Зворотний бiк свiтiв

Наступним етапом ініціації було сидіння в холодній воді. Для Остапа це перетворилося на легку забаву. Його голого вранці привели до давнього джерела. За легендою, саме тут до схід сонця батько Род, миючи ноги, прийняв рішення зі складки на своїй ступні створити першу людину. І щойно перший промінь торкнувся води, як зродився перший невр. Дитя з вигляду було кволе та слабке. Жалісно плакало, тягнучи руки до води. І тоді батько Род опустив немовля в джерело. Та залишив його під пильним оком променів сонця аж до вечора. Маля стишилося та заусміхалося. Щойно останній промінчик сонця згас, воно само встало з джерела, живе, здорове та бадьоре. Тож від того часу кожний чоловік з великого і славного роду неврів повинен пройти тою ж дорогою, що й перший невр.

І тільки-но перший промінчик торкнувся води джерела, як Остап уже лежав у купелі. Студена вода гострими шпичаками вгризалася в тіло. Остап очима нашукав у небі птаха. Він ще звечора з ним «домовився». І ось той чемно ширяв у високості, чекаючи наступних вказівок. Остап відчував, як його тіло зачинає ставати водою, холодною, крижаною. Холод залізав досередини, простягав руки до його серця, лоскотав нерви, які готові були от-от перетворитися на скалки льоду.

Крила. Небо. Гаряче серце сірого кречета, живе трепетання вітру довкола. Летимо-о-о! На лови вітру, на лови сонця, на полювання за куріпками та зайцями. Аж до заходу сонця.

Наступного дня третя стадія переходу. Для Остапа приготовано щось особливе. Мирослад скликав Глас старійшин. Але перед тим повів Остапа до себе додому на розмову.

Вони сиділи за столом у просторій світлиці. Дідусь зварив духмяного та смачного трунку. Той аромат заполонив кімнату густою завісою. Сусідка, побачивши, що в Мирослада гості, принесла свіжоспеченого хліба, ще теплого, грудку козячого сиру та масла. Їли та пили мовчки. Остап чемно чекав, коли Мирослад розпочне розмову. І він урешті заговорив:

— Це завершальний момент твого переходу, Остапку. На цьому твоя наука у світі неврів закінчується. Випробування вогнем полягає в такому: слід пройтися босоніж розпеченими вуглинами. Що довше ти ними йдеш, то довший вік матимеш. Та хіба то для безсмертного є важливим? У них вік і так предовгий. Тому…

Мирослад умовк. Зітхнув.

— Тому замість цього ти матимеш інше випробування. Ритуальне. Навіть твій батько не знає про існування такого. Та й добре, що не знає, бо душу його давно роз’їла пліснява, серце — байдужість, розум — жорстокість і віра у власну всесильність. На кістці твого плеча ми викарбуємо обереговий знак. І тільки я та ще двоє старійшин знатимуть про його існування. Це дуже сильний та могутній символ. Ти ходитимеш небезпечними стежками, шукаючи Мальву. Ти блукатимеш Порубіжжям. Ягілка захоче надурити тебе, але той знак не дозволить їй це зробити. Ти відчуватимеш, коли вона казатиме неправду. Й усі її захисти будуть безсилими. А у світі сірих матимеш захист від їх бажання підкорити твою волю. Хоч би що вони не робили, чим би не поїли та не годували тебе, проте волю твою їм не зламати. Ти готовий, онучку?

— Це і є випробування вогнем? — Остап перепитав для годиться. Для себе він уже все вирішив.

— Так. Буде пекти і боліти нестерпно. Потрібно буде розітнути живу плоть. Розітнути вогнем. Але ти витримаєш. Я знаю.

Остап кивнув. Мирослад витяг з-під стола сопілку, поклав її перед хлопцем:

— Це ще не все. Слухай мене дуже уважно. Перед тобою сопілка-колянка. Вона зроблена з особливого горіхового дерева, котре росте тільки тут, посеред найглибших і найнебезпечніших боліт. Кажуть, що сама мати Земун того горіха садила, поливала, доглядала за ним. І одного разу почула раптом, як горіхове дерево співає, і так гарно, що здалося Праматері Земун, наче в неї виростають крила. Попросила вона свого чоловіка зробити з гілки горіхового дерева сопілку. Він зробив і заграв. Зазвучала прегарна музика. І виростали від тої музики крила. І стала мати Земун Птахою й отримала дар, щоб літати. Тож, онучку, ця сопілка незвичайна. Просто так у неї дути не варто. Лишень при потребі. Зрозумів?

Він усе зрозумів.

