Писар Схiдних Ворiт Притулку

Того дня, коли з’явилося авто, Джон Сміт з болем подумав, що навіть двадцяти років буде замало, аби стати своїм у цементному містечку. І згадав, що в юності йому розповідав п’яний волоцюга, з яким вони грілися під січневими зорями біля багаття на пустирищі: «Притулок може відшукати лише той, у кого немає іншого виходу. Доки є вихід, тобі не бачити Притулку».

― А де він той Притулок?

― Він може бути за тисячу миль звідси, але туди не їдуть поїзди. Або зовсім поруч. Одного разу ти побачиш знак, і зрозумієш, куди тобі треба йти.

— А який він, Притулок?

― Чудовий! ― відказав волоцюга й одним духом випив рештки пива. ― Про нього навіть думати приємно. Але якщо ти не там, отже, доля тобі ще посміхнеться…

Коли Джон Сміт опинився у цементному містечку, він спершу подумав, що це і є Притулок, бо виходу в нього не було. У кімнаті, де сяяла усмішка Мадонни, він віднайшов, здавалося, спокій, настільки моторошним було все попереднє життя. Равлик у мушлі, присипаній білим пилом, завитки якої повторюють обриси Всесвіту, і в кінцевій точці ― Абсолют, або Початок, де перестає битися серце і ніщо вже не є важливим.

Згадав він про Притулок знову, коли містечком стала кружляти чорна машина, поступово звужуючи коло пошуків. Йому пощастило діждатися темряви, вислизнути чорним ходом на вулицю, перепливти річку, повну покидьків і трупів мертвих тварин, бо за мостом, безперечно, стежили. Чимало днів він ховався у кущах терну та шипшини, а ночами йшов навмання. Він уже не тікав від чорної машини, цього згустку жаху, а роздавав світові частини себе, доки не лишилося нічого, крім його відторгненої суті, яка вже не могла ні до нічого прирости. Осяяний чистим полум’ям божевілля, яке підтримувала у ньому Мадонна, він побачив на краю безмежної пустелі стовпчик з табличкою-вказівником, на якій було кривими літерами написано:

Усе це промайнуло в свідомості Джона Сміта за тих кілька хвилин, доки вони, прибулець і Писар, ішли стежкою до будиночка Старого. Той будиночок був залишком зруйнованого часом і непотрібністю давнього монастиря. Цеглу розібрали мешканці Притулку, а будиночок Старого залишився тут, приліпившись до решток муру.

Антон не зумів би пояснити Джонові Сміту, хто такий Старий і навіщо вони до нього йдуть. Сказати, що той найстаріший і наймудріший, означало нічого не сказати. Та й Старий не потребував рекомендації: майже весь час дрімав, наставивши босі ноги до каміна, який безнастанно горів, а підгримувала вогонь у ньому старенька Марфа. Ця маленька, худенька й метка жіночка вирощувала на городі овочі, доїла кіз, годувала кожного прибульця, доки він не починав сам за себе дбати. Але перш ніж віддати прибульця у її маленькі спрацьовані руки, треба було показати його Старому. Таким був один з небагатьох звичаїв Притулку, а решта зводилася до того, що прибульців впускав Писар Східних Воріт, а випускав Писар Західних.

Антон піднявся трьома східцями, постукав у все ще міцні нефарбовані двері й відчинив. Вони увійшли до кімнати з двома віконцями у товстій стіні, де на підвіконні стояли бутлі з ягодами: один ― з вишнями, другий ― з малиною. І хоча в кімнаті горів камін, тут було не надто гаряче. Мури увібрали у себе холоднечу всіх зим Притулку.

Старий бачив сон, наче до кімнати увійшло двоє: Писар Антон і прибулець із очима загнаної мисливцями тварини. Напрочуд реальний сон. Поки ті двоє несміливо товчуться коло порога, він зумисне не повертає голови, але помічає якимось дивом, що прибулець притрушений кам’яною мукою, яка сиплеться з нього на підлогу. Так само бачить він сліди прибульця, його плутаний самітний шлях, здогадується з глибоко вгрузлих слідів, що чоловік той кам’янів протягом усього життя, і камінь дійшов уже до серця. Один порух такої кам’яної руки ― і задвигтять стіни.

