Чорнильна смерть

А що станеться, коли Вогнерукий і Реза не знайдуть першої книжки з чистими сторінками? Що, коли жах проковтне Бріану та її батька? Невже він тоді вічно стоятиме в цій залі і зшиватиме чисті сторінки? Не вічно, Мо. Ти не безсмертний. На щастя.

Свистун уб’є його. Він чекає цієї миті, відколи вони зустрілися вперше в Сутінковому замку. І шпільмани оспівають смерть Сойки, а не Мортимера Фольхарта. Але що станеться з Резою і ненародженою дитиною? А з Меґі? Не думай, Мортимере. Ріж, фальцюй, зшивай, тягни час, навіть якщо не знаєш, навіщо він тобі. Реза, коли його вб’ють, може вилетіти звідси і знайти Меґі. Меґі…

Благаю вас! Не забирайте життя моєї доньки! — молив він усім серцем білих жінок. — Я піду з вами, але лишіть Меґі тут. Її життя тільки-но починається, дарма що вона ще не знає, в якому світі житиме.

Різати, фальцювати, зшивати — на чистому папері йому ввижалося обличчя Меґі. Він майже вірив, ніби відчуває її поряд із собою, як і тоді, в кімнаті Сутінкового замку, в тій самій кімнаті, де жила й Віолантина мати. Віоланта… Вони вкинули її до якогось льоху. Мо достеменно знав, що найбільше лякає її там: що пітьма забере в неї навіть ті нечисленні речі, які вона ще може бачити. Вона, Змієва донька, і досі зворушувала його, і він охоче допоміг би їй, але Сойка мав спати.

Для нього запалили аж чотири смолоскипи. Вони давали небагато світла, але це було краще, ніж нічого. Ланцюги аж ніяк не полегшували праці. Їхній брязкіт нагадував під час кожного руху, що він не у своїй майстерні в садку Елінор.

Двері відчинилися.

— Ну, будь ласка! — пролунав Орфеїв голос у порожній залі. — Ця роль пасує тобі набагато краще! Як той дурень Феноліо спромігся перетворити палітурника на розбійника?

Тріумфально засміявшись, Орфей зупинився перед Мо, саме на такій відстані, щоб його не дістав ніж. Авжеж, про таке Орфей дбав. Його віддих відгонив, як і завжди, чимось солоденьким.

— Ти мав би знати, що Вогнерукий коли-небудь зрадить тебе. Він зраджує кожного. Повір, я знаю, що кажу. Це роль, яку він грає найкраще. Ти, певне, не вмієш добирати собі помічників.

Мо взяв шкіру, яку гадав пустити на обкладинку. Вона була червонувата, як і в першої книжки.

— Ох, ти вже не розмовляєш зі мною! Що ж, зрозуміло. — Орфей ніколи не видавався щасливішим.

— Чотириокий, нехай він працює! Чи, може, розповісти Змієголову, що йому доведеться трохи довше побути у своїй сверблячій шкурі, бо ти прийшов побазікати? — Свистунів голос лунав ще глухіше, ніж звичайно. Орфей не вмів заводити собі друзів.

— Свистуне, не забувай: твій пан саме мені завдячує, що дуже скоро позбудеться тієї шкури! — відповів він знудженим голосом. — Якщо я добре пригадую, твоє вміння переконувати не дуже вплинуло на нашого приятеля-палітурника.

Ага, вони обидва сперечаються за найкраще місце коло Змія. Поки що в Орфея, здається, кращі карти, але можливо, ситуацію можна змінити.

— Що ти верзеш, Орфею? — запитав Мо, не відвертаючись від роботи. Він смакував уже солодку помсту. — Змієголов має бути вдячний тільки Свистунові. Саме його люди схопили мене. Я був необережний. Я сам пішов просто в їхні руки. Ти до цього анітрохи не причетний.

— Що? — роздратовано схопився за окуляри Орфей.

— Саме це я й скажу Змієголову. Тільки-но він прокинеться. — Мо розрізав шкіру і уявляв собі, ніби розрізає мережу, яку сплів навколо нього Орфей.

Свистун звів брови докупи, наче хотів виразніше роздивитися, в яку гру грає Сойка.

«Сойка, Свистуне, не тут, — думав Мо. — Але хіба ти зрозумієш таке?»

— Палітурнику, стережися! — Орфей безпорадно ступив один крок до Мо. Його голос майже уривався. — Якщо ти використовуєш свої чарівні уста, щоб поширювати брехню про мене, я миттю подбаю, щоб тобі відрізали язик!

— Невже? І хто ж відрізатиме? — Мо глянув на Свистуна. — Я не хочу бачити в цьому замку свою доньку, — тихо проказав він. — Я хочу, щоб ніхто не шукав її, коли Сойка загине.

Свистун зустрівся з його очима і засміявся.

— Обіцяю. Сойка не має доньки, — мовив він. — І свій язик він теж збереже. Поки говорить те, що слід.

Орфей так прикусив собі губи, що вони збіліли, мов його шкіра. Потім упритул підступив до Мо.

— Я напишу нові слова! — просичав він йому на вухо. — Слова, від яких ти корчитимешся, мов хробак на гачку!

— Пиши, що хочеш! — відповів Мо і ще раз розрізав шкіру.

Палітурник не відчуватиме слів.

Як багато сліз

Вона плакала. Якопо ще ніколи не чув, щоб мати плакала. Ні разу, навіть тоді, коли з лісу принесли його батька. Він і сам тоді не плакав, але це інша річ.

Може, гукнути її? Він став навколішки на край провалля й дивився в пітьму. Він не бачив її, а тільки чув. Плач звучав страхітливо. Він лякав Якопо. Його мати не плаче. Його мати завжди була сильна, завжди горда. Вона не брала його на руки, як Бріана. Бріана навіть обіймала його, коли він жорстоко ставився до неї. «Бо ти схожий на свого батька! — казали служниці на кухні. — Бріана кохала твого батька!» Вона й досі закохана в нього. В гаманці на поясі вона мала монету з його зображенням, інколи потай цілувала її й писала на стінах його ім’я. Писала його в повітрі й на припалих пилом поверхнях. Яка дурепа!

Схлипування внизу стали ще голосніші, і Якопо затулив вуха руками. Здавалося, ніби мати внизу розбилася в друзки, і то такі маленькі, що їх уже годі скласти докупи. Але Якопо хотів зберегти матір!

— Твій дід візьме тебе з собою, — казали слуги. — До Сутінкового замку. Щоб ти грався там з його сином.

Але Якопо не хотів до Сутінкового замку. Він хотів повернутися до Омбри. То його замок. Крім того, дід наганяв на нього страх. Він смердів і сапав, а його шкіра стала така губчаста, що доводилося стерегтися, щоб не пробити в ній діри пальцями!

Унизу, напевне, вже все було мокре від сліз. Вона плаче так ревно, що скоро вже втопиться в них! Не диво, що вона так побивається. В пітьмі вона не може читати книжок, а без книжок його мати нещаслива. Вона нічого так не любила, як книжки. Любила їх набагато дужче, ніж його, але це не має значення. І все-таки Чотириокий не мусить женитися з нею. Якопо ненавидів Чотириокого. Його голос був мов розплавлений цукор на шкірі.

А Сойка подобався Якопо. І Вогнеходець. Але невдовзі вони обидва загинуть. Вогнехідця Орфей згодує жахові, а з Сойки здеруть шкіру, тільки-но він зробить нову книжку. Його дід дав йому одного разу подивитись, як із людини здирають шкіру. Якопо заховався від тих криків у найдальшому закутку свого серця, але навіть там чув їх і досі.

Настала тиша. Мати вже не плакала. Чи, може, вмерла від сліз?

Вартові не звертали уваги, коли він низько схилився над чорним проваллям.

— Мамо!

Це слово нелегко зірвалося йому з вуст. Він, власне, не називав її так. Він називав її Бридкою. Але тепер вона плакала.

— Якопо?

Вона ще жива.

— Сойка загинув?

— Ще ні. Він зшиває книжку.

— Де Бріана?

— У клітці. — Якопо ревнував до Бріани. Мати любила її дужче, ніж його. Бріана могла спати коло матері, і мати розмовляла з нею набагато частіше, ніж із ним. Але Бріана і втішала його, коли йому боліло що-небудь і коли Миршавцеві люди забрали його разом з убитим батьком. І Бріана дуже вродлива.

— А ти знаєш, що з ним хочуть зробити? — Материн голос звучав по-іншому. Вона боїться! Він ще ніколи не чув, щоб вона боялася.

Якби ж він міг витягти її звідти, як Вогнеходець витяг Сойку!

— Орфей… — почав говорити він, але один з вартових схопив його за карк і підняв угору.

— Досить балачок! — наказав він. — Щезни.

Якопо спробував вивільнитись, але марно.

— Випустіть її! — кричав він солдатам, б’ючи кулачками в закриті панцером груди. — Випустіть її! Негайно!