Зворотний бiк свiтiв

«Йменням Сварожого кола вітаю тебе!» — звучить старечий голос. Я піднімаю голову і бачу перед собою старого зі сну. «Я — Оракул, — продовжує старий. — І я тут заради тебе. Настав мій час передати обраному патерицю Оракула та дзеркало переходу і рушити в далеку дорогу, де на мене чекає моя люба дружина. Я наробив багато помилок у своєму довгому житті. І прощення за них не буде. Тобі ж хочу побажати залишатися таким, яким ти є. Справжнім. Завжди слухайся серця та керуйся правдою, і не важить, темному чи світлому боку це піде на користь. Вічного нічого немає. Кожне пророцтво, мовлене тобою, — це зморшка на твоєму обличчі. Та сліпому відлюднику навряд чи знадобиться гарна зовнішність. Дякую тобі, що дозволяєш мені піти, що врешті відпускаєш мене. Учора до мене прийшов твій дідусь Мирослад. Я давно нікому не відчиняю дверей, у мене не залишилося ані сил, ані бажання пророкувати чи давати поради, бо я доживаю. Але твій дідусь був дуже наполегливим. Світ Загублених та двері мого обійстя його впустили. Відчай серця — то найліпший ключ від усіх замків. Мирослад тебе дуже любить, хлопче. Він упевнений, що ти особливий, і не помиляється. Мирослад прийшов до мене отримати пророцтво щодо твого майбутнього і… Я торкнувся його руки та побачив сірого чоловіка і тебе. Сірий — твій батько. Сірий, котрий прагне знищити всі світи. А ти той, хто має посісти моє місце і знає, як зупинити сірих. Тому я тут. Щоб повернути тобі віру. Віднині ти — Оракул. Віднині ти той, хто знає все… тобто майже все. Патериця заведе тебе до Біловоддя, ти торкнешся білого каменя і все зрозумієш. Це дозволено робити тільки Оракулам».

Старий чоловік урочисто став на одне коліно, схилив голову і простягнув мені патерицю. Я у відповідь, наче телепень, не докумекавши, що тре’ встати, кивнув і, промимривши «Дякую…», прийняв її. І лишень потім зірвався на ноги. Я стояв, не знаючи, що далі робити. Старий ще раз уклонився, дістав з кишені свого довгого балахона щось кругле, тицьнув мені в руку, ще раз схилився в поклоні та урочисто промовив: «Ключ-оберіг відчиняє потрібні двері. Відчинити ті двері може рука того, хто досі вірить, хто по-справжньому любить, хто вміє творити, хто відчуває серцем».

Я йшов у сірому світі тією дорогою, якою мене вела патериця. Не знаю, як довго. Та коли відчув під ногами пісок, то зрозумів, що прийшов. Переді мною лежало Біловоддя. Це патериця привела мене сюди. Це я знаю точно, як і те, що слухає вона тільки руку Оракула й вірно йому служить.

Мальва розгублено дістала з кишені дзеркало-оберіг. Ще уважніше розглядала його:

— Це я знайшла під сукенкою. Хто вірить, хто любить, хто відчуває серцем… Ти думаєш, що це?..

— Більше, моя хороша. Я торкнувся білого каменя. Я знаю, що саме ти можеш усе змінити. І знаю, хто у всьому винен і як твій батько намагається все виправити, хоч і мертвий. Знаю про смерть Птахи і падіння Чорного Храму, про те, хто став початком усіх бід і хто стане їхнім закінченням.

— Закінченням? Але ж… усе й так закінчено. Мертвих не воскресити. Храму Чоронобогового не відбудувати. Хаоса в клітку не загнати: бо нікому і нікуди. Темницю зруйновано. Усі двері та брами навстіж. Протяги гуляють світами. Та найгірше, що ти тепер не ти.

Остап поклав свою долоню на руку Мальви, котра тримала оберіг-ключ-дзеркало.

— Ні, я — це я. Але я, як і ти, не бажав собі такого майбутнього. Я просто скоряюся волі Творця. Ти можеш відмовитися, звісно, але не зробиш цього.

— Я… — Мальва підняла на Остапа очі, повні сліз. Як шкода, що він не може бачити того, як зараз ридає її душа, оплакуючи їхнє кохання.

— Тихо, моя сильна дівчинко, — Остап притулився чолом до її.

І вона відчула, так — відчула, як жалісно та гаряче квилить його серце. Йому теж болить, попри високі та правильні слова, які він, як Оракул, мусить говорити. Стишилася.