Старий неспокійно засовався у кріслі, прокинувся, здивувавшися, що видиво не зникло, тільки з прибульця обтрусилась ота кам’яна мука. Старий ворухнув рукою, даючи знак прибульцю підійти ближче. Йому не сподобався вираз обличчя Антона: ніяковість, нетерпіння та його думки ― повернутись якнайшвидше до коси, зітнути всю траву, доки не почався дощ. Подібна суєтність була для Старого, котрий стільки часу проводив у важкому дерев’яному кріслі, цілковито чужою. Він примусив себе забути про Антона і, коли прибулець став перед ним, тамуючи хвилювання, спитав те, що слід було спитати:

― Як звали твою матір, синку?

Прибулець схлипнув, ноги у нього враз стали м’якими. Він вишпортав з-за пазухи листівку із зображенням Мадонни, простягнув Старому. А тоді припав до його колін, заплакавши дитячими сльозами. Він не знав своєї матері, його ніколи не гойдали у колисці. Тому й Старому здалося, що цей чоловік обікрав сам себе, щоб інші його не обікрали. Найчастіше потрапляють до Притулку ті, хто виріс у сиротинці.

Незрима нитка думки, ця довга осіння павутинка, пов’язала цієї миті Лі та Старого. Лі саме обмахував мітелкою з пір’я книжки на полицях. Кожну з них, навіть втративши зір, він знайшов би безпомильно, і простягнув прохачеві видимої мудрості. Лі подумав цієї миті: коли Старий піде, хто займе його місце? До кого Антон водитиме прибульців? І відповідь його була такою ж простою, як несписаний аркуш паперу: Старого ніхто не змінить. Стежка до його будинку заросте. Скільки таких стежок вже встигло зарости? Травою поростає історія Притулку, а не забуттям. Трава й вітер змінюють світ, коли той нікому не потрібен. Притулок зникне, коли зникне світ людей. Хто пізнає через біль ― пізнає біль.

Притулок був не лише для людей, а й для богів, що чекали на них в убогих святилищах без ідолів і позолоти. Їм належалися дах над головою та молитва, де половина слів була забута, однак все ще пам’яталися слова подяки. Просити ж тут ніхто не просив, бо усі бажання збулися, та, незважаючи на це, життя не згасало. Змінювалися пори року, краєвиди, дороги, люди. Як воду не можна загачувати, бо вона задихнеться, так не можна замикати ні Східних, ні Західних Воріт Притулку.

І тієї ж миті, коли Антон повертався до коси, а Лі думав про плин часу, плинність сущого, як назвав би це філософ, а прибулець пішов слідом за Марфою, щоб умитися, поїсти й відпочити, за тією жінкою, що дарувала ласку, не слугуючи й не належачи нікому, ― у Старого на зап’ястях виступила кров, наче хтось прибив їх цвяхами до крісла. Він не відчував болю, лише невдоволення, що це знову трапилося ― життя по краплі витікає з ран. Таке з ним бувало й раніше, коли він бачив прибульців з особливою печаттю самотності. Намагався приховати це, соромився, що про його недугу знали у Притулку.

Коса, почеплена на гілці, усе ще чекала Антона, а день помаленьку хилився до вечора. Лі сам покликав Антона, коли той проходив повз Бібліотеку. Писар подумав, що це на краще. Уявив собі, що Джон Сміт незабаром вийде на ґанок і побачить старий тінистий сад, липу на пагорбі, під якою колись стояла капличка, стежку вздовж струмка, яка аж просить піти за течією. Тоді глянув на небо, дощові хмари розтанули. Це добре, коли трава сохне повільно, у затінку. То була вже друга трава. Першу він скосив у травні. Город теж потребував його рук, але мусив ще бодай день зачекати.

У Притулку ніколи не бувало засухи. Рослини жили тут так само спокійно, як і люди. Та й не може бути по-іншому, коли тут панує злагода. Із сонцем, порами пору, небесними та земними водами.

― Я приготував чай, ― сяючи, повідомив Лі. ― Хіба можна пити чай самому? З обличчя Антона зісковзнула тінь. Він вийняв з кишені перепічку, яку дала йому Марфа. На столі лежали ранні яблука, козячий сир і щільник.

― По правді кажучи, я вже зголоднів, ― зізнався Антон.

― Спочатку їжа для тіла, а тоді напій дня розмови, ― церемонно вклонився Лі.

Антон ніколи не бачив його сумним чи хворим. Поруч з ним завжди переймався спокійною веселістю, властивою мудрецям, що ніколи не чекають дарунків, але завжди тішаться ними. Але таким постійним у радості, як Лі, йому не бути ніколи.