Зачарованi музиканти

— Як найближчий родич, вашмосць мусить глянути на тіло і заприсягтися, що се дійсно пан Матеуш Домницький, — голосно заявив пан Миколай, анітрохи не збентежившись.

— Так, звісна річ, — пробурмотів Яноших, повертаючи голову до воза, звідки йшов вельми неприємний запах.

— Сміліше, пане Яне. Ми теж оглянемо тіло того нещасного, а пан Лукаш, наш лікар, встановить причину загибелі.

А далі звернувся до гайдуків, що привезли тіло:

— То, правда, що на возі знаходиться небіжчик?

— Щира правда, вашмосць!

— Чому ви привезли його сюди?

— Було зголошено, що шукають сина пана Олександера Домницького, 18 літ, високого й чорнявого. Обіцяно нагороду.

— А чи ти знаєш, небоже, скільки молодих чорнявих хлопців тоне у Дністрі? А може, то хлоп-утікач? Або здрайця?

— Утопленик мав на шиї золотий ланцюжок з хрестиком, де було вирізано «М.Д.», — спритно викрутився хлопака і витяг з-за пазухи шматину. Розгорнув і погойдав перед носом пана радці своїм трофеєм, що мляво зблиснув у повітрі.

Миколай покрутив хрестик. Дійсно, ця річ належала нещасному синові нещасного вітця. Хлопець отримав його в дарунок, коли мав 10 літ.

«Але й се ще нічого не означає», — майнула в нього думка.

Яношик, затуляючи хусткою носа й уста, вже стояв коло воза. Гайдук послужливо відгорнув верітку. Миколай уважно спостерігав за цією, добре знайомою, процедурою упізнання.

— Н-не знаю, — нарешті видусив із себе сполотнілий на виду Яношик. — Риби об’їли.

Бідака кинувся в кущі.За якийсь час вернувся з краплями поту на чолі, трохи спокійніший.

— Ну, то пан не знає, чиє то тіло? — спитав іронічно пан Миколай.

— Матеуша Домницького, мого брата в перших, — випалив Яношик, люто обертаючи очима.

Пан Миколай запитав знову:

— Коли пан видів останній раз панича Матеуша?

— Відвезіть воза убік, щоб не заважав процесії, - замість відповіді наказав Яношик.

— Се ще нічого не означає, - мовив до приятеля Лукаш через пару днів, коли вони проходжувались по саду. — Якби не похорон, ми з тобою ліпше могли б роздивитись, зложити, врешті, скаргу…

— Тіло вже в домовині, а в якому воно стані, ти сам видів.

— Боюсь, ми ніколи не будемо знати, кого поховали: Матеуша чи якогось бідаку, що неохоче розлучився з життям.

— Відки ти се знаєш?

— Бачиш, у нього в руках були жмути трави, — мовив пан Лукаш. — Отже, се не самогубство.

— Якщо це не він, то ми колись його побачимо. Якщо будемо живі, звісно.

Лукаш зітхнув.

— Раніше я думав, що коли не стане когось із нас трьох, то утвориться велика чорна діра — наша втрата. Але Олександер відійшов, і нічого подібного нема.

— Бо він відходив поволі.Завжди був з нами, і завжди — ніби без нас. Уже багато літ він жив одночасно в нашому та в іншому світі.І я хотів би хоч краєм ока зазирнути у той інший світ.

Миколай торкнувся пучками молодої вишні з недозрілими плодами. У дитинстві йому бракувало терпіння дочекатись, коли вишні й черешні набудуть зрілої темної барви. Нині — терпіння було. «Хто терпен — той спасен», — завше говорила його мати. Того, хто живе чесно і праведно, можуть спіткати випробування Іова, а надто в ці непевні часи, коли Річ Посполиту шарпають то волохи, то московити, то татари, і чоловік, аби вижити і втримати для себе хоч трохи спокою, мусить за це дорого заплатити. Ні, Лукаш не розумів, що вони зрадили покійного Олександера, не докопавшись до істини, і якщо Матеуш колись повернеться, не зможуть подивитись йому в очі.

І тут Лукаш, віднайшовши серед вишень, нарожевішу, розкусив її, бо, прецінь, то був його сад, порядний виплеканий сад за міськими мурами, звідки відкривався чудовий вид на Дністер та Бокоцин. Він навіть не скривився.І мовив, наче придумав промову ще вночі, коли не спалося:

— Я знаю, що правда спливає поволі, дуже поволі.Можливо, ми навіть її ніколи не пізнаємо. Нехай Яношик господарює, нехай дім наповнить челядь. Дім мусить мати опіку. Хтозна, чи Матеуш дав би собі з цим ради. Ні, ми з тобою вчинили правильно, сказавши, що не знаємо, чи достеменно це син Олександера, але хрестик — його. Треба жити в мирі з Яношиком. Випливе правда — тоді й справедливість поспішить їй назустріч.