— Ця сопілка, якщо в неї грати, перетворює людей на птахів?

— Так. І поки звучить її музика, то людина може літати. І безсмертна людина також. Навіть у тих місцях, де можна зв’язати сили, де заклинання та замовляння не діють, сила мелодії сопілки-колянки непереможна. Коли ж обернути другим боком сопілку та заграти на ній, то ті, хто чує музику, поринають у сон, а вранці не можуть пригадати, як і чому заснули. Візьми її із собою як подарунок від діда. Завтра вранці я проведу тебе до північних воріт. Про них не всі знають. Вони ведуть до Порубіжжя. І ти, не блукаючи, відразу потрапиш до світу Ягілки. Будь уважний і обережний. Я спочатку навіть думав, чи не варто розповісти про твою мандрівку Посолоню. Та передумав. Не варто, це тільки нашкодить Мальві. Що менше людей знає, то більше шансів визволити дівчину з полону. Бо знаєш, як у світлих заведено? Щоразу перед чимось вирішальним збирати Глас старійшин, звертатися до Оракула, довго радитися… А часу геть нема. Я це відчуваю. З тобою я не піду. Син Шепіт на мене таких пасток понаставляв, що через них годі пробитися. Та й за Дужем потрібно наглядати. Хіба попросити Птаху? Та… Вона зараз надто заклопотана. Стрибог усе не вгамується. Рівновага зрушується. А рівновага у світах не менш важлива, аніж пошуки Мальви, чи не так? Тож, мусиш сам. Усім, кого не зустрінеш, кажи, що розшукуєш Мальву за наказом світлих. Ягілці ліпше нічого не розповідай. І не старайся вигадувати. Бо вона про нас і так забагато знає. Звідки? Є у неї дуже цікаве вікно, у яке все видно і все чутно. Головна твоя зброя — талант Неври. І завжди пам’ятай, мій дорогий онучку, що вищість духу не робить тебе вищим від найнижчої травинки.

12. Світ Досконалих

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна! — наче крізь пелену зазвучали слова.

То, напевне, їй сниться, бо вона точно знає, що зараз знаходиться в чужому лісі, одна-однісінька, і спить у дуплі дерева. І, здається, вона трохи заблукала.

— Агов, безсмертна, прокидайся, — хтось термосив її за плече.

Невже це не сон? Бо, крім чоловічого голосу, вона відчуває й запах людського тіла. Ледве розклеїла очі, кліпаючи, дивилася перед собою. В овальному отворі дупла стояла чоловіча постать у доземному балахоні. Вона простягала до Мальви свою довгу костисту руку та термосила дівку за плечі.

— О, хтось розплющив очі, — знову заговорила постать басовитим голосом. — Вилізай з дупла. Ти, здається, уже прийшла.

Мальва мовчки вилізла.

Поки вона спала, краєвид не змінився. Давній ліс, ветхі дерева, незмінні сутінки і моторошна тиша довкола. Втупилася в чоловіка:

— Ти хто? Звідки тут узявся?

Чоловік був вбраний у довгий сірий чи то балахон, чи то плащ, який ховав його ноги і навіть кисті рук. На голову чоловік нап’яв каптур, що й обличчя не дуже могла роздивитися.

— Я — сірий брат. Оце випадково на тебе набрів. Заблукати у Ягілчиному лісі — справа не хитра. Це щастя, що ти не втонула в одному з тутешніх боліт. У ньому зазвичай усі зайди топляться.

— А я не зайда і не просила себе знаходити, — невдоволено пробурмотіла Мальва. Сірий чоловік їй не подобався. І вона заходилася шукати по кишенях Ягілчин клубок. Його ніде не було. Згадала, що заснула, тримаючи його в руках. Напевне, уві сні випустила. Кинулася по дуплі шукати. Басовитий голос сірого брата спинив її:

— Стояти, мала. Це шукаєш?

Повернула голову. Чоловік тримав у руках сірий клубок Ягілки. Той за кольором майже зливався з плащем.

— Віддай! То моє. — Мальва насупилася і простягла перед собою руку долонею догори.

Чоловік криво посміхнувся. Він і не збирався віддавати нічого Мальві. Навпаки, запхав клубок у кишеню свого плаща.

— Він не твій. Мені його подарували. Віддай!

Мальва багато чула про сірих. Та ніколи їх не бачила. Тепер розуміла, чого всі так їх не люблять — ані темні, ані світлі. Це непривітні зухвалі самовдоволені типчики. Але якщо він виведе її з цього клятого лісу, то вона і сірість йому готова пробачити, і клубок подарувати.