Чорнильна смерть

Лишитися. Чекати. Ні. Таке не для неї. Вона піде потай, як Реза, і ніде не заблукає… Вона вже й так забагато чекала. Даріус прочитає, якщо Феноліо спаде якась думка, — адже Даріус, безперечно, міг би прочитати про велетня, — а за дітьми дивилися б Батист і Елінор, Роксана й Феноліо. А Мо самотній, страшенно самотній. Вона потрібна йому. Вона завжди потрібна йому.

Елінор тихо хропіла. Даріус спав поряд із нею, між Мінервиних дітей. Меґі ворушилася так тихенько, як давало змогу сплетене з гілля гніздо, взяла курточку, черевики й рюкзак, що завжди нагадував їй про інший світ.

— Ти готова? — показався в круглих дверях Фарид. — Невдовзі розвидниться.

Меґі кивнула головою й відвернулася, коли він прикипів до неї очима, великими, як у дитини.

Коло сонних людей стояла біла жінка й дивилася на Меґі.

Вона тримала в руці наче паличку — короткий, списаний шматок крейди — і вимогливо простягла Фаридові одну зі свічок, які Елінор принесла з Омбри. Фарид, мов сновида, підступив до білої жінки і, шепнувши, запалив ґніт. Біла жінка занурила крейду в полум’я й почала писати на аркуші паперу, на якому Меґі, коли велетень забрав Феноліо, марно намагалася дописати для батька щасливий кінець… Біла жінка писала й писала. Тим часом Мінерва уві сні шепотіла ім’я свого небіжчика чоловіка, Елінор повернулася на другий бік, а Деспіна обняла брата. У мережива гнізда задув вітер і мало не погасив свічку. Зрештою біла жінка підвелася, ще раз глянула на Меґі і зникла, немов її звіяв вітер.

Коли вона пішла, Фарид полегшено зітхнув і притулився обличчям до кіс Меґі. Але дівчина лагідно відсунула його й нахилилася над аркушем, на якому писала біла жінка.

— Ти вмієш читати? — прошепотів Фарид.

Меґі кивнула головою.

— Іди до Чорного Принца і скажи, що він може поберегти свою ногу, — тихо проказала вона. — Ми всі лишаємося тут. Пісню про Сойку вже написано.

Книжка

Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.

— Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, — пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. — І принесу й книжку з чистими сторінками, — додав він.

Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце Мо мало не спинилося, коли крізь двері впурхнула ластівка. Один з вартових спрямував на неї арбалет, проте вона ухилилася від стріли, і Мо зняв з плеча буру пір’їнку. Вона не знайшла книжки. Такою була його перша думка, коли ластівка сіла на одну з балок над ним. Але, хай там як, він зрадів, що вона тут.

Свистун зіперся на колону і стежив очима за кожним рухом його рук. Невже він хоче спробувати два тижні обійтися без сну? Чи, може, думав, що книжку можна виготовити за день?

Мо відклав ножа вбік і протер утомлені очі. Ластівка розправила крила, немов кивнувши йому, і Мо швидко опустив очі, щоб Свистун не звернув на неї уваги. Проте знову глянув угору, почувши, як лайнувся Свистун.

Зі стін сочився вогонь. Це могло означати тільки одне: Бріана на волі.

— Сойко, чому ти так смієшся? — підійшов до нього Свистун. Він ударив Мо в живіт, аж той зігнувся, а ластівка над ними скрикнула. — Невже гадаєш, твій вогненний приятель повернеться й надолужить свою зраду? — шепнув йому Срібноносий. — Не радій так завчасно! Цього разу я відітну йому голову. Побачу, чи й без голови він повернеться з того світу.

Як кортіло Сойці увігнати ніж палітурника в ті позбавлені серця груди, але Мо знову прогнав Сойку в собі. «Чого ти чекаєш? — запитував Сойка. — Книжки з чистими сторінками? Та її ніколи не знайдуть!»

«Чого ж я тоді ще маю боротися? — запитував далі Мо. — Без книжки я загину, а зі мною й моя донька».

