Зворотний бiк свiтiв

Остап пальцем на піску відтворив знак:

— Це молитвинець, великий дар батька Рода. Він береже від злого, недоброго слова, від проклять і замовлянь, від обмови, наклепу і всіх потороч-втручань у серце, мозок та душу. Думаю, що це також мені додавало сили, бо те, що довелося пережити в сірому світі, важко описати словами. Але ані навіювання, ані гіркі настоянки не зламали мою волю. І тоді Шепіт вдався до інших методів. Він наказав мене осліпити.

Мальва розпачливо дивилася на Остапа. Там, де вчора сяяли його ніжні блакитні оченята, зараз геть нічого не було. Лишень гладенька шкіра…

— Води Молочної річки затягують рани, інколи навіть смертельні, але не повертають очі.

Мальва відгорнула сорочку Остапа, оголила плече. Вода Біловоддя «забрала» шрам собі. Поцілувала Остапа спочатку в очі, тоді в плече. Притулилася до нього.

— Боліло, коли забирали очі? Як він міг? Він же твій батько…

— Так, боліло, моя хороша. Але то був не фізичний біль. Неври навчилися його стримувати. Боліла душа, тому що це робив мій батько.

— Звір, скажений звір.

— Ні, сірі не звірі, Мальво. Вони — люди. Звірі набагато ліпші від людей. Повір, я знаю. Я читав серця сірих. Людина легко перетворюється на монстра, особливо та людина, яка втратила віру і відчула власну вседозволеність та всемогутність. Шепіт мені не батько. Тепер я це усвідомлюю. Фізично — так, цього не зміниш. Але не більше. Він і справді не знає, що таке і як воно любити. Цього почуття в ньому нема. Навіть до себе. Це потвора, Мальво, а не людина. Батьки такими не бувають. Досі не збагну, як у таких світлих та прекрасних людей, як Мирослад та Навія, могла народитися така дитина? Сірий вивертень. Коли це почалося? Хто заразив його серце вірусом сірості, впустив плісняву в душу, яка майже зжерла її. Він — потороч. Тобі більше пощастило з батьком, повір мені. Попри вади і шалені ревнощі, Стрибог усе-таки вміє любити. Нехай по-темному безглуздо, але любить.

— Авжеж, — сумно мовила Мальва. — І щоб зрозуміти це, він вирішив знищити Всесвіт.

— Це зробили сірі, використовуючи твого батька. Насправді не все так просто. Храм Чорнобога надто захищений, щоб упасти від банального, навіть смертельного заклинання та якогось там еліксиру за рецептом Ягілки. Це лишень поштовх, причини в іншому. Сірі дуже довго і наполегливо роз’їдали світи зсередини. Це сталося не за один день. Байдужість завжди породжує сірість, байдужою біомасою легко маніпулювати. Сірі очолили уряди у світах. Ніколи не виходячи на перші ролі, вони, проте, вдало направляли і нашіптували, маніпулювали і наказували. Легко сплутати світло із сірістю, бо сірість обіцяє тобі вічний спокій та лад, хоч і без розвитку та права на помилку. І коли ти геть утомлюєшся від боротьби, це здається тобі порятунком. Мережа сект, ловців душ по всіх світах. Гра на струнах унікальності. Коли тобі кажуть, що ти не такий, як усі, то розумієш — це правда, бо двох однакових людей дійсно немає. А коли тобі кажуть, що ти кращий, ніж інші… Це вже не унікальність, це розбещення. І йде це від сірості, від бажання плісняви надкусити твоє серце. І ти обираєш: приймати чи відкинути. Біда і темних, і світлих у тому, що вони недооцінили наполегливої та копіткої праці сірих у засмічуванні умів та в засіюванні спор плісняви в голови тих, хто сумнівається. Так, і світлі, і темні боронили світи, ведучи боротьбу між собою, але вони надто багато переклали на плечі людей. Сірі ж активно й наполегливо втручалися. Ми й незчулися, як Храм Чорнобога, зовні такий потужний, зсередини роз’їла пліснява. Саме вчасно для сірих з’явився Стрибог із темною ненавистю, ревністю та злобою в серці. Навіть старого Оракула сірі використали, гарно обплівши його серце терням вищості, безсмертя та страхом перед вічністю. І коли дві третіх світів уразив вірус сірості, Усесвіт завмер в очікуванні — що далі… Сірі зруйнували Храм, і те, що мало його втримати та захистити, почало безсило гинути в павутині сірого нічого.

Нелюбов породжує сірість. Абсолютна відсутність любові — це сутінь. Отакий у мене батько, Мальво. Шепіт нікого ніколи ні за що не мав. Колись давно він закохався в красуню Дзеванну, матінку Дужа. О, ти добре його пам’ятаєш. Найстарший і найбезталанніший безсмертний у Яровороті. Дзеванна ж кохала мого діда, Мирослада, і вважала, що моя бабуся відібрала його в неї. Це довго розповідати, а якщо коротко, вона примусила сина вбити матір. Він не розумів, що коїть. Думав, що дає мамі еліксир правди. А то була вода зі світу мертвих. Оце безталання Дужа — то якраз плата Дзеванни за Мертву воду. І Шепіт після того геть схибився… Він вирішив, що то його всі зрадили і йому всі винні. Переконав себе, що Невра насправді не отруєна, просто не витримала випробування «еліксиром правди», оскільки зрада та облуда текли її жилами. Ось так. А Дзеванну він тепер використовує, і коли все закінчиться — всі світи загинуть, — то забере її до себе. Він мені сам сказав. Навіть хизувався цим. А поки… Вона його розвідник у Яровороті та у світі Білих Вурдалаків.

