Чорнильна кров

Коли Меґі пропала, в будинку Елінор знову оселилася тиша, але тепер в неї був інший присмак. Тиша віддавала смутком. Реза плакала, Мортимер мовчав, немов папір і чорнило проковтнули не лише його дочку, але й yсі слова на світі. Він багато часу проводив у майстерні, майже не їв і не спав, а на третій день схвильований Даріус прийшов до Елінор і сказав, що Мо пакує інструменти.

Коли захекана Елінор добралась до майстерні, Мортимер недбало кидав золоті печатки в ящик. До цього він брав їх у руки так обережно, наче вони були зі скла.

— Що ти, до чорта, робиш? — вимагала від нього пояснень Елінор.

— Ну, а що таке? — відповів він і взявся за приймальний ящик фальцювальної машини. — Я знайду собі іншу професію. Я більше не торкнуся жодної книжки, хай їм грець. Нехай вони іншим розповідають історії, і хай інші шиють їм одяг. Я більше бачити їх не хочу.

Коли Елінор покликала на допомогу Резу, та тільки похитала головою.

— Ясно, від них жодної користі! — констатувала Елінор за сніданком з Даріусом. — Як Меґі могла так учинити? Що вона собі думала? Розбила нещасним батькам серце! Може, хотіла раз і назавжди довести, що книжки — річ небезпечна?

Даріус у відповідь промовчав, як мовчав усі ці похмурі дні.

— Усі мовчать як риби! — накинулася на нього Елінор. — Нам треба щось зробити, щоб повернути дурнувате дівчисько! Будь-що. Адже це не так важко. Зрештою, під цим дахом живуть аж двоє Чарівновустих!

Даріус перелякано подивився на неї і мало не захлинувся чаєм. Даріус не вдавався до свого дару так давно, що той здавався йому лихим сном, про який не хотілося і згадувати.

— Гаразд, ти не читатимеш, — відрізала йому Елінор. О, цей переляканий погляд. Якби могла, вона б його добре трусонула. — Мортимер читатиме! Але яку книжку? Думай, Даріусе! Якщо ми хочемо повернути Меґі, мусить бути щось про світ чорнила, чи про наш світ. Я геть заплуталась. Можливо, ми самі щось напишемо, щось таке, ну… «Була собі відлюдькувата жінка середнього віку на ім’я Елінор. Вона любила лише свої книжки. Одного дня до неї переїхали її небога з чоловіком і донькою. Елінор це сподобалось, проте якось донька вирушила в дуже, дуже нерозумну подорож, і Елінор присягнула, що віддасть усі свої книжки, щоб лишень дитина повернулася. Вона спакувала їх усі у великі ящики, і коли поклала туди останню книжку, Меґі знову вийшла на…»

— Та не витріщайся так! — крикнула вона на Даріуса. — Я принаймні пробую! Ти ж і сам постійно кажеш: Мортимер — майстер, йому вистачить кілька речень!

Даріус поправив окуляри.

— Так, кілька речень, — сказав він м'яким, невпевненим голосом. — Але ці речення мусять описувати цілий світ, Елінор. З цих слів має лунати музика. Вони повинні щільно між собою переплітатися, щоб крізь них не провалився голос.

— Та ну! — відповіла Елінор грубо, хоча розуміла, що Даріус має рацію. Мортимер якось намагався їй пояснити. Він казав майже те саме: це велика таємниця, чому не кожна історія оживає. Проте вона не хотіла чути.

«Хай тобі біс, Елінор! — подумала вона. — Три біси, за всі ті вечори, коли ти собі з тією дурною дитиною уявляла життя серед фей, гномів і скляних чоловічків у іншому світі». Скільки тих вечорів було! А як часто вона сміялася з розгніваного Мортимера, коли той просовував голову крізь двері й запитував, чи не могли б вони бодай раз поговорити про щось інше, а не про непрохідні ліси та блакитних фей.

«Тепер принаймні Меґі знає все, що їй слід знати про цей світ, — подумала Елінор і витерла сльози. — Вона знає, що треба остерігатися Змієголова та його панцерних, що не варто заходити далеко в ліс, бо запевно зжеруть, роздеруть або розтопчуть. І що краще не дивитися вгору, коли проходитиме біля шибениці. Вона знає, що мусить вклонятися, коли повз неї проїжджатиме князь, і що їй ще можна розпускати волосся, тому що вона все ще дівчинка…» Прокляття, знову сльози! Елінор саме промокнула очі кінчиком блузки, коли це хтось подзвонив у двері.