Меґі. Тільки в страхові за неї палітурник і Сойка були єдині.

Двері прочинилися, і в освітлену вогнем залу увійшла маленька постать. Якопо. Коротенькими кроками він підійшов до Мо. Може, хоче розповісти Сойці про свою матір? А може, прийшов за дорученням діда, щоб побачити, як далеко просунулася праця над книжкою?

Віолантин син зупинився впритул коло Мо, але поглядав на Свистуна.

— Скоро буде готова? — запитав малий.

— Якщо ти не відволікатимеш його від роботи, — відповів Срібноносий і почовгав до столу, де служниця поставила йому вино й тарілку з холодним м’ясом.

Якопо сягнув рукою за пазуху й дістав книжку, загорнуту в яскраву тканину:

— Я хочу, щоб Сойка вилікував мені цю книжку. Це моя улюблена.

Малий розгорнув книжку, і Мо забило дух. Залиті кров’ю сторінки. Якопо дивився на нього.

— Твоя улюблена? Тут є тільки одна книжка, про яку він мусить дбати. А тепер зникни! — Свистун налив собі вина. — Скажи на кухні, щоб мені знову принесли вина і м’яса.

— Він має бодай поглянути на неї! — вперто, як і завжди, наполягав Якопо. — Дід дозволив мені! Запитай його, якщо хочеш! — Він підсунув Мо маленький стрижень, обгризений шматок крейди, який можна легко сховати в руці. Це було краще за ніж, набагато краще.

Свистун запхав у рот шматок м’яса й запив вином.

— Ти брешеш, — проказав він. — Твій дід розповідав тобі, що я роблю з брехунами?

— Ні, а що? — випнув Якопо підборіддя, як робила його мати, і підступив на крок до Срібноносого.

Свистун криваво-білим рушником витер руки від жиру й засміявся.

Мо затис крейду пальцями й розгорнув книжку.

— Спершу я тобі виріжу язик, — говорив Свистун.

Якопо ступив ще один крок до нього.

— Невже?

СЕРЦЕ.

Пальці Мо тремтіли на кожній літері.

— Авжеж, без язика брехати не дуже легко, — повчав Свистун. — Хоча стривай, колись я знав німого жебрака, який просто нахабно збрехав мені. Він розмовляв на пальцях.

— Ну?

— Я відрізав їх, одного за одним! — зареготав Свистун.

Дивися, Мо, вгору, бо інакше він помітить, що ти пишеш.

КРОВ.

Ще одне слово. Одне-єдине.

Свистун глянув у його бік. Подивився на розгорнуту книжку. Мо приховав крейду в кулаці.

Ластівка розправила крила. Вона хотіла допомогти йому. Резо, ні! Але пташка підскочила і пролетіла в Свистуна над головою.

— Я вже бачив цю пташку! — крикнув Якопо. — В дідовій кімнаті.

— Справді? — Свистун глянув на карниз, де сіла ластівка, і взяв в одного з солдатів арбалет.

Ні, Резо, лети!

Ще одне слово, але Мо не бачив нічого, крім малої пташки.

Свистун вистрелив, і ластівка спурхнула. Стріла не влучила, і пташка полетіла Свистунові просто в обличчя.

Мо, пиши! Він притис крейду до напоєного кров’ю паперу.

Свистун замахнувся на ластівку, срібний ніс зірвався йому з обличчя.

СМЕРТЬ.

Біла ніч

Змієголов замерзав. Він замерзав навіть уві сні, хоча міцно притис подушку до зболених грудей, подушку, де лежала книжка, що захищала його від вічного холоду. Навіть важкі мрії, спричинені маковим соком, не могли зігріти його, мрії про муки, яких він заподіє Сойці. Колись у цьому замку мріяли тільки про любов. Але хіба любов і муки не пов’язані тісно між собою? Хіба любов, яку він знайшов у цьому замку, зрештою не завдала йому таких самих мук, як і його гнила плоть?