Чорнильна смерть

Через важку карету вони посувалися так страшенно повільно, що Ос ішов пішки поряд із конем. Цербера вони були змушені лишити в Омбрі. Навіть Змієголов вважав, що собаки — привілей аристократії… Авжеж, колись настане пора переписати правила цього світу!

— Мов черепаха! — бурчав позаду панцерний солдат. Хай йому біс, ті вояки смерділи так, наче хотіли скласти конкуренцію випарам свого пана. — Ось побачите, доки доїдемо до того клятого замку, Сойка знову випурхне.

Панцерні бовдури. Вони ще не збагнули, що Сойка приїхав до Омбрійського замку зі своїм планом, і цей план ще не виконано.

Ну, нарешті спинилися. Ох, яка полегкість для його бідолашних кісток! Небо було ще чорне, як смола, але, можливо, Хлопчик-мізинчик уже побачив фею, що, незважаючи на холод, невтомно витанцьовувала ранок.

Хлопчик-мізинчик…

Цей новий охоронець Змієголова наганяв справжній страх. Він був такий кістлявий, наче Смерть одного разу вже тримала його, а на горлі витатуював собі лускатого звіра, зображеного на гербі його пана, і цей звір, коли охоронець розмовляв, крутився, немов жив на його шкірі. Така картина страшенно непокоїла, але, на щастя, Хлопчик-мізинчик говорив небагато. Своє ім’я він завдячував аж ніяк не зростові. Хлопчик-мізинчик був навіть трохи вищий за Орфея, але в цьому світі, мабуть, ніколи не знали казки з такою назвою. Ні. Цей Хлопчик-мізинчик, певне, заслужив своє ім’я жорстокістю, з якою вмів використати свої пальці.

У книжці Феноліо Орфей не читав про нього, хоча, можливо, це була одна з тих постатей, що їх, коли вірити Феноліо, породив сам сюжет, як-от, скажімо, болотяний ставок плодить личинки комарів. Хлопчик-мізинчик одягався, мов селянин, проте мав кращого меча, ніж Свистун, і це означало, що чуття нюху в нього було не менш мертвим, ніж у Срібноносого, і тому вони обидва, на відміну від решти, могли перебувати поблизу Змієголова й не відчувати нападів нудоти.

«Позаздрити можна!» — думав Орфей, зі стогоном полегкості сповзаючи з коня.

— Витри його! — гукнув він Осові, не мігши погамувати свого кепського настрою. — А потім мерщій постав мій намет! — Орфеєві, після того як він побачив Хлопчика-мізинчика, його охоронець видавався безкінечно незграбним.

Орфеїв намет був не дуже великий. У ньому навряд чи можна було стояти, і він був такий вузький, що майже перекидався, коли Орфей крутився уві сні, проте щось краще він не міг собі швидко приписати, дарма що проглянув усі свої книжки, шукаючи якийсь практичний варіант. Його книжки… Що ж, знову його. Колись вони належали бібліотеці Омбрійського замку, проте ніхто не затримав Орфея, коли він виніс їх звідти.

Книжки.

Орфей, опинившись у бібліотеці Тлустого князя, став мов не свій від збудження. Він був певен, що знайде там принаймні одну книжку зі словами Феноліо. Вже на першому столі він одразу побачив книжку з піснями про Сойку. Йому аж руки тремтіли, коли він звільнив палітурку від її кайданів (застібки відкрилися легко, в таких дрібницях він тямив). «Ну, Мортимере, начувайся! — думав Орфей. — Тепер ти як тісто, і я виліплю з тебе що завгодно. Ти вже не знатимеш, хто ти і де ти, тільки-но твоє розбишацьке ім'я потрапить мені на язик!» Але тим прикрішим було Орфеєве розчарування, коли він узявся читати перші речення. Ох, які глиняні звуки, кепсько заримовані рядки! Ні, Феноліо не написав жодної пісні з цього збірника. Де ж тоді його пісні? «Дурню, їх забрала з собою Віоланта! — насварився він сам на себе. — Невже ти не міг додуматися до цього?»

Це розчарування ще й досі пригнічувало його. Але хто сказав, що в цьому світі можуть оживати тільки слова старого недоумка? Хіба, зрештою, не всі книжки — родичі між собою? Урешті-решт їх заповнюють ті самі літери, тільки в іншій послідовності. А це означає, що певним чином кожна книжка міститься в іншій!