Утім, обидва боялись тієї правди.

Наступного дня падав дощ: довгий і терплячий. Дністер з його високими берегами втримався, натомість Свіча збурилась одразу й залила майовий покіс. Копички сіна плавали у воді, і був то збиток Олександрового маєтку, нехай незначний, бо то була лиш перша косовиця. Правда, перша трава найліпша й найпахучіша. Ну, сталося, то сталося. Не в тім річ, а в тому, що ся подія засмутила господарного Миколая. Усі встигли зібрати сіно, завезти додому, під дах, і про копиці Домницького подбали б, якби господар був живий. Не плавали б тепер копиці по Свічі. Ся незначна деталь стала тим порухом, що оголив досі непробуджене до болю й каяття серце пана радці, й у ньому відкрилась наче рана. Пан Миколай стояв на пагорбі й дивився на копиці, які обступила вода, гублячи працю косарів, і вони здавались йому сиротами. На очах виступили сльози. Від Ріки тягнуло сирістю, і він стояв не знати як довго.

— Що се зі мною? — похопився чоловік. — Чого мені жаль тих копичок, коли я стратив дорогого приятеля? Що мені зробити, аби я став спокійний?

Він передчував, що се тільки початок, що далі буде гірше, що час, дощі, сніги й вітри затиратимуть сліди Олександра дедалі більше, і се болітиме йому ще гірше. Смерть, наче татарва, спустошує дім, виносячи з нього найдорожчі скарби, а решту залишає потроху занепадати, нищитися, щезати під землею. І це буде відбуватися в нього на очах. Хоча Яношик і доп’яв свого, він не господар цієї землі.Вона втікатиме від нього, або навіть пімститься у якийсь спосіб. Бо се родинне гніздо Домницьких.

Пан Миколай глянув на небо, на якому в тісноті товпились хмари. Звідти й грім, і вітри, й сльота. Важко повірити, що пан Бог мешкає в такій вічній непевності.Та й на землі вічна незлагода, чвари межи людьми. Теж товпляться, відпихають один одного, і правда на боці запальнішого й лютішого.

Матеуш вже поза тим. Будем думати, що втопився, пощо тішити себе надією? Більше не звідає, що то правдивий гріх, кривда, зрада…Бо тільки через них лежить шлях до людської фортуни.

Бокоцин курився сивим димом. «Духи гріються»,  — кажуть люди.І цією згадкою з дитячих літ втішився старший вже чоловік, відлягло йому від серця. Що ж, він може теж дещо зробити. Викупити в Яношика Олександрового коня, замовити надгробки для батька й сина. І до кінця життя розгадувати таємницю їхньої загибелі.

Пан Миколай глянув на берег. Над хатиною перевізника Ілька теж курився дим, але живий, не примарний. У таку негоду він не зважиться переправлятися через Ріку.І охочих відрадить. І знову перед його очима постав двір Домницьких, передчуття майбутньої руїни й занепаду колись процвітаючого господарства. Миколай стріпався від води й приречено пішов туди, де під прикриттям верб чекав на нього кінь.

«Таж є ще мир на світі, - подумав він раптом. — Ні війни, ні пошесті, ні голоду. Треба цінувати те, що маєш, і не тужити за тим, що відходить. Адже Господь відає, що він чинить для нас. Мусить бути цього свідомий. І в його мудрості треба знаходити розраду в часи смутку. Ніхто не жиє без Бога. Хоч би не мав нічого, має Бога коло себе.»

Під вербами було темно, але дощ там дошкуляв менше. Гнідий кінь дрібно тремтів, тулився теплими губами до Миколаєвої руки.І чоловік відчув теж, наскільки він безборонний супроти очей, що стежать за ним — очей духів води, лук і дерев.Їм, либонь, цікаве життя людей. Миколай не відчув страху, бо ж нічим не перешкоджає цим істотам.І вже йде, йде вже. Він поплескав коня по шиї, пригостив його кусником хліба і повів стежкою, що виходила до Західної брами. Хотів зайти до Лукаша. Чим ближче підходив до мурів, тим швидше набував виду шляхетного мужа, а не літнього чоловіка зі зраненим серцем. Вона не кровила, як у Олександра. Була всередині і він мусив її приховувати задля свого поважного стану. Ніколи б не наважився показатися на людях з відкритою раною. Що ж, і бідний його товариш теж приховував її довго…