Ще багато років вона лаятиме себе, що, перш ніж відчиняти, не подивилася, хто там. Звісно, вона думала, що перед дверима Реза або Мортимер. А хто ще? Дурепа Елінор. Дурепа, ах, яка ж ти дурепа, Елінор. Вона помітила помилку лише коли відкрила двері: перед нею стояв незнайомець.

Він був не дуже високий, добре вгодований, з блідою шкірою і таким самим блідаво-світлим волоссям. Очі за окулярами без оправи дивилися з легким здивуванням, майже невинно, як очі дитини. Незнайомець розтулив рота, та Елінор обірвала його на півслові.

— Як ви сюди потрапили? — гримнула вона на нього. — Це приватна власність. Ви що, не бачили вивіски на вулиці?

Він приїхав машиною. Нахабний йолоп просто собі заїхав на подвір'я. Елінор побачила біля свого пікапа запорошений темно-синій ґрат. Їй здалося, що біля водія сидить величезний собака. Ну і ще це.

— О, так, звичайно! — невинно усміхнувся незнайомець. Ця усмішка добре пасувала його дитячому обличчю. — Вивіску неможливо не побачити, і я прошу тисячу разів пробачення, пані Лоредан, за раптовий візит, та ще й без попередження.

В Елінор відняло мову. В цього кругловидого такий самий гарний голос, як і в Мортимера, глибокий і шовковистий, мов подушка. Він зовсім не підходив до круглого обличчя та дитячих очей. Складалося враження, ніби незнайомець проковтнув Чарівновустого і в такий спосіб привласнив його голос.

— Прибережіть вибачення на потім! — сказала Елінор грубо, коли минуло здивування. — Просто зникніть.

Елінор хотіла зачинити двері, але незнайомець усміхнувся знову (усмішка цього разу вже не така невинна) та всунув коричневого запорошеного черевика між двері.

— Пробачте, пані Лоредан, — сказав він м'яко. — Але я прийшов через книжку. Унікальну книжку. Звичайно, я чув, що ваша бібліотека гідна подиву, проте я запевняю, цього примірника у вас немає.

Книжку, яку він витягнув з-під світлої пом'ятої лляної куртки, Елінор впізнала відразу. Авжеж. Це єдина книжка, від якої її серце шалено стугонить, не через зміст, красу чи вартість. Ні. Ця книжка пришпорювала серце Елінор лише з однієї причини: Елінор боялась її, як злого звіра.

— Звідки вона у вас? — Але подумки вже й сама відповіла собі, проте запізно. Вона згадала, що розповідав хлопець. — Орфей! — прошепотіла вона і хотіла голосно закричати, щоб почув Мортимер, але перш ніж з її губ упав бодай звук, з-за кущів рододендрона прудко, мов ящірка, вислизнув чоловік і затулив їй рота.

— Ну, як життя, книгогризко? — промугикав він на вухо. Елінор часто чула цей голос у снах і щоразу ледь переводила подих. Навіть попри ясний день враження не поменшало. Баста грубо заштовхнув її в будинок. Звичайно, в нього в руці ніж. Елінор уявляла Басту радше без носа, ніж без ножа. Орфей повернувся й помахав пасажирам у машині. Не людина — шафа вилізла з неї, повільно обійшла машину й відчинила задні дверцята. Стара жінка вистромила ноги й схопила його руку.

Мортола.

Ще один постійний актор жахіть Елінор. Її темні панчохи ховали перебинтовані ноги. Вона покрокувала попід руку з Ґевалом до будинку Елінор. Мортола опиралась на паличку і шкандибала з таким лютим і рішучим виразом обличчя, наче проголошувала весь будинок своїм володінням. Від ворожого Мортолиного погляду коліна Елінор обм'якли. Проте вона робила все, що могла, щоб приховати свій страх. Тисячі моторошних спогадів виринули в її голові: про клітку з запахом сирого м'яса, освітлене пронизливими прожекторами подвір'я і про страх, жахливий страх…

Баста хряснув дверцятами за Мортолою. Він не змінився. Таке саме вузьке обличчя, мружить очі, навколо шиї теліпається амулет — захист від нещасть, які Баста передчував під кожною драбиною та за кожним кущем.

— Де решта? — накинулась на Елінор Мортола, а Ґевал у цей час з придуркуватим обличчям оглядав будинок. Було видно, що така кількість книжок його неймовірно здивувала. Він, певно, запитував себе, що робити з такою купою книжок.

— Решта? Я не знаю, про кого ви кажете… — Елінор здалося, що її голос на диво впевнений, коли мати на увазі напівмертву від страху людину.