Зворотний бiк свiтiв

Стрибог слухав і не йняв віри. Смерть Птахи, смерть світів, які так ніжно та дбайливо мільйони років творили безсмертні, — це все він? Скільки лиха може накоїти одна людина, якщо вдало нею маніпулювати?

— Багато, — сказала Мара. Вона читала його думки. А він не опирався. Байдуже. Нарешті він спочине. І від ненависті, і від болю, і від любові. Нехай Хаос уб’є його. Так, він благатиме, щоб його знищили.

— Ти йому не цікавий, — відповідала Мара. — Ти — піщинка, Стрибоже. Йому потрібне Біловоддя, звідки витікає річка життя. Дерево життя і камінь алатир його цікавлять. Він шукатиме дорогу туди, і щойно він її віднайде, то…

— Так, я піщинка, Повелителько смерті, — пролопотів Стрибог. Відірвав руки від обличчя, повільно звівся з колін. Повернувся на голос. — Але ж я не знав, не знав!

Вони стояли одне проти одного — син і мати. Жінка в жалобних світлих шатах, скорботна та бліда, як її білосніжна сукня. І чоловік зі Сваргою смерті на шиї, розгублений, з відчаєм у очах.

— Забери моє життя, Маро. Благаю! Я не заслуговую прощення. Мене навіть власна донька не любить. Бо нема за що любити.

Мара для Стрибога так і не стала матір’ю. Матері не залишають своїх дітей заради примарного щастя інших. І навіть зараз він не міг їй цього пробачити.

— Забрати в тебе життя поки не можу. Зарано. Твоя донька любить тебе. Хоч ти на це і не заслуговуєш.

— Любить? — Стрибог перепитував сам себе. — Де зараз моя Мальва? Я хочу її бачити.

— Я тут, — почувся з-за спини Стрибога втомлений голос.

Стрибог розвернувся. На випаленому сонцем пагорбі, за яким починався світ Порубіжжя, стояла Мальва. Жива та здорова. Вигляд вона мала геть чудний: голова поголена, худюща, наче жердина, вбрана в лахміття — сіру блузку та сірі штани.

— Доню, доню, — ледве вичавив. — Жива? Усі жертви не даремні, так?

Мальва різко перебила батька:

— Я бачила, як Перун ніс Птаху. Птахи-Магури летіли низько і співали поминальну пісню. Вони летіли до Чуй-лісу. Що тут у вас коїться, батьку, Маро?

Стрибог опустив очі, ледве видушив:

— Я вбив Птаху, перуновою стрілою вбив…

— Ти вбив Птаху! Сірий казав, що так станеться, — Мальва говорила втомлено, але жорстко. — Я до кінця не вірила, що ти наважишся. Тебе ніхто не любитиме так, як вона. Навіть твоя мати і донька. Я завжди хотіла знати, що такого вона, досконала та мудра, знайшла в тобі? Твоя темрява — це випалена земля. Твоя темрява, батьку, — це кінець без початку. Бідолашна. Вона думала, що бачила у твоїй душі вогник, а це були лихий блиск стріли, яку ти підступно всадив їй у серце. Це була стріла, а не вогник, правда ж?

Стрибог хапнув повітря, він мав щось відповісти, виправдатися перед донькою. Він заплутався. Це все сірі. Це та дурна ладанка, яку він дозволив начепити собі на шию. Натомість пробелькотів геть інше, нерозважливе:

— Але, дочко! Усе пусте. Головне, що ти жива! Це все заради тебе, розумієш?

— Заради мене? Що? Смерть інших? Заради порятунку тих, кого люблять, не вбивають коханих. Тільки такий невдаха, як ти, міг повестися на казки пройдисвіта Шепота. Сірі тебе розвели, як останнього ло… Тобто бовдура. Чому ти слухався якогось фігляра в сірому балахоні, а не своє серце? Га? Невже думаєш, що це сірі визволили мене з липких обіймів почвар з Мертвої річки? Мертві просто мертві і ніякої шкоди не чинять, якщо тільки ними не стануть керувати живі. Хочеш знати, де я була? У твого приятеля, у сірого брата Шепота, у сірій темниці посеред сірого світу. Ніяких почвар у Мертвій річці нема. Лишень фантомний біль води, яка має пам’ять. А виставу з моїм зникненням улаштували навмисне для тебе. Та не одного тебе в се вплутали. І світла велика Лада нічим від тебе не краща. Любити аж до смерті… Це вона на прохання сірого брата викрала Перунову стрілу. А в обмін знаєш на що? Шепіт пообіцяв убити Птаху. А нема Птахи — нема проблеми. І Шепіт обіцянки дотримав. Хоч зробив це твоїми руками. Хочеш знати — що далі? Що для нас ще запланував твій сірий друг? Я маю замінити Ягілку в Порубіжжі. Стати напівмертвою чи напівживою. А ти від розпачу повинен себе вбити. І залишаться від нашого Всесвіту тільки сірі світи, може, ще Порубіжжя і руїни. Але… Шепіт трохи прорахувався. Чудово мати справжніх друзів. Вони визволили мене. Добрий та мужній Остап. Слуга твій колишній з Яровороту. Тепер він позначений і безсмертний, онук Мирослада зі світу неврів. А ще я його дуже люблю і він любить мене. Йому допомагали Лед з Полелем, діти Перуна та Лади. І зараз Лед поплентався до Ягілки на пошуки чорної води, бо від того еліксиру, яким ти знищив Храм Чорнобога, має бути протиотрута. Полель помчав до Лади за молоком Праматері та сльозами Жар-Птиці. Решту складників має Навія.

