Писар Схiдних Ворiт Притулку

― Ти знаєш, Антоне, ― сказав Лі, коли вони якось пили чай у кімнаті при Бібліотеці, ― чи ти знаєш, що історії життя безкінечно повторюються?

― Так.

― А чому? ― і сам же відповів: ― Бо світ старий, а люди не змінюються. Тільки в одні часи вони дуже жорстокі, а в інші ― не дуже. Це залежить від того, чого вони бояться…

― Як це бояться? Чому?

― А тієї сили, що не є ні доброю, ні злою, лише справедливою. Хто порушує гармонію світу, диктує власні закони, той чинить неправедно. Хтось більше, хтось менше, але всі під цим тягарем. Така суть страху. Чому щиглик завжди веселий, щасливий, коли здоровий, а в нас, хоч ми й у Притулку, залишається крапля гіркоти? Квітка ― досконала, жук ― досконалий, а людина ― ні.

― Коли ти сказав, що історії повторюються, то мав на увазі Джона Сміта чи того нового, Ізидора?

― Вибач, я почав здалеку. Ми знаємо обоє, що наша Бібліотека ніби й невелика, однак містить у собі все, що потрібно знати людині й що може її розважити. Щоправда, книжки ― примхливі істоти. Іноді ховаються від тебе, а, буває, самі йдуть до рук.

Може, з мене невдатний Бібліотекар, але це тому, що я не вмію комусь служити, віддавати себе повністю.

― Мені здається, що ти чудовий Бібліотекар. Ти завжди вгадуєш, яку книжку я хочу прочитати.

― Ну, коли так, то я дам тобі ось цю книжку, і ти сам вгадаєш, про кого вона. Кожна історія відрізняється від дійсності, але не настільки, щоб не можна було її впізнати.

І, повернувшись до своєї хатини, Антон запалив добру нову свічку з воску цього літа, розв’язав мотузочки, без яких книжечка розсипалась, і прочитав на першій сторінці:

Повість про невдячних дітей

Овва, здивувався він, тут не про одного, а про кількох. Він упіймав краплину воску, що ледь не впала на сторінку, і взявся до читання. Звісно, Лі знав краще, що пропонувати для читання, але цього разу, мабуть, хотів подратувати приятеля. Антон був розчарований текстом, а ще більше автором, який судив «невдячних дітей» надто вже безжально, по-людському, вдаючи при цьому, ніби вершить незалежний, вищий суд.

«Тільки уявіть собі, ― писав невідомий автор, ― скільки життів було розтоптано, скільки життів було понівечено, і задля чого? Задля хтивості, задля вільнодумства, усупереч рішенню богів! Хто йде проти власної долі, той спалює довкола себе міста, нищить пасовиська. Навіть води стають гіркими, і в них дохне риба! Ми побачили наслідки гріха й розплати за нього ― і якщо серце не здригнеться, то хай його сточать черви!»

Була вже глупа ніч, коли Антон ліг спати, стривожений і наляканий. Він так перейнявся цією історією, що сам не знав, на чиєму він боці. Ніби обпився якогось дурману. Проте знав напевно: цю історію можна було б написати інакше, і вона викликала б лише світлий смуток. Антон, перевертаючись з боку на бік, придумував інші слова, переписував у думці кожну літеру, не для того, щоб уранці записати, а просто, щоб позбутися гіркоти на серці. Коли він, геть виснажений, заснув, то до нього прийшов сон, що вже не раз відвідував його: ніби хтось дзвонить, а він ніяк не дійде до Воріт. Ніяк не може знайти одяг, взуття. Врешті босоніж біжить до Воріт. Та за ними вже нікого нема, лише віддаляється висока біла постать. Щось підказує йому, що це його мати, але він не може ні крикнути, ні побігти…

Лі колись казав, що це почуття провини: «Є провини, до яких розумом не дістатися. Вони надто глибоко заховані». А поки триває ніч і ще не змінено жодного слова у книжці, коротко викладемо сюжет повісті.

Це діялось у невеликому містечку, де нічого не можна приховати, бо всі там є або родичами, або сусідами. Заможний брахман мав сина-одинака, який змалечку подавав великі надії. А неподалік жив убогий пастух, у якого була ціла купа дітей. І так сталося, що син брахмана покохав дочку пастуха, товаришку його дитячих забав. Хоча молодята й знали, який це викличе страшенний спротив, однак продовжували залицятися. Багато сліз пролила мати юнака, чимало слів сказав у гніві брахман, але даремно.

Дівчину силою видали заміж також за бідного пастуха, проте сила пристрасті з’єднала знову закоханих. І ганьба упала на дві родини. Мати юнака померла з горя, але й це не зворушило серця хлопця. Після похорону він виманив з хати чужу дружину і обоє втекли до лісу.

Чоловікова родина вирушила за ними навздогін, але коханці сховались у великому дупластому дереві, і їх не знайшли.

Втім, прокляття робило далі свою чорну справу. Згоріли хата бідного пастуха, батька дівчини, і дім брахмана. Нещасні родичі гірко плакали на попелищі. А тим часом винуватці страшного лиха не квапилися виходити з лісу. Мали вдосталь свіжих плодів і струмок із прозорою водою. Тішились одне одним, не відаючи, що залишили по собі. Проте якось, коли вони спали, обійнявшись під деревом, у те дерево вдарила блискавка і вогонь спалив їх обох.

Що є злочин, і що є кара ― ці поняття були незбагненні для Антона. Усього лиш пасивні слова. Зате прибульці добре знали, що вони означають. Джон Сміт був і карою, і злочином для того світу, який дав йому шанс відродитись у Притулку. Пересиджуючи цілими днями на пагорбі, він не раз замислювався, чому каплиця занедбана й непотрібна. Міг би отримати відповідь, але не питав нікого. Відчував, що відповідь буде надто прозаїчною й неприйнятною для нього.

Якимось чином мовчазний поклик Джона Сміта був почутий Бібліотекарем Лі. Той нечутно з’явився за спиною Джона, але відточений інстинкт одразу ж попередив його про небезпеку. Сміт схопив палаючу головешку. Яким же був його подив, коли головешка одразу ж перетворилася на яблуко.

― Фокус! ― знизав плечима сухенький дідок у халаті, розшитому вицвілими драконами.

Усе ще розгублений і сердитий, Джон Сміт буркнув:

― Мені здається, що тут і люди такі, несправжні!

― Чому б це? ― поцікавився Лі. ― Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.

― Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.

― Спитайте його, чи писар тут теж справжній?

― Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар ― одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.

― Хто ж тоді ви?

― Зараз я ― чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше ― з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…

― Я це переживу, ― відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.

― Власне, я тут з певною метою, ― пояснив Лі. ― Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?

― Не можу пригадати.

― Той чернець побудував цю капличку…

― І що з ним сталося?

― Те, що й з усіма: повернувся у той світ.

І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.

Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…