Зворотний бiк темряви

А якби вбив, то що? Чи прийшла б по неї Мара? Чи прилетіла б Птаха-Магура по її душу і куди б понесла для ще одного переродження? О, скільки разів вона бачила, як це відбувається з іншими!

Вона не просто відновилася у водах Біловоддя, а враз ясно згадала все. І навіть те, ким була до того, як відродилася у світі Чотирьох Сонць. Зрештою, тут і цікавого наче нічого нема – вона була Птахою. Птахою Славою, Магурою, але тоді найчастіше її звали Птахою-Перуницею. Чому вона тоді пішла на переродження? Смерті не пам’ятала. Запитувала себе і поки не знаходила відповіді. Але відповідь обов’язково прийде, коли настане пора. Поки це не на часі. Померла, народилася, тобто відродилася, вкотре помирала і вкотре відроджувалася… Коло завжди замикалося, і ось вона знову Птаха, а коли настане днина летіти у вирій разом із Магуркою, вона полетить і повернеться: так було і буде завжди. Закон Всюдисущого єдиний для всіх.

І вона не боялася смерті. Бо безсмертя це вирок для всіх, хто має душу.

Біловоддя. Дуб. Алатир. Там спокій, там вічність, там мир. Навіть коли ще не було творця і матері Земун, Біловоддя існувало… Вона тепер це знала, бо їй дозволили напитися білої води з долонь Вічності. Хто ж створив Біловоддя? О, думкою далеко кинеш. Далеко!

Прадавня пам’ять до неї поверталася поволі – по краплі складалася в струмок, а потім він ставав річкою. І її знання мали врешті перетворитися на море і затопити її усю. По краплинці збирала вона ту воду в собі. І знала, що рано чи пізно вона пригадає того, хто врятував її, не дав померти. Бо десь на денці прокидалося щось до болю знайоме, щемливе, тепле та затишне і зовсім не гидке чи примарне, а навпаки – наче квіточка, що от-от має розтулитися і заквітнути. Бо воно у пам’яті правічній жило завжди. І вона згадає, рано чи пізно. Бо п’янкий запах неба перед грозою не так легко забути.

Встала з застиглої неживої землі. Навіть не так. Із поверхні встала. Тут усе таке мертве, бо навіть гола земля в інших світах жива, а тут вона справді мертва, загнана людьми в штучно створену труну. Стояла і вдивлялася в далечінь. Згадала інший запах та інший голос. І слова дошкульні й пекучі, мов шматки розпеченого заліза, яким насильно таврували душу.

– Сама напросилася, – лють та ненависть у голосі чоловіка, ще вчора коханого. І в її бік летить згусток смерті. А вона бачить тільки його очі, очі коханого. І там морок.

Зітхнула. Усе закінчено. Вона не стане зараз плакати. Хіба зрадник вартий твоїх сліз, жінко? Звичайно, ні. «А те, що жило поміж вами, Стрибом та Птахою, купу літ та робило вас кращими?» – запитував внутрішній голос. Відмахнулася від нього, наче від докучливого дзижчання мухи. Вистачить! Уже не одну годину думки шаленіють у голові. Час повертатися в Яроворот, додому. Бо, якщо довго її не буде, направду можуть подумати, що вона мертва. Отоді й почнеться справжня війна. Новонароджена безсмертна Мальва, яка по праву крові належить темним, раптом опинилася у світі світлих, а інша світла безсмертна мертва, і в її загибелі винен син Повелителя Темного світу. Темні лютують, вимагаючи віддати їм Мальву, світлі, звісно, не віддаватимуть і добре її заховають, відповідаючи помстою.

Ох, не один світ постраждає від тих поборювань. Вона мусить повернутися, мусить бути поряд із Мальвою. Вона й досі відповідає за неї. Ні, не так. Вона завжди відповідатиме за неї, як і за Остапа. Вони її діти. І нехай вона їх не народжувала, але любить їх не менше, аніж рідна мати.

Зітхнула. Рушила в бік мертвого міста Ольвії. Тут немає запахів, зовсім нічого немає.

Брела дорогою, дивлячись собі під ноги. Раптом щось примусило зупинитись. Вклякла, відчуваючи в пустці мертвого світу живу присутність. Підняла очі, навпроти, зовсім поруч, рукою подати, стояла жінка. Птаха відразу впізнала її.

– Іменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки, світла безсмертна Птахо!

Жінка стояла з простягнутими до порожнього неба руками. Що тут тримає небо? Напевне, пустка й тримає, стовпи в кожному світі свої. А може, й слова таких-от, як вони з цією жінкою, і тримають.

І собі підняла вгору руки, долоням до неба:

– Хай благословить тебе Сварог, Маро! І я йменням нашого творця вітаю тебе!

Жінки вклонилися одна одній.

– Як ти мене знайшла? – чи то запитувала, чи то швидше дивувалася Птаха.

Мара сумно посміхнулася у відповідь.

– Печать смерті від прокляття, Птахо. Воно ледве тебе не вбило, тому й шлейфом тягнеться досі за тобою. Він зараз майже розвіявся, той шлейф, але я досі його бачу. То ніби тінь від сонця в погожу днину.

– Печать смерті? – чи то запитувала, чи то стверджувала для себе Птаха. – Певна річ. Я мала померти, навіть безсмертні помирають, і я це знаю тепер, і знаю чому, і знаю як. Ти ж не прийшла запитувати, як я почуваюся, правда, Маронько?

Мара дивилася вдавано спокійно, однак Птаха надто довго її знає, щоб не зауважити зміни, ледь помітної, в очах Повелительки Смерті. Там розгубленість. Звісно, Мара знала, що Птаха вижила, але ж чомусь її присутність кілька днів поспіль не відстежувалася ані в світі темних, ані світі світлих, ані серед живих, ані серед перероджуваних. Птаха просто випала з усіх світів відразу і тепер стоїть перед нею жива-живісінька, зовсім не ушкоджена, ніби нічого й не трапилося. Жодних шрамів на тілі, навіть знаків немає. От і тінь смерті майже щезла з її світлого лику. Наче це просто наклеп якийсь зведений на Птаху, і насправді жодних спроб її вбити не було. Але, переглядаючи óбрази в голові сина, Мара добре бачила, що прокляття таки влучило в Птаху, і якщо й не вбило, то мало скалічити до невпізнання. Хтось жінку врятував. І не просто врятував, а й вилікував. І ось зараз неушкоджена Птаха, впевнена і трохи печальна, стоїть перед нею. Навіть не так. Надто мудра, такою Мара ще ніколи Птаху не бачила. Сталевий блиск в очах. Згадала дурну приказку смертних: те, що не вбиває, робить сильнішими. Ще не знала, чи стала Птаха сильнішою, але іншою – так.

Лишень сьогодні вранці Мара відчула печать смерті на безсмертному тілі Птахи, ледь помітну, яка через кілька миттєвостей також розвіється. Ледве встигла взяти слід. Ні, Мара не стане розпитувати Птаху, хто врятував її, як зцілював та де переховував. Бо хіба безсмертні про таке запитують? Вона тут для іншого.

– Так, Птахо-Славо! Я не з цікавості тебе шукала. Бачу, ти жива та здорова.

– Якщо заради того, щоб когось через мене карати, Маро, то не варто було приходити.

Мара згідливо кивнула головою:

– Інших слів я від тебе й не чекала. Бо ти Птаха. Але… – Жінка тільки на мить перечепилася на слові й продовжувала: – Маю до тебе розмову, і вона тобі може видатися дивною, а намагання бути почутою безглуздим, бо за того, за кого прошу, не повинна просити. Те, що він накоїв, не має виправдання.

– Ти хочеш, щоб я пробачила Стриба? Як? Чому? Тобто ти за нього просиш? Але, Маро, до чого тут ти?

Мара затулила обличчя долонями. Птасі навіть здалося, що та зараз розплачеться. Але це була Мара і вона доволі швидко опанувала себе. Птаха нічого не розуміла. Мовчки спостерігала за Марою