Писар Схiдних Ворiт Притулку
Писар Схiдних Ворiт Притулку читать книгу онлайн
Місце, де можна знайти абсолютний захист, чи існує воно? Писар Східних Воріт відчиняє двері кожному, хто потребує його, Писар Західних Воріт зачиняє двері за кожним, хто віднайшов у собі силу повернутись знову у світ людей: Антон і Яків, як перша і остання літери абетки, з якої складається мова віри, надії й любові. Вона зрозуміла тим, хто мешкає у Притулку, вона може стати зрозумілою і тобі. Формула порятунку, метафора освіченого серця — тобі є над чим замислитись, якщо ти ще не розучився цього робити…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Зберегти власну душу ― ось що робить людину щасливою, мудрою, вільною, милосердною до тих, хто занапастив себе. І біженці, котрі стукають у Ворота Притулку, тікають не так від наслідків, як від причини зарази, що морить і ослаблює цілі покоління. Щоправда, їм здається, що вони тікають від війни, чуми, суду, переслідувань. Конкретність ще небезпечніша за абстракцію.Її осягають органами чуття, тілесною субстанцією, як кажуть філософи. Я давно відмовився від термінології, бо вона належить до нижчої сфери, водної та земної. Повітря й вогонь ― лише вони роздмухують і запалюють дух. Хто не має у собі вогню й повітря, той старіється і вмирає, бо вогонь і повітря мандрують незвіданими шляхами, що ніде не починаються і ніде не закінчуються.
Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.
Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.
Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.
Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.
У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.
Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.
Двічі на рік Антон білив стіни комірчини коло Воріт, що ставала від цього ще порожнішою, бо там стояли лише стіл, стілець, полиця і лавка. Влітку він кидав часом на підлогу пахучої трави: полину, м’яти, буркуну, а взимку раз на кілька днів розпалював вогонь у малесенькій пічці, щоб повітря підсохло.
…Прибулець не міг спершу вимовити й слова, коли двері йому відчинив худорлявий чоловік, від якого йшов різкий запах скошеної чи зірваної трави. Він одразу уявив собі не саму траву, а те гостре, блискуче лезо, що стинає її, швидкий помах не можна зупинити на льоту; таке лезо зітне й метелика, що присів відпочити, і ніжку пташки. Писар інакше витлумачив страх, що раптово спалахнув у очах прибульця, й підбадьорливо посміхнувся:
― Прошу сідати!
Прибулець мовчки сів скраєчку лави, одразу не усвідомивши різницю відчуттів: спека надворі, а тут ― прохолода гладенького старого дерева. Антон розгорнув Книгу на потрібному місці, вмочив перо в чорнильницю, поступово входячи в роль Писаря Східних Воріт, дарма що був у латаній сорочці та босий.
Антон написав округлим дитячим почерком: «У середині літа прибув чоловік, що назвав себе…»
― Як вас звати?
Прибулець неспокійно засовався на лаві:
― Це має якесь значення?
― Жодного. Але треба якось вас кликати.
― Угу. Хай буде… Джон Сміт!
― Хай буде, ― посміхнувся Антон, записуючи: «Джон Сміт». ― А що ви вмієте робити?
― Для чого це?
― Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі. Може, ви вмієте щось таке, чого ми не вміємо.
― Власне через своє заняття я й опинився тут. Певний, що воно тут не знадобиться.
― Вибачте, ― сказав Антон і хутко закрив Книгу. ― Ласкаво просимо до Притулку. Зараз я вас проведу…
― А скільки мені можна тут пробути?
― Скільки завгодно! ― розвів руками Антон. ― Але цими Воротами можна тільки увійти, а виходять через Західні Ворота. Щоправда, кажуть, вони далеко звідси. Я сам там не був.
― Вам що, нецікаво?
Антон здивувався:
― Я теж міг би вийти, але навіщо?
― Ну, щоб мати нагоду знову увійти через Східні Ворота, коли той світ допече до печінок?
― А хто мені відчинить? ― розгубився Антон.
«От дивак!» ― подумав прибулець Джон Сміт, хоча з подивом зауважив, що розмова зняла з нього напруженість й відігнала страх, і що з цим чоловіком, Писарем, легко розмовляти. Він нагадує дитину, що бавиться словами, аби захистити себе від світу дорослих.
Звідки він міг знати, що Антон за двадцять років навчився розпізнавати людей і служив кожному прибульцю, ненав’язливо полегшуючи перехід до іншого світу. Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну. Адже всі, хто приходив сюди, були бажаними гостями. Без них Притулок давно б поріс бур’янами, перестав би бути житлом. Хоча прибульці вважали інакше: вони нікому не потрібні, вони ― сміття, їхні розум і руки здатні лише руйнувати, а не створювати. Багато хто з них нищив, убивав, бездумно виконуючи чужі накази, доки, опинившись над прірвою, не почув голосу, що просив шукати порятунку. Треба було відкинути упередження щодо Притулку, який нібито є пасткою, стати довірливим, наче дитина, і вхопитися за незнайому руку. Навіть у безвиході мало хто обирав цей шлях.
Прибулець Джон Сміт вийшов надвір разом з Антоном, і сонце висвітило його постать ― ніби на сцені, через що все здалося йому неправдоподібним: яблуні в саду, два будиночки один навпроти другого. З вікна того, що зліва, виглядав літній чоловік, схожий на китайця, який усміхнувся до них обох і помахав рукою Писареві, а Джону Сміту кумедно вклонився. Щойно була пустеля із сірими, ніби живими, пагорбами піску, з яких стирчали кістки людей і тварин, пронизливий холод вночі, спека вдень… А тепер зникла навіть спрага. Прибульцю раптом захотілося побачити тих, хто увійшов сюди до нього: як вони виглядають, поживши трохи в Притулку, чи заспокоїлась їхня душа. Він не помічав співу пташок, барвистого мережива квітів, делікатного запаху дозрілої малини. Антонові ж хотілося, щоб прибулець спершу зрадів новому світові очима, відчув, скільки можливостей приховано у ньому. Тут можна спостерігати політ жуків, перетворення гусені в метелика, навчитися передбачати дощ, читаючи хмари, зазнавати солодкої втоми після неквапливої щоденної праці.
Проте Джон Сміт почувався тут чужим. Напившись джерельної води, освіживши нею запалені очі, він, наче равлик, сховався у своєму тісному минулому.
…В місті, обсипаному білим пилом, де був цементний завод, доля усіх мешканців залежала від цієї споруди. Хоча це, звісно, неправда: долю ми обираємо самі. Доля Джона Сміта не залежала від цементного заводу, але й від самого Джона Сміта не залежала також. Доля просто вийшла з-під контролю, і він змушений був два роки переховуватись у цьому, проклятому Богом містечку, доки його не знайдуть, або доки не скінчаться невеликі заощадження. Кімнатка в бідної вдови робітника цементного заводу, завширшки у шість кроків, завдовжки у вісім… З неї він виходив, коли стемніє, і звик до цього, та ба, не стало грошей, і одного дня до містечка приїхала велика чорна машина, блиск якої не міг затьмарити навіть білий пил. А шкода, бо Джон Сміт міг прожити отак решту життя, наодинці з Мадонною. Це була листівка, подарована стареньким ченцем: Мадонна в червоній одежі, з дитям на руках, оточена віночком з польових квітів. Єдиний його скарб, бо ні для кого він не мав вартості. Під кінець Сміт продав годинника, остаточно попрощавшись із часом. Так було ліпше: він однаково боявся і минулого, і майбутнього.