Шепіт міг мене легко вбити одним зі своїх проклять, бо сили мої були зв’язані. Та він отримував садистське задоволення від того, що я стікаю кров’ю. Так, смерть — це надто просте покарання для того, хто не підкорився його волі. Він так вирішив. Він мене осліпив і спокійно пішов вечеряти, обдумуючи, що відрізати мені назавтра: вуха, язик, ніс, пальці на руках чи ногах. Звісно ж, людське тіло складається з багатьох частин. Простір для вигадування безконечний. І я зрозумів, що треба втікати. Мені навіть охорони великої не приставили. Куди сліпець дінеться? А якщо таке диво станеться, то чи далеко забіжить? А бачиш, таки забіг… Світ Невридії мене багато чого навчив. Моя бабуся Невра мала особливий талант від народження, який передався і мені. Я про це вже згадував, коли пояснював, як зв’язав волю охоронцеві хмародера. Я не вмію перетворюватися ані на тигра, ані на собаку, ані на вовка, як то здебільшого вміють неври. Зрештою, якби і міг, то в сірому світі це навряд чи допомогло. Мене б одразу ліквідували. Але я маю інший талант. Я легко вмію залазити в голову будь-якої живої істоти і керувати її волею. Сидячи ось тут, з тобою, та бачачи птаха в польоті, я запросто міг би стати його очима та волею. Колись я запитав свого діда, чи можу я свій талант використовувати на людях. Він затнувся, не сподівався, звісно, що я про таке питатиму. Але відповів так: «Цього робити не можна. Поневолювати людину — це навіть не гріх, а злочин. Утім, коли ти в безвиході, то доведеться».

— Чудний талант, — дивувалася Мальва. — Я пробувала навіювати сірим, та марно. Вони носять спеціальні окуляри, які блокують різні навіювання. Як же ти врятувався, мій хороший?

— Мій талант — це не навіювання, а вміння керувати розумом. Так, Шепіт забрав у мене очі, але залишив серце. Я раптом відкрив для себе, що, позбувшись очей, я не позбувся здатності бачити, навіть у темряві. Звісно, я не розрізняю кольорів: мій світ тепер чорно-білий з мільйонами відтінків сірого. Я доволі легко вибрався нагору з темниці. Просто наказав охоронцеві, котрий відповідає за всі замки, відімкнути двері моєї камери, потім двері ліфта, який вивезе мене нагору. Охоронцеві, що чатував під моїми дверима, наказав їхати разом зі мною. Усе-таки я сліпий і супровід мені не зашкодить. У місті сірих якраз розпочалася комендантська година, і на вулицях було безлюдно. Тож нікого було спитати дорогу. Мій охоронець лишень показував шлях. Він довів мене до місця переходу і… Я розгубився. Брами як не було. Певно, задля безпеки сірі перенесли її в інше місце. Це було розумно з боку сірих. Утікачі знали, де розташовується стара брама, і могли привести допомогу. Мій охоронець звичайна людина, тому, звісно, не знав, де нове місце переходу. Споночіло.

Остап замовк, наче обмірковуючи, чи говорити далі. А може, добирав слова:

— І?.. — озвалася Мальва.

— Ти знаєш легенду про те, що коли помирає Оракул, то на його місце має прийти інший, новий. Якщо новий не знаходиться, то старий у муках доживатиме віку. Пригадуєш, я розповідав про свої сни, які часто справждувалися? Одні я пам’ятаю добре, другі не можу згадати, треті навмисне забув, настільки вони моторошні. Як-от сон про смерть Птахи. Я не розумів тоді, що зі мною відбувається, аж до вчорашнього дня… До чого я веду, ти зараз зрозумієш. Розпач наповнив моє серце, бо я був у пастці. Я відпустив охоронця: наказав йому йти додому та лягти спати. Він чемно все виконав. Я сів і зрозумів, який я втомлений і що кроку не зумію ступити, поки не посплю. І заснув у сірому світі. Зморений, із закривавленою пов’язкою на очах. На щастя, фантомний біль, завдяки оберегу світу неврів, не турбував мене. І мені навіявся сон. Наче я лежу посеред сірого світу сліпий, голодний, замерзлий. Лежу камінчиком посеред вигорілої сірої пустелі. Цей сон я дивлюся наче збоку. Бо добре бачу власне тіло. Лежу, скрутившись калачиком, і раптом бачу, як до мене хтось наближається. І я вже можу розібрати складки на одязі чоловіка. А за мить розумію, що це дуже-дуже старий пан, з довгим сивим волоссям, з бородою аж до пояса і з патерицею в руках. На кінці патериці горить тьмяний вогник, його світло ледь блимає і, здається, от-от згасне. І я раптом розумію, що старий також сліпий, хоч це не заважає йому вправно рухатися. Він схиляється над моїм тілом, скрушно хитає головою, говорить щось прамовою. Я чую тільки окремі слова: Біловоддя, Призначення, Вічність… і прокидаюся. Замерзлий і нещасний, так само в сірому світі. І раптом розумію, що наді мною хтось таки стоїть.