Зачарованi музиканти

Івась жадібно вбирав очима світ, що вже став його, бо розум дитини не так зіпсутий людськими законами і вона слухається того, що першим спаде на думку. Перше, що спало на думку Івасеві, це сісти на такого чорного коня, вже самому, а не не вдвох з Боніфацієм, як бранці князя і його гостинець княгині, а сісти вільним лицарем і облетіти увесь світ.

Наче на підтвердження його мрії, настала раптом тиша і з печери вийшли прекрасні панни, а за ними чудові лицарі — діти князя й княгині від простих смертних, але без жалю в серці, без тягара людських пристрастей. Славні лицарі й прекрасні дами, чиї тіла не знали бажань плоті, і які сміялись над ними, зваблюючи людей, і гинули в битвах, а не від хвороб, проживши тисячі й тисячі років. Вони зійшлись докупи, аби стрітись з батьком і матір’ю, розповісти їм про себе, отримати їхні любов та благословення. А за ними вийшли з печери князь і княгиня, чия ніч тривала стільки, скільки вони собі зичили.

Отоді настав час прокинутись трьом музикантам, і, глянувши на княгиню, що стояла, опираючись на руку князя, Матвій відчув, що був лише забавкою в її руках, однак бути забавкою княгині устократ краще, ніж бути найбільшим володарем на землі. У волоссі його стирчали травинки, лице розмальоване ряскою, але це не мало жодного значення. Чорний і білий музиканти виступили наперед, дивлячись на князя й княгиню з надією і тривогою.

— Так, — мовив князь, — ви відтепер вільні. Я знайшов вам заміну. Мені шкода, що третій з вас не дочекався свого звільнення, але вам потоваришив ось цей хлопчина…

— Не так, — нахмурилась княгиня, — се я мала говорити!

Князь лиш посміхнувся і всі посміхнулись слідом за ним.

— Лицарю мій, — мовила княгиня до Матвія, — ти знаєш, чого ти тут?

— Бо кохаю тебе, моя пані, - відказав Матвій і був такий кумедний, що навіть перелітки затряслись від сміху.

— Ні, - сказала суворо княгиня. — Твій дідо зрубав моє дерево. І за це його рід несе покуту. Ти можеш піти звідси, але твій син і син твого сина нестимуть її. Твій земний син…

І вона так глянула, що Матвій усе зрозумів.

— Візьми мене на службу, княгине. Мені немає місця серед людей.

— Це твоєму сумлінню нема місця. Але, як хочеш мені служити, то нехай. Де твоє серце?

— В озері Обшир.

— Нехай лишається там до кінця твоєї служби. А вам, мої любі слуги, повернеться все, що ви мені віддали.

Обидва музиканти вклонились, сіли на коней, і тільки вітер зашумів за ними.

— Одного музиканта тобі мало, княгине, — зауважив князь. — Я привіз ще двох.

Плющ миттю відпустив Боніфація й Івася і ті опинились в центрі уваги. «А я чим завинив?» — подумав Боніфацій і скривився, згадавши безліч гріхів, котрими з роками обростає кожен чоловік.

— Ти служитимеш не за провини, — пояснив князь, відчитавши його думки. — Хочеш літати?

Боніфацій закивав щосили. І раптом упізнав Матвія: «Диви, і панич тут.» Очі колишнього маршалка прозріли разом із його розумом, і все, починаючи з того фатального ранку, коли зник хлопець і аж до сьогоднішньої ночі він зумів пов’язати, і не тільки зв’язати докупи обидва кінці, а й зрозуміти, що саме Матвієві, його батькові й дідові мусить дякувати за свою фортуну.

— Будеш літати, як літав нині й грати на бубні.

Боніфацію було все одно: бубон то й бубон. Він знав, що потрафить зіграти й на бубні. Й полегшено зітхнув, коли увага перемістилася на Івася.

— Ти будеш грати на флейті, - мовив князь. — Але за се мусиш віддати свій розум.

— Хіба можна віддати розум? — витріщився Івась.

«Він і тут задає питання!» — похитали одночасно головами Боніфацій і чоловік-олень, якому не терпілося здихатися отих двох заброд.

— А я ж нічого не віддав! — раптом похопився Боніфацій.

— Ти віддаси розуміння, — пояснив князь. — Розуму в тебе небагато, але є чуття і співчуття, що вкупі складають розуміння.

