Зворотний бiк свiтiв

Полелю набридло вже майже місяць прокручувати одне і те ж. Так, Мальва дуже вчасно перенеслася. І Лада не встигла перехопити її, хоч як не старалася. А потім… Потім Лада посковзнулася на попелі, що натрусився з каміна, й утелющилася головою в стіну. І понеслося… Не раз вони з братом згодом пожаліли, що не дременули разом з Мальвою. А треба було, якби знали, що на них чекає. Та скільки можна про це і думати, і згадувати. І Полель був радий, коли розмови переводилися на щось інше. Хоч на книжки. Його брат почав читати. І це було просто неймовірне досягнення! Посидить так ще місяць — і, гляди, мудрим стане. Ну, майже як він.

— Ага. Ну, так, — навіть тон у Леда змінився. Адже хлопець говорив про серйозні речі. — Отже, йолкі-матолкі, у цій книжці говориться, що існує правило дзеркала. За ним, люди, котрі нас із тобою оточують, це наші дзеркала. А оточують нас наші батьки, ну, Мальва трохи побула, ще сеструха інколи на ясні очі з’являється. Так-от, вони всі разом відбивають у собі, наче в люстерку, особливості власне нашої особистості. Наприклад, якщо хтось мені хамить, це означає, що я дозволяю йому це робити. Коли мене дурять, то це означає, що я хочу бути обдуреним, бо готовий до цього і мені це подобається. Тож ображатися на те, що нас замкнули, нема на кого. Ми самі в цьому винні. Отак-от, йолкі-матолкі. Раджу почитати, не пожалієш.

— Фігня повна, як каже Мальва, — хмикнув Полель. — Вибач, братіку, не втримався. Що означає — вині-невинні? От повернеться батько, тоді й оцінимо наше справжнє дзеркало. Зрештою… Ось зараз переді мною ти. Невже, дивлячись на тебе, я бачу себе?

— Як це «фігня повна»? — огризнувся Лед. — Я про внутрішній світ людини тобі товкмачу, а ти все сприймаєш буквально. Якийсь ти геть недалекий, йолкі-матолкі.

Полель скривився. Читання книжок брату явно шкодило. Був розтулив рота, щоб заперечити та нагадати про наступне правило з цієї книжки — правило вибору, яке ще дурніше, ніж правило дзеркала. Цю книжку Полель прочитав ще підлітком, і тоді вона сприймалася «на ура». Та після неї був ще мільйон книжок, батькова наука і, звісно, практичні заняття. І тепер прочитане в тій книжці видається лишень набором недолугих сентенцій, зліплених кимсь недалеким.

Однак, замість критики, сказав геть інше. Він тільки-но зрозумів, що його цілий ранок мучило:

— Леде, я придумав, як вилізти звідси. Щойно здогадався. Прочитав у книжці натяк, склав докупи прочитане напередодні і… Готовий рецепт. Треба попробувати.

Ошелешений Лед так і стояв, тримаючи товстелезну книжку в сірій палітурці.

— О-о-о! — тільки і видушив із себе. У нього не було слів. Усі мудрі сентенції, вичитані з товстих книжок, тепер не мали значення. Він шпурнув книжку на підлогу та підступився ближче до брата: — Ну, йолкі-матолкі, як? Давай, кажи, не тягни гуму аж до суму.

— Та я й не тягну. Ти геть сказився зі своїми правилами з товстих книжок. Не даєш і слова вставити.

— Та я що? — виправдовувався Лед. — Якби ж я знав, що таке діло, то й читати б не став. Тобі з книжками щастить, а мені всяке ге, як каже Мальва, попадається. Йолкі-матолкі.

— Угу. Правило дзеркала, братіку, пам’ятаєш? — Полель не полишав можливості взяти брата на кпини.

— Годі вже, — сердито огризався Лед. — Ну то як можна звідси утекти, а то своїм читанням замордую тебе до смерті?

— Гаразд, братіку, не мучитиму тебе. Отже… Підлога, стіни, камін, вікно, двері — усе це матінка запечатала. Так?

— Ага, — кивнув Лед. — Запечатала. І що?

— Поміркуймо, братіку, що є в кімнаті такого, до чого її пальчики не дотягнулися? Га?

Лед уважно оглядав кімнату. Кути, стіни, підлогу, стелю. Промацав поглядом стіну навпроти дверей. Там висіло два свічники, а під ними стояв письмовий стіл, яким Лед майже не користувався. Перевів очі на камін, на двері. Розвів руками.

— Гаразд. Не буду тебе мучити. — Полель встав зі свого місця. Підійшов до письмового столу, відсунув його вбік. — Ану ходи сюди, братіку, зараз і перевіримо, чи правильний мій здогад.