Що ж, як і завжди. Те, що Орфей прочитав досі протягом безкінечних годин сидіння в сідлі, обіцяло, на жаль, небагато. Мабуть, у цьому світі не було жодного оповідача, що тямив би у своєму мистецтві, принаймні в бібліотеці Тлустого князя він не знайшов нічого. Що за жалюгідне зібрання гарно написаної нудьги, що за дерев'яне бурмотіння! А герої які! Та його голос ніколи не зміг би оживити їх.

Орфей намірявся під час наступного перепочинку вразити Змієголова якимсь свідченням своїх умінь, але поки що не знайшов нічого, що смакувало б краще за сухий папір. Хай йому біс!

Намет Змієголова, звичайно, був добре пошитий. Хлопчик-мізинчик завжди висилав наперед двох слуг, щоб їхній пан міг зайти в нього просто з карети. То був справжній палац із тканини, чорні полотнища були прикрашено срібними зміями, що блищали в місячному сяєві, тож здавалося, ніби на тканину виповзло безліч гусені.

Орфею, а що, як він покличе тебе просто тепер? Хіба ти не обіцяв йому розваг? Орфеєві ще й досі чулися у вухах злісні Миршавцеві слова: «Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання».

Орфей мерзлякувато здригнувся. Пригнічений, він сів під деревом і дістав із сідельної сумки ще одну книжку, Ос тим часом боровся з наметом.

Дитячі баєчки! Прокляття, а нехай воно щезне! Але… Стривайте! Щось знайоме! Орфеєві аж серце загупало в грудях. Так, Феноліо! Це його слова. Жодного сумніву!

— Це моя книжка! — Куці пальчики видерли книжку з рук Орфея. Перед ним, відкопиливши губи, наморщивши брови, стояв Якопо: адже він бачив, що його дідусь робить так само. Бляшаного носа він зняв. Мабуть, уже набрид йому.

Орфей насилу притлумив порив миттю забрати книжку з маленьких рук. Нерозумно. Орфею, будь приязним з цим сатанинським поріддям!

— Якопо! — широко і трохи запобігливо всміхнувся він малому, бо ж тямив, як треба шанувати княжича, дарма що князь, його батько, вже загинув. — Це твоя книжка? Тоді ти безперечно знаєш, хто написав її?

Якопо похмуро глянув на нього:

— Черепахолиций.

Черепахолиций? Що за казкове ім’я для Феноліо?

— Тобі подобаються його оповідки?

Якопо стенув плечима:

— Пісні про Сойку мені подобаються більше, але мати не дає мені їх.

— Ага. Це недобре. — Орфей дивився на книжку, що її Якопо так загребуще притискав до грудей. Він відчував, як йому долоні зіпріли від жадання. Слова Феноліо… А що, як вони не менш ефективні, ніж слова з самого «Чорнильного серця»?

— Принце, а що, якби, — ох, він залюбки скрутив би тоненькі в’язи цьому дурному князівському виродкові! — а що, якби я розповів вам кілька оповідок про розбійників, а ви за те позичили мені цю книжку?

— Ти вмієш розповідати оповідки? Я думав, ти торгуєш єдинорогами й коротунами.

— І цим теж!

«І зроблю так, щоб один з тих єдинорогів зжер тебе, якщо ти негайно не віддаси мені книжку», — думав далі Орфей і приховав свої чорні думки широкою усмішкою.

— А навіщо тобі книжка? Вона для дітей. Тільки для дітей.

Клятий малий усезнайко!

— Я подивлюся малюнки.

Якопо розгорнув книжку й погортав пергаментні сторінки:

— Вони нудні. Нічого, крім тварин, фей і кобольдів. Я терпіти не можу кобольдів. Вони смердять і схожі на Туліо. — Малий глянув на Орфея. — А що ти даси мені, як я позичу її тобі? Ти маєш срібло?

Срібло. Яблуко від яблуні впаде недалеко, дарма що більше скидається на свого вбитого батька, ніж на діда.

— Звичайно, — схопився Орфей за гаманець на поясі. «Ну стривай, принцику! — думав він. — Якщо ця книжка може те, що я думаю, я таки вигадаю для тебе кілька прикрих несподіванок».

Якопо простяг руку, і Орфей поклав на долоню монетку з зображенням його діда.

Долоня малого й далі була вимогливо розкрита:

— Я хочу три.

Орфей сердито буркнув, і хлопець ще тісніше пригорнув книжку до грудей.

Малий зажерливий байстрюк! Орфей поклав ще дві монетки на маленьку долоню, і Якопо мерщій стис пальці:

— Це на один день.

— Один день?

До них причалапав Ос. Пальці ніг рвали йому чоботи. Він усякчас потребував нових чобіт для своїх слонячих ніг. Ет! Нехай походить трохи босоніж!