Зачарованi музиканти

Переміна, що сталася з товаришем, вразила Миколая і Лукаша більше, ніж порожня труна в покої, більше, ніж рана на грудях. Мало що могло трапитись. Може, між вітцем та сином зайшло щось остре, і завдало глибокої рани старшому. Тіні від свічок коливались на стінах, тіні від блискавок проривались крізь важкі заслони з оксамиту, через що здавалось, що поміж них трьох і порожньої труни метушаться потривожені духи, а відтак атмосфера ставала просто нестерпною. Лукаш відчув, що і його охоплює якесь безумство, і що він сприймає його як щось природне. Не зійде сонце, не защебечуть птахи, не відчиняться двері навстріч світові нормальних, статечних людей — і лишень оце справжнє, а все решта ілюзія.

Утім, пана Миколая, який завжди був серед них трьох найстатечнішим, найрозсудливішим, на перше місце завжди ставлячи обов’язок, це ледь черкнуло. А коли надворі лупнув грім так, що всі троє оглухли, він перший кинувся до дверей. Пахолок заповз у куток і від страху гикав.

Як свіча палала стара липа, що росла коло брами.

— Матко боска! — вирвалось у Миколая.

Дощ лив як з відра, однак липа все одно горіла, й іскри від неї могли спалити двір Домницького. За спиною Миколая з’явився Лукаш, а далі сам пан Олександер, чиєму обійстю загрожувала кара небесна. Челядь товпилася на ганку, так ніби зовсім не лягала спати. Миколай з Лукашем не знали, що вже три ночі в домі ніхто не спав, стривожений дідичевою поведінкою. Кілька бризок дощу привело Лукаша до тями, у голові в нього знову перевернулось, і він зрозумів, що ось це — справжнє, а те, що у домі — мана. Липу загасить злива, і вона, можливо, відживе, відхворіє, але відживе, бо дерева сильні духом. Навіть пень проростає. І до серця чоловіка вступила тиша. Він дивився, як води небесні гасили небесний огонь, і на устах його заквітла ледь помітна усмішка вдячності.

Олександер стояв позаду всіх, і відчай у нього ледь-ледь зрушився убік, поступаючись клопоту господаря, у якого є чимало добра, нажитого терпеливою працею, і є бажання, якщо не примножити свої статки, то хоча б уберегти. Але це тривало мить. Тут же рана нагадала про себе, і він відступив назад, відступив у тінь, далі в темряву дому, де чаділи свічки, а звідти — в глибоке підземелля свідомості, де ніхто не заважав йому переживати безкінечність солодкої муки.

Наче сновида спускався пан Олександер до просторої пивниці, що нераз у лихі часи була останнім порятунком, або ставала могилою для тих, хто потерпав від облоги, коли гинули останні захисники честі господаря та його дому, і залишались старі й жінки з малими дітьми. Утім, татари нападали здебільшого на села, а не на шляхетські укріплення. Небезпечнішими були війни домові: поміж самими шляхтичами. Вони спалахували від однієї іскри панського гонору, часом навіть через непорозуміння. Миколай з Лукашем були білими воронами у цій зграї, хоча, звісно, дітьми свого часу. Не встрявали в конфлікти, були обережні, уникали судів, і не вдавались до жодних радикальних дій. Але безпідставне, нагле розірвання заручин сином Домницького могло порушити цю гармонію. Для старшого чоловіка, незвиклого до насильства, виплеканого на молоці філософії стоїків, а не на крові, се була річ дуже прикра.І можливо, вистава з порожньою труною, імітація чування, виявилась свого роду захистом для пана Олександера.

У вухах його все ще відлунював грім небесної битви. Утім, спускався він до пивниці, дещо втішений, адже небесна битва не земне кровопролиття, а палаюча липа, як він упевнився, не становила безпосередньої загрози його обійстю. Та хоч би й згоріло. Нехай би здиміло. Його скарби залишилися б з ним. Він замкнув би за собою ковані залізом двері, одні й другі, і залишився б тут у будь-якому випадку. Не було задля кого боронити маєток. Олександер знав, що Матвій пропащий. Він умер. І пекло його інше, зовсім інше.