Лед чемно поплентався за братом. Той тицьнув пальцем на свічник:

— Він прикручений до стіни, так?

— Так. Йолкі-матолкі! І що?

— Прикручений чим?

— Ладиним заклинанням прилипання, чим ще! — не довго думаючи відповів Лед.

— «Заклинанням прилипання», — перекривив Леда брат. — Ну ти даєш! Це заклинання, яке спочатку наклали на свічник, уже давно зняте. Після того як ти тут випробовував заклинання сили і ледь не зруйнував кімнату, бо заклинання наклалося на заклинання. Матінка тоді всі заклинання з меблів, свічників, килимів познімала. Повторюю запитання: свічник висить на запечатаній стіні на чому?

— Е-е-е… — тільки й промимрив Лед.

— Ти колись роздивлявся стіни нашої хати з вулиці? — не вгавав Полель.

— А навіщо?.. Хата як хата, йолкі-матолкі…

— І, звичайно, два гаки, що випирають із ось цієї стіни, до якої прикручені твої свічники, не помітив?

— Ну-у-у… — тільки й вичавив Лед.

— Що ну? На них нема Ладиних чарів, розумієш, братіку? І якщо ти «випадково» їх відірвеш, то впадуть вони разом зі стіною…

Лед аж засяяв.

— Йолкі-матолкі, ти — геній! Якщо ми відірвемо свічники, то в запечатаній стіні зробимо діру і тоді…

— Утечемо, ага. Ну що, спробуймо…

— Хе, йолкі-матолкі. Ще одна така мудра книжка — і теж буду генієм.

— Ну то почали, братіку! Бо світ Оранти одразу двох геніїв навряд чи витримає.

Лед з Полелем трохи не розрахували сили, бо разом зі свічниками, точніше з гаками, вивалилася не частина стіни, а вся стіна. Оскільки ніхто на гармидер, що зчинився, не прибіг, це означало, що Лади в будинку не було.

Хлопці, нарешті, звільнилися. Лед від задоволення підстрибував то на одній, то на другій нозі. Уважний Полель на це не зважав. Він одразу запримітив силуети людей, котрі бовваніли ген на горі, там де ріс Ладин квітник. Полель штовхнув брата рукою, показуючи на постаті. Тоді приклав палець до губ, що означало — тихо. Хлопці впізнали їх. То були їхні батьки. Перун повернувся. А оскільки їх досі не звільнили, то слід поводитися обережно та стримано. І брати подряпалися на гору, завбачливо ховаючись у калинових хащах.

Лед рухався вправніше, аніж брат. Він мав правдивий талант до таких маневрів. І тому швидше добрався до місця, звідкіля добре було чути розмову Лади та Перуна. Щоб розгледіти їх, треба було лишень розгорнути кущі. Та це створило б зайвий шум і викрило братів. Тому Лед мовчки слухав. Коли Полель добрався до Леда, то побачив геть сумне обличчя брата. Схоже, розмова між батьками була непростою. Полель принишк поруч з братом, і вони почали слухати разом.

— Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? — Лада ледве стримувала лють.

— Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.

— Смертної Арати, — гидливо промовила Лада.

— Смертної? Ну й що? Жінко, що з тобою зробила ревність? Смертний — то не означає гірший. Ти добре знаєш, як уміють смертні любити, жертвувати, захищати.

— І ненавидіти, заздрити, убивати, зраджувати теж… — не вгавала Лада.

— А хіба безсмертні цього не роблять? Скажи мені, невже помисли твої такі ж світлі та чисті, як то має бути в тої, котра несе у світи світло любові? Про що ми сперечаємося? Я вибачився перед тобою, бо надто пізно відкриваю своє батьківство. Але я завинив найперше перед Птахою. Наші діти мають і тата, і маму. У неї довго не було нікого, бо я злякався… Ми з тобою не були одружені, навіть заручені, коли народилася Птаха. Тож я тут тобі геть нічого не винен. Я тебе ніколи не зраджував. Чуєш? Ніколи. Тобі потрібен час, щоб прийняти цю правду, і я тебе не кваплю. Скільки гірких та болючих слів ти мені не сказала б, я не перестану повторювати: «Я люблю своїх дітей. Леда, Полеля, Лелю. І я люблю Птаху і завжди її любитиму, бо вона моя донька». Усе, на цьому тема з моїм прихованим батьківством вичерпана. Зрозуміло? Решта того, що стосується моїх взаємин з донькою Птахою, тебе не має цікавити. Ти щойно дала мені ясно зрозуміти, що ніколи не приймеш її. О, велика та могутня Берегине Ладо! Та, котра має нести любов!