Зворотний бiк свiтiв

— Я стару не займатиму. Присягаюся. Але скажи мені, будь ласка, це правда, що Мальва жива? Це не хитрий підступ? — Морок стишився, змалів. Сидів, далі уважно роздивляючись візерунок.

— Жива. Вона успішно переправилася через вашу річку. Річка її не вбила. Тому що Мальва не лишень донька темного, а й простої смертної жінки. Останній раз її бачили у світі Оранти. Лада припустилася великої помилки. Погрожувала повернути дівчину до Відтіні. І Мальва вкотре накивала п’ятами. Є маленьке припущення… — Птаха затнулася. Наче вирішувала — казати Мору чи ні. Той підняв на неї очі. Погляди схрестилися. Договорила, бо вона йому щойно повірила: — Є маленьке припущення, точніше, це лишень відчуття Перуна, мого батька. Він вважає, що Мальва зараз у сірих. Вони хочуть її використати, щоб пересварити між собою всіх, щоб налаштувати Стрибога і проти вас теж. Тобто переконати, що це начебто ви винні в смерті Мальви. Ви для нього — убивця його доньки. Бо я — та, що розбила його серце. Цього для враженого сумління бога цілком достатньо, щоб почати ним маніпулювати.

Мор мовчав, уважно дивлячись на Птаху. Тоді сумно кивнув і прорік:

— Я вірю тобі. Ти не дуриш. Гаразд. Що ж нам тепер робити? Ти ж у нас така мудра, що порадиш? — Морок говорив майже щиро.

— Ні, Море. Я не мудра. Може, трохи розумна. Розумний бачить вихід з глухого кута. А мудрий ніколи в глухий кут не зайде. Думаю, ліпше зробити так. Мальву шукають усі: і ви, і ми, і Перун, і смертні, і безсмертні. Рано чи пізно ми її знайдемо. Та, на жаль, зі Стрибогом усе набагато гірше. Він уперто не вірить, що між мною та Перуном нічого нема. Біля нього активно труться сірі і доливають оливи у вогонь. Ви — його батько, авторитет для сина. Він повернеться до світу Відтіні. Він шукатиме Мальву. Повернеться точно, бо Мара йому розповіла про так звану смерть доньки і навмисне те зробила, щоб виманити його зі світу Білих Вурдалаків. Я також хочу з ним поговорити, але зроблю це після того, як ви з ним помиритеся. Ви розкажете йому всю правду про Мальву. Він вам повірить. Ви мусите знайти потрібні слова. І це вам допоможе зробити ваше батьківське серце. На мить забудьте, що ви темний Володар, згадайте, що ви тато. Що скажете?

Мор згідно закивав:

— Так. Думаю, що так і вчинимо. Але пообіцяй мені, Птахо, що, навіть коли ти першою знайдеш Мальву і вона не захоче повертатися до світу Відтіні, ти не заборонятимеш мені спілкуватися з онукою.

— Обіцяю, не заборонятиму, — відразу відповіла Птаха. — Навіть більше. Я переконаю її, що так буде правильно. Родина — це дуже важливо.

Птаха вмовкла. Вони кілька секунд мовчали. Врешті обізвався Морок:

— Колись у дитинстві батько мені розповідав притчу про багатого, але дуже скупого мірошника. Він зробив загату на річці та побудував поряд млин. Вода собі текла, і текли гроші в кишеню мірошника. А оскільки він був чи не єдиним в околиці мірошником, то заробляв досить пристойно. Одного разу у його загаті з’явилась крихітна тріщина. Люди, які проїжджали повз загату, це побачили та сказали: «Пане, залатайте дірку, а то загату прорве і біда буде». Господар млина махнув рукою. Що там може зробити маленька дірка? Загата в нього міцна. Минав час, тріщина більшала, але загата досі залишалася міцною і нічого поганого з млином не відбувалося. Гроші текли річкою. Звісно, мірошник розумів, що треба таки колись залатати кляту дірку. Та все не квапився, бо скупість не дозволяла, так шкода було грошей. Настала осінь, а з нею — сезон дощів. Лило як з відра три дні поспіль. Води в річці прибувало, тріщина в загаті також збільшувалася, і врешті одного вечора загата не втримала воду. Вода зруйнувала все: і загату, і млин, і втопила самого мірошника. От що може вчинити маленька тріщина.

— Ви думаєте, Море, що ми зараз тріщину латаємо, так? — Птаха сумно дивилася на Морока. — Ой, ні. Мені здається, що загату таки прорвало. А тріщиною був світ Русалій, який ви, темні, знищили. Усе рано чи пізно повертається до нас із надлишком. Закон Всесвіту, не я його вигадала. І мої слова — це зовсім не відплата за смерть Перуниці. Я її майже не пам’ятаю. Мої слова — це тільки мої слова.