— Одного не розумію, нащо вам серце, розум і розуміння. Хіба у вас своїх немає?

«За такі слова…» — ошелешено подумав Боніфацій.

Княгиня сміялась.

— Ступаючи в наш край, люди мусять позбутися того, чого в них найбільше. Се такий звичай. Мито по-вашому. А будете вертатися, заберете назад. Княгиня мусить мати музикантів. Люди багато в нас запозичили, але не вміли ним скористатися. Будете служити доти, доки схочете. Ні старість, ні хвороби вас не торкнуться. Малий виросте, але не зістаріється. Доки не ступить ногою через Дунай.

Боніфацій почухав потилицю й спитав:

— Де ж той кінь, що на ньому я буду літати?

А Івась насупився:

— А коли я захочу тут лишитися навічно? То що ж мені вічно грати на флейті?

Княгиня засміялася, підійшла й поцілувала малого в чоло. Хоч не такої відповіді він чекав, але пахло від неї як від мами. Бо вона обіймала й тулила до себе увесь Всесвіт.

Біля монастиря. Початок зими

Чернець-воротар закликав отця Григорія і сказав, що його хоче бачити якась шляхтянка, і просить, аби він вийшов до неї.За брамою шелестіла суха трава, і земля геть стужавіла від морозу. Жінка стояла коло візка, з якого кучер здіймав барильце меду, дарунок монастиреві. Однак скинувши оком на молодицю, отець Григорій збагнув, що не духовної розради й сповіді хоче ця молода особа в білій намітці й дорогому кожушку. На устах її блукала дивна посмішка і смирення в ній не було ні на гріш. Мабуть, вона й не боялась воротаря, що підглядав за ними.

— Отче, — мовила жінка поштиво, ледь нахиливши голову, — я приїхала сюди, аби сказати, що вашому онуку Матвію тепер добре ведеться. Він тепер грає на скрипці й літає на вороному коні.

— Прикро се мені чути, — вирвалось у отця Григорія. — Я вберігся, мій син, його батько теж вберігся…

— Від чого? — звела брови жінка.

— Від занапащення душі, молодице. А ти хто така?

— Докія, — відказала спокійно жінка. — Матвій прибився до мене збідований, нещасний, німий. Я знаю його душу, як свою. Хто б говорив про занапащення душі, сховавшись за мурами монастиря, заплативши за се життям сина і муками онука! О, я спершу теж чулася скривдженою, доки не стріла Матвія. Він став моїм дзеркалом, бо страждав так само, як я. Але я пізнала бодай на коротку хвилю щастя, а він — ні. Проте він переплив Дунай, і тепер грає на скрипці й літає в повітрі.Правда, серце його на дні озера Обшир, бо не пожалів ні вітця, ні маєтку, ні сього світу з його щастям та нещастям, задля того, щоби бути коло своєї Пані.А на дні озера серцю спокійніше.

— То він послав тебе до мене? — спитав старий.

— Ні.Він забув про вас, як і про мене.

І Докія повернулась, начебто розмову було вже закінчено, й почула, як чернець мовив:

— Що ж…

Тоді вона рвонулась до нього і очі в неї наповнились теплом любові та співчуття.

— Отче, я теж могла би бути досі нещасною. Дні й ночі я думала про князя, про дитя, яке залишила в нього. Дні й ночі чекала, що він приїде до мене. Мусила тікати, бо мене вважали за чарівницю. Я мерзла, голодувала, тремтіла від страху. Але настав час, коли я зрозуміла, що вчинила вірно, віддавши своє дитя тому кращому світові, й страх мій пропав. Хто не вміє віддавати, той не вміє і брати. Князь пробачив мені. Я хотіла вас втішити, а не засмутити, отче.

— Ти мене втішила, дочко, — мовив отець Григорій напівіронічно, напівщиро. — Я міг би тобі не повірити, однак вірю. Тільки скажи мені, чому я зрубав саме те дерево, збираючись збудувати собі дім і звити родинне гніздо? І за се прокляття впало на мій рід.

— Ви мусили відчути, що його не треба було рубати.

— Воно не кричало, не стогнало, не просило.

— Ви не прислухались до нього.

— То була липа. Я відвертався, коли її рубав.Є такий звичай — рубити сліпе дерево.

— Значить, то ви були сліпі, отче, а дерево зряче, — відказала Докія.

2008 рік.