У пивниці Домницького зберігались волоські та угорські вина. Він був великим шанувальником цього шляхетного трунку і тримався власних купців-постачальників. Не мав військових трофеїв, поплямлених нехристиянською чи християнською кров’ю. Усе було ним куплене в чужих краях ще замолоду: античні камеї, венеціанське скло, мушлі Середземномор’я, уламки мармурових статуй, книги…Але все це було нагорі, на світлі. Пивниця мала особливий відділок, куди заходив лише сам господар. Вважалося, що там скарбівня і найцінніші барильця вина, але за полицею, де вилежувалисьв тиші й спокої старі вина, ховались двері до потаємної кімнати, про яку ніхто не знав. Отуди і прямував пан Олександер. Якась сила відтручувала його від того місця, і вона ж його притягувала, ваблячи запахом свіжої трави і квітів, що просочувався крізь дверці з потемнілого дуба. Зупинившись перед дверима, пан Олександер поставив на підлогу олив’яний підсвічник і вставив у замок третій ключ: якось механічно, за схемою — двері, замок, ключ. Завжди робив це, навіть коли не мав спершу наміру заходити. Якась сила керувала його волею, формуючи потребу, коли ключ був уже вставлений у замок, і залишалось його лише повернути. З якоюсь гіркотою Домницький подумав, що в інші часи, і в іншій землі він не ховав би свою таємницю так глибоко, не охороняв би її так ревно від людей. У Римі? Стародавньому Римі, золотому віці всіх богів і всіх святинь? Чи, може, в сонячних Афінах?…

Двері тихо відчинились, бо завіси були щедро змащені, й Олександер втягнув у себе різкий запах трави, змішаної з земляним духом підземелля. Він став на порозі крихітної кімнатини, посеред якої на дерев’яному помості лежала брила сніжнобілого порфиру, багатства журавненської землі.Не стада худоби, що проходять нею з Волощини у бік пасовиськ Бескидів, не риба з Дністра, не щедрі плоди Церери, а білий, часом жовтий, сірий, чорний порфир, піддатливий для різця скульптора і каменотеса, за яким приїздять до Журавного з Німців, Чехів та Мадярщини.

Ця брила була чимось незмірно більшим, ніж коштовний камінь. Десь у її туманній молочній глибині переховувалась від суєтного світу душа Олександра, його горе, його щастя, його життя. Без найменшого ганджу, вилущена колись з товщі каменю, як зерня зі спілого горіха, гладка й прохолодна, завдовжки з тіло людини. Від світла камінь ставав прозорішим, колір його теплішав. Здавалось, світло жило в ньому завжди. Його слід було пробудити, як будять зі сну кохану жінку, і, ще не розплющивши очі, вона знає, хто її будить, і лице в неї наповнюється світлом сонячного ранку.

Пан Олександер, посивілий, із лицем покарбованим зморшками, з руками, на яких понапинались жили, як на деревині граба, що починає втрачати пружність, не міг погамувати дрож. Якийсь час він так стояв, а потім, не обертаючись, зачинив за собою двері, наче боявся, що перетяг спровадить сюди увесь галасливий надокучливий світ. Поставив свічник на камінь, і свічка з каменем засяяли ще потужніше, ще яскравіше, зустрівшись після довгої розлуки. Домницький сів на долівку, припорошену пилом, і притулився щокою до холодної поверхні.Усе те, що було, нагорі, не вартувало нічого порівняно з тим, що він відчував зараз: неземну тишу, золоту благодать, солодке хвилювання. Роки зійшли з нього як зашкарубла кора, і якби хтось ненароком увійшов сюди, то застав би чорнявого тонкокостого юнака з тонкими рисами обличчя, і подумав би, що це син його, Матвій. Запахи були як музика: фіалки змінювались первоцвітом, ружа любистком, рум’янок м’ятою…Але думка, що це блаженство триває лише поки він тут, торкається білого каменю, викликала пронизливо різкий запах скошеної трави. «Тому й смерть з косою», — подумав пан Олександер, здригнувшись. Він пригадав бачений у німецькому костелі танок Смерті. Смерть веде за собою героїв, магнатів, молодих жінок, дітей…Як у тому кривому танці, що на гаївках виводять дівчатка між церквою і цвинтарем. «У кривому танці не виведеш кінця…» Потім у нього затерпла щока, камінь почав холонути і той холод діткнувся серця. Висмоктував з нього життєву вологу, перетворюючи чоловіка на стару зморшкувату почвару з вічномолодою безсмертною душею. Нічого не боявся так Олександер як старості: безсилля, тьмяних почервонілих очей, негнучкої кості, складок сухої шкіри. Старість — то ганьба людського роду, встид перед весною, бо навіть столітні дерева зацвітають до останної живої гіллі.