Птаха вивела Мора аж за хвіртку. Вони розпрощалися дуже ввічливо.

Морок якось геть розгублено запитав:

— Виходить, що ми зараз із тобою вже не вороги?

Птаха стенула раменами та сумно відповіла:

— Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг. Це сказав Учитель Посолонь. Не думала, що повторю цей вислів. А бачите, як повернуло… Усяке буває. Йменням Сварожого кола прощаюся з вами. Нехай усе задумане нами здійсниться.

Перелякана та здивована Горпина сиділа під хатою на лавці та мовчки слухала слова прощання ще вчора заклятих ворогів.

«Не завжди ворог — ворог. Та вже точно не друг», — сказала сама собі. Птаха підійшла до жінки, сіла поруч, обійняла її за плечі. І так вони сиділи якийсь час, мовчки дивлячись у зоряне небо.

— Горпино, я хотіла тебе про дещо розпитати. Точніше, про декого. Про того проклятого, якого ти змусила допомагати Мальві. Розкажи мені про нього, що знаєш, будь ласка.

3. Колянка

Лед із Полелем перемістилися за допомогою ключа до Порубіжжя досить швидко і без труднощів. Оскільки Лед не один раз так мандрував і знав обійстя Ягілки непогано, то вправно скерував варган у потрібному напрямку. Полель не заважав брату порадами. Не до сперечання зараз… Потрібно якнайшвидше знайти Мальву та повернутися разом з нею додому, до батька.

Та першим, кого вони зустріли в Порубіжжі, був не крилатий вовчисько Симаргл, і не Ягілка, і, звісно ж, не Мальва. Хоч на таке везіння навіть дуже сподівалися. Під хвірткою Ягілки стовбичив якийсь чужинець. Звичайний собі хлопака, середнього зросту, блакитноокий, білявий, вбраний у прості полотняні штани та таку ж сорочку, підперезану червоно-чорним тканим поясом. На одязі не було жодних вишитих узорів. І тільки пояс подекуди помережаний нехитрим нейтральним меандром. Тож допетрати, з яких світів прибув хлопець, брати не могли. Молодий чоловік не одразу зауважив братів, бо захопився частоколом. Звісно, де ще побачиш загорожу, прикрашену черепами?

Полель голосно відкашлявся, привертаючи увагу хлопця. А коли той різко озирнувся, чемно вклонився йому та дуже виховано прорік:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний.

Робив це зовсім не з ввічливості, швидше з необхідності. Адже зараз не час для дрібних сварок чи непорозумінь, які так полюбляє Лед. Бо йдеться про пошук дуже важливої для всіх людини.

Лед невдоволено хмикнув, але промовчав, похапцем запихаючи варган Полеля в глибоку кишеню штанів.

— Йменням Сварожого кола я теж щиро вітаю вас, безсмертні! — відповів утомленим голосом хлопець.

— Якими вітрами, шановний пане? — вдавано люб’язно запитував Полель. Він завжди брав на себе місію перемовин із невідомими людьми, бо Лед рідко коли церемонився. Відразу хапався за меча або починав відверто хамити. — З ким маємо честь розмовляти? Мене звати — Полель. — І Полель приклав ліву руку до грудей, а правою показав на брата. — Це мій брат Лед. Ми діти безсмертних Перуна та Лади. Прямуємо до шанованої пані Ягілки за наказом нашого батька.

Полель, попри свою м’якість та толерантність, умів ліпше брехати, аніж Лед. У Леда, коли говорив неправду, сльозилися очі.

— Дуже приємно запізнатися, — вклонився хлопець. — Мене звати Остап. Я учень славних Учителів Посолоня, Птахи та Мирослада. Прямую до пані Ягілки з важливою місією від світу світлих. Я розшукую Мальву. Чи ви, випадково, не чули про неї?

Остап привітно посміхався хлопцям, хоч і відразу відчув, що Полель йому трішки збрехав. При словах про «завдання» від Перуна закололо в плечі, якраз у тому місці, де мав вирізаний знак правди. Перун нікуди хлопців не посилав, вони доброю волею тут.

— Ти хто такий, щоб я тобі звітувався? — нарешті не втримався Лед, і голос його був не дуже доброзичливим. — Йолкі-матолкі. Розшукує він Мальву. Теж мені слідопит знайшовся! І чому світлі довірили шукати Мальву саме тобі, що, когось досвідченішого не знайшлося?