Зникни! — засичав Орфей на скляного чоловічка, і той притьмом побіг на тонесеньких скляних ніжках надвір, дарма що люди Змієголова кидались там у нього жолудями й феїними горішками.

Мортола. Орфей, звичайно, знав, що рано чи пізно вона з’явиться знову. Але хіба не могла вона прилетіти пізніше?

«Сорока! — подумав він, коли вона підскочила до нього. — Якби я міг перетворюватись на якусь тварину, я б тоді мав справді разючу подобу. Яка вона обдерта! Мабуть, її пошарпала куниця або лисиця. Шкода, що її не з’їли».

— Що ти тут робиш? — запитала його сорока. — Хіба я казала тобі коли-небудь, щоб ти пропонував свої послуги Змієголову?

Вона, мабуть, геть з’їхала з глузду, не кажучи вже про те, що її грубий голос анітрохи не видавався страшним, коли виходив із жовтого дзьоба.

«Мортоло, твій шлях добігає кінця, — думав Орфей. — Минулося твоє панування. А моє тільки-но починається…»

— Чому ти сидиш отут і дивишся так на мене? Чи він повірив твоїй розповіді про його доньку та Сойку? Ану кажи! — Сорока похапцем дзьобнула жука, який заблукав до намету, і з таким тріском розколола його, що Орфея знудило.

— Авжеж, — роздратовано відповів він. — Звичайно, повірив. Я був дуже переконливий.

— Гаразд. — Сорока підлетіла до стосу книжок, украдених із замкової бібліотеки, і дивилася на їхні спинки знизу вгору, читаючи, що там написано.

— Що це? Може, Змієголов замовив тобі єдинорога?

— О ні. Аж ніяк. Це тільки… гм… оповідка, яку я хочу написати для його непутящого онука. — Орфей немов випадково прикрив рукою написане.

— А як щодо книжки з чистими сторінками? — Мортола поправила дзьобом розкошлані пір'їни. — Ти з’ясував, де ховає її Змієголов? Вона має бути при ньому!

— Стонадцять чортів, звичайно, ні! Невже, по-твоєму, Змієголов прилюдно носить її з собою? — Цього разу Орфей не намагався приховати зневагу в голосі, і Мортола так сильно дзьобнула його в руку, що він зойкнув.

— Круглолиций, мені не подобається твій тон! Десь він мусить її ховати, тож шукай, якщо ти вже тут. Я не можу дбати геть про все.

— Хо-хо, і про що це ти дбала досі?

«Орфею, скрути їй худющу шию! — думав він, витираючи кров з тильного боку долоні. — Так само як твій батько чинив раніше з курми та голубами».

— Що ти верзеш? — знову намагалася дзьобнути його сорока, але Орфей устиг відсмикнути руку. — Думаєш, я знічев’я сиділа на гіллі? Я прибрала з дороги Чорного Принца і подбала про те, щоб його люди відтепер допомагали мені, а не Сойці.

— Невже? Принц помер? — Орфей доклав зусиль, щоб його голос видавався байдужим. Для Феноліо це буде удар. Старий, як на сміх, дуже пишався цим героєм. — А що з дітьми, яких він украв? Де вони?

— У печері, на північний схід від Омбри. Моховині називають її залою велетнів. Коло них ще й досі кілька розбійників і кілька жінок. Ховатися там не дуже розумно, та оскільки Змієголов вважав за слушне доручити пошуки дітей своякові, хоча про нього кажуть, що його і кролик обдурить, вони, мабуть, будуть там у безпеці.