— Не має. Навія мертва, Морок теж… Усе марно, онучко. Твій батько знищив усіх. І навіть якби встигли з протиотрутою, то для Храму Чорнобожого вже трохи запізно, — прошепотіла Мара. — Пліснява в голові ніколи не буває доброю. Вона роз’їдає, а потім убиває.

— Марно! Все марно? — Мальва запитувала батька. — Чому?

— Сірі всіх перехитрили. — Стрибог запхав руку до кишені та витягнув мушлю. Простяг її перед собою на долоні. — Здається, доню, це твоє?

— Моє. — Мальва вихопила мушлю з руки Стрибога, притулила до щоки. — Шепіт відібрав її у мене. Волосся на голові зголили, щоб я навіть не намагалася скористатися заклинаннями, і одяг спалили, вбравши в оце сіре лахміття. У сірому світі всі чокнуті, батьку. От який світ я би радила знищити. Це зараза, котра, якщо їй дозволити, доконає всіх. Що шкодить плісняві? Тільки сонце, батьку. Тільки сонце! Та кому я розповідаю? Ти ж надихався плісняви і здурів. І що далі? Як нам жити?

Земля загойдалася перед очима Стрибога, зовсім поруч гучно хруснуло. Храм Чорнобога продовжував умирати, а те, що було заховане під ним, активно допомагало руйнації. Хаос от-от вирветься на свободу і тоді… Кінець усьому… і всім… йому… Мальві… Мальві?

— Мальво, візьми і це теж. — Мара підійшла до дівчини, простягнула варган. — Я відібрала в Ягілки. Ти залишила його як плату за перехід у світ живих. І не поспішай картати Ягілку. Вона — нещасна жінка, напівмертва чи напівжива. Красуня Ягілка та страшна Яга. Жінка, котра мріє залишитися живою, вирватися зі свого Порубіжжя. Ще ненароджена, вона була приречена на вічне панування у світі між мертвими та живими. Вона тобі розповідала, що, після того як їй виповнилося шістнадцять, її матінка принесла себе в жертву, бо світ мертвих волів забрати доньку? У Порубіжжі могла залишитися тільки одна Перевідниця.

Мальва заперечливо захитала головою:

— Вона розповідала мені тільки про те, як її мати Земун урятувала всіх сварожичів. Це правда?

— Правда, як і те, що Земун не могла повернутися у світ живих, — продовжувала Мара. — Справедливі закони для ідеального порядку — не завжди благо для всіх.

— А Шепіт тим часом пообіцяв Ягілці волю в обмін на моє життя, — сумно додала Мальва.

Мара продовжувала тримати перед собою варган. Мальва обережно взяла його до рук, притиснула до серця.

— Його мені подарувала Птаха. Дякую, це наче віднайти серце. Серце друга.

Мальва ледве стримувалася, щоб не заплакати. Вона так поспішала, думала, що встигне і зуміє відвернути невідворотне… Та коли розминулася з Перуном і магурками та побачила руїни Темного світу, зрозуміла, — надто пізно.

— Мені час, — скорботно повідомила Мара. — Надто багато смертей. Потрібно всіх відплакати та спровадити. Бережи себе, онучко, і його теж. Ти сама не знаєш, яка ти зараз важлива для Всесвіту.

Мальва з Марою обнялися.

Стрибог відвернувся від жінок. Він дивився на руїни Темного світу, слухаючи біль свого серця. Чоловік стояв, заплівши руки над головою, наче стискав страшні й пекучі свої думки, мовчазний, зчорнілий від пережитого. Мальва підійшла до нього, притулилася, поклала голову йому на груди. Говорила тихо, ледь чутно:

— Кажуть, що ніколи не буває запізно, батьку. Значить, не мав встигнути, значить, то не твій потяг поїхав чи не твій птах відлетів.