Він гаряче зашепотів:

— Не всі двері та брами навстіж, серденько. Отримавши патерицю, я отримав не лишень дар пророцтва. Я отримав знання про долі всіх попередніх Оракулів. Схожі ситуації в історії Всесвіту вже траплялися, на жаль… — Остап трішки відсторонився від Мальви. Він зараз посміхався, та усмішка його була сумна. — Люба, той, хто знає все… уже не може і не вміє плакати, бо не має чим, тому змушений завжди посміхатися… Сумно посміхатися. Та, зрештою, усе буде добре. Як Оракул я це знаю.

— А як же ми? Ти і я? Наше кохання? Я сюди більше ніколи не повернуся, так?

— Ніколи не кажи «ніколи», Мальвочко. Я теж тебе кохаю і кохатиму завжди. Ми обов’язково з тобою зустрінемося. Обіцяю. А зараз треба дещо виправити.

— Бо коли все погано, то це ще не кінець?

— Так, це ще не кінець. І ось що ти маєш зробити…

9. Зламана шовковиця

Мальва стояла на Кортумовій горі в рідному місті Львові, поряд із Янівським цвинтарем. Хотілося одного: щоб усе швидше закінчилося. Світ Єдиного Бога, її рідний світ, помирав. Мальва знала, що то наслідки падіння Чорнобогового Храму. Щойно він зруйнується до кінця, світ Єдиного Бога зникне. Наче в голлівудський фільм жахів потрапила, у якому техногенні катастрофи ланцюгово спрацьовували. Почалося все з природних катаклізмів: масові виверження вулканів і на суші, і у воді… Земля наче сказилася. Землетруси руйнували міста та села. Пожежі випалювали ліси, а ще безконечні повені, шторми, торнадо, буревії, піщані бурі, тайфуни. В одних місцях планети нещадна спека випалювала все живе, в інших дощі, котрі не припинялися місяцями, затоплювали і змивали міста, наче добрий господар нечистоти… Усе зупинилося. Світ зупинився. Люди помирали від голоду, холоду, спеки та хвороб. Активізувалися всі знані й незнані до цього інфекції. Звичайна застуда вбивала, прісної питної води майже не залишилося. Усі електростанції світу були виведені з ладу. Атомні теж… Чорнобиль здавався іграшкою на тлі того, що відбувалося з іншими АЕС. Не літали літаки, не їздив транспорт, окрім старого перевіреного воза з кіньми. Надмірна активність на Сонці спричиняла підвищення радіаційного фону на Землі. А докорінно погіршили ситуацію два метеорити, які впали майже водночас. Один — у Тунгусі, інший — в Аргентині. Ані в Росії, ані в Південній Америці не вижив майже ніхто. Світ помирав, і тільки Мальва знала чому… Ні, вона не читала стрічки новин на телеекранах і не слухала радіо. Про яке телебачення чи радіо могла бути мова? Під час переходу вона все побачила у своїй голові. Це було страшно.

Остап відправив її у світ Єдиного Бога до брами переходу. Усього таких брам вісім, і одна з них у світі Єдиного Бога, у Львові. Решта світів, які мають брами, вже зруйновані чи перебувають на грані смерті. До того ж Львів — її рідне місто, і дати собі раду вона тут зможе краще, аніж деінде. Мальва знала, що не має права на сантименти, і пообіцяла Остапу не займатися пошуками ані батьків, ані бабусі у світі Єдиного Бога. Бо кожна хвилина на вагу золота.

Мальва стояла на Кортумовій горі сердита і здивована. Жодних натяків на браму. Дістала з кишені ключ, поводила-покрутила довкола — нічого. Ні поколювання в руці, ані бодай якогось натяку-напрямку чи підказки. Відчула, як піднімається розпач. Люто струсила із себе відчай. Паніка ні до чого доброго не приведе.

Так, думай. У Львові повинні ж залишитися хоч якісь люди. Може, і батьки її живі та щось знають, хай з місцевих легенд, про ту браму. Тато ж у неї історик. Вона знайде батька, і він обов’язково їй підкаже або направить до знавця. А якщо батько мертвий? Стоп! Думаємо тільки позитивно, хоч це й нелегко. Їй би тут бабуся Горпина допомогла. Та вона далеко, у лісах. Чи жива?

Ще раз уважно оглянула територію. Неподалік між напіврозвалених надгробків наче угледіла тінь. Їй давно здавалося, що за нею спостерігають цікаві очі. Енергетика від того погляду була доброю, тому й не турбувалася. Придивилася пильніше. Невже вовк? Нічого дивного, у здичавілому місті можна і на ведмедя натрапити. Згадала Симаргла з Порубіжжя. Симаргл? Та ні, здалося. Усі вовки схожі. Бо що забув той собака у вмираючому світі? Порубіжжя завжди існуватиме на відміну від світів зі смертними. Про всяк випадок гукнула: «Симаргле, агов! Йди до мене, друже!»