Зворотний бiк свiтiв

— Спрямуй хлопців і в центральний історичний архів та бібліотеку. Там, звісно, нема чого шукати, залишилися тільки руїни, але вона так не думає. Достобіса зухвала дівка. Хвалилася подругою матінки, котра ніби колись там працювала, тому може допомогти. Ох, ті смертні. Щойно подумаєш, що тебе важко здивувати, як… з’являються: така собі баба-знахарка Горпина та безсмертна онука Мальва в тебе на порозі та якраз напередодні кінця світу! Лякала мене Біловоддям. Навіть притчі розповідала, совістила. А мова яка? Жах просто. Розмовляє, наче смертна.

Далі розмови Мальва не чула. Хоча чоловіки крокували доволі повільно і час від часу зупинялися. Обережно виткнула голову зі склепу. Повалені дерева та купа сміття заступали весь краєвид. Постаті Числобога та Шепота віддалялися. Краєм ока вихопила ще когось. Вчасно заховалася. За Шепотом та Числобогом назирці йшла охорона. Троє чоловіків зупинилися перед входом до склепу. Діра-вхід була рясно завалена, і, звісно, охоронців геть не цікавило, що там усередині. Бо нічого підозрілого вони не запримітили. Мальва з нетерпінням чекала, коли вони заберуться. Хвилини здавалися жуйкою, тягучою та липкою. Нарешті все закінчилося. Охорона почала спускатися. Видно, Шепіт та Числобог поверталися іншою дорогою.

— Добре, що пішов дощ і на землі видно їхні сліди, — прошепотіла сама собі. — Я по слідах дійду до брами. Немає ніц на зле, щоб не вийшло на добре.

— Там можуть бути охоронці, — обізвалася бабуся, схоже, що вона давно вже не спала й уважно слухала. Вона таки мала слушність. Там могли зостатися охоронці. — Онучко! Я піду перша. Навіть якщо зачеплять — не біда. Змушені будуть показатися. А ти зорієнтуєшся тим часом. І не переч мені, Мальво. Скільки там залишилося до кінця світу? Чула сама… Три тижні — не більше. А коли ти зробиш все правильно, то врятуєш усіх і мене теж.

Мальва не заперечувала. Вона пригорнулася ніжно до своєї бабусі, сказала, що дуже її любить і завжди любитиме. Горпина пішла.

На горі й справді була охорона. Правда, не дуже потужна. Мальві чомусь здавалося, що мало би бути принаймні троє-четверо вояків, щонайменше двоє. Але один? Решта, напевне, вирушили на пошуки Мальви в місто. Одних направили до батьківського будинку, інших — в архів та бібліотеку. Цікаво, у яку? То вже хай Числобог вигадає.

Охоронець зупинив бабусю. Вона щось йому пояснювала, він теж старався в чомусь її переконати. Тоді схопив за руку і потягнув за собою, донизу.

Бабуся навмисно голосно розмовляла. Мальва слухала неуважно. Стара вигадувала на ходу байку про якусь карту і архів, де та карта захована. Це все робилося навмисно. Щоб Мальва могла чути, як далеко охоронець, і знати, коли стане безпечно вибратися зі сховку.

Виповзла врешті. Майже рачкувала, уважно вивчаючи сліди. Вони привели її на те саме місце, де вона вчора була та обнишпорила там кожен сантиметр. Почала по-новому досліджувати все довкола. Кожну травинку, кожен камінчик. Брами не було. Всілася на землю, витягла ключ, покрутила його в руках і ледве не розридалася. Що далі?

І чи буде те далі?

Спиною відчула чиюсь присутність. Обернулася. То був собака Числобога. Стояв майже поруч, уважно вивчав її і поки не гавкав.

— А, ти! Що ж, привіт, Симаргле! Чо не гавкаєш? Ну, біжи, розпатякай усе Числобогу. Ти ж йому служиш? Біжи-біжи… Усе одно Мальва зараз у повній дупі…

Пес жалібно заскавулів і, підібгавши хвоста, наблизився впритул до Мальви. Лизнув її руку, яка стискала ключ. Тоді носом різко вибив ключ на землю. Мальва навіть не встигла нічого зрозуміти. Симаргл нахилився над дзеркалом і… Мальва застигла на місці. Була переконана, пес вхопить ключ у зуби та дасть драла. І все врешті закінчиться… Усе закін…

Пес перевернув ключ дзеркалом догори і зачав активно та голосно на нього дихати. Потім зупинився, підібгав хвоста та відійшов. Гавкнув неголосно, показуючи головою на люстерко.

Мальва схопилася на ноги, підняла ключ, зазирнула в дзеркало й обімліла… Там була брама. Брама у вигляді веселки стояла зовсім поряд, трохи праворуч від них. Симаргл — не просто спостерігач за часом, він теж частина часу. І, схоже, він на її боці.

— Дякую, — прошепотіла і кинулася до брами. У неї обмаль часу, охоронець може будь-якої миті повернутися.

Згадувала настанови Остапа. Так, вона має стати в центрі брами. Стала. Зараз дзеркало працювало, наче прилад нічного бачення, точніше прилад бачення того, чого людське око не в змозі побачити. Трішки праворуч. Ні-ні, задалеко, півкроку назад. Скинути взуття та одяг. Робила все так, як велів Остап. Готово. Затиснула в лівій руці ключ. Зашелестіли слова… І брама проявилася.

Це була арка з двома колонами, зроблена з матеріалу, що нагадував білий мармур. Звичайна конструкція без жодних знаків чи узорів. І лишень у центрі арки, простісінько в Мальви над головою, було вирізьблено такий самий знак і того самого розміру, що й на ключі Оракула. Почала говорити слова заклинання, тоді стала навшпиньки, стараючись дотягнутися і вставити ключ у замок. На зріст надто мала і… ох-ох… вона не дотягнеться… Однак зріст не мав жодного значення. Відчула, як потужна сила тягне ключа вгору. І вона його відпустила. Ключ ідеально підійшов. Над головою щось гучно хруснуло і… З люстра на неї полилося світло. Мальва замружилася, а коли розплющила очі, то вже не побачила сумного краєвиду майже вбитого Львова. Перед нею розкинулося живе й квітуче місто. Співали птахи, унизу дзеленьчав трамвай, галасували діти, вітер ніжно пестив зелену траву, посміхалося весело маленькими лагідними хмаринками небо, променилося сонце… Це був живий світ, той Львів, у якому хотілося залишитися назавжди. За спиною почулися крики і сердите гавкання пса. Вона повернула голову. Грізно гарчав Симаргл, не дозволяючи двом міцним чоловікам наблизитися до брами. Один із тих здорованів витягнув зброю смертних і вистрілив у собаку. Очевидно, промахнувся, бо злий Симаргл накинувся на чоловіка, шматуючи плоть. Інший чолов’яга теж потягнувся до зброї й швидко вихопив. Мальва знала, у кого він стрілятиме. Він не рятуватиме товариша. У нього інший наказ. Відчувала, що от-от з’явиться Шепіт. Вона не стане випробовувати долю. Зробила вперед півкроку і… прогримів постріл…

11. Йменням Сварожого кола, безсмертна

Їй здавалося, що вона падатиме вічність. Той крок у зелений і співучий живий світ, який вона зробила, був кроком кудись… Світло, запахи, звуки наче вимкнулися. Просто знала, що вона кудись летить, падає, опускається, а потім знову піднімається. Геть не відчувала свого тіла, не могла порухати ані пальцями рук чи ніг, ані головою. Наче тіло хтось вимкнув і залишилася тільки свідомість. Вона летіла через щось напівпрозоре. Як це назвати, Мальва не знала, та нагадувало воно туман у Карпатах. Коли кажуть, що гори дихають, то з’являється щось схоже… Тільки той гірський подих завжди вологий і прохолодний на дотик. А цей — сухий, теплий і дуже-дуже знайомий, наче з іншого життя. Мальва назвала це подихом бога. Спочатку її турбував постріл у спину від сірого. Чи влучив він? Але болю не відчула. Отже, таки встигла переміститися… Чи не встигла і помирає? Та чи може безсмертній зашкодити зброя смертних?

Встигла дорогою згадати всіх важливих для себе людей: і темних, і світлих, і тих, кого безсмертні називали смертними. Кажуть, що перед смертю в голові людини за одну секунду пролітає все її життя, найважливіші його моменти. Якщо це був кінець, то вона мала набагато більше часу, аніж секунда.

Згадувалися бабусині казки. Вона розповідала їх завжди дуже оригінально, не так, як інші. Може, тому, що казки ці були особливими і бабуся в неї особлива, смілива та справедлива.

Пригадує, як тато купив їй драконячу енциклопедію. Тоді саме був пік захоплення драконами. Знімалися фільми, мультики, видавалися книжки. О, яка то була чудова енциклопедія! Зі справжніми прибамбасами для мисливця на драконів: драконячий пил, драконяча абетка, атлас драконів світу, драконячі заклинання і замовляння і, нарешті, найсправжнісіньке перо дракона. О, то було таке грандіозне відкриття для неї. Виявляється, дракони — птахи. Як вона берегла те перо, як мріяла знайти-упіймати свого дракона, аж поки одного разу раптом не зрозуміла, що це просто красива легенда і драконів не існує. Чи стало то для неї розчаруванням? Звісно, ні. Вона виросла й почала розрізняти, де вигадка, а де реальність. І раптом світ укотре перевернувся. Епопея з безсмертними, з Перемінником, з її призначенням знову перевернули все з ніг на голову. Казка ожила, та була вона не дуже казковою, швидше моторошною. Інколи хотілося вкотре вирости і зрозуміти, що все це їй намарилося. І вже не дивувалася, що у світі безсмертних навіть дракони ожили. Ех, шкода, що так і не довелося побувати у їхньому світі Зміїв Багатоголових. Тільки вони там геть сумирні, і якщо себе чемно поводити, то можна навіть покататися верхи на одному з різновидів… Про цей світ вона прочитала в Тестаменті Чорнобога, коли вивчала його, щоб заслужити бодай якусь похвалу свого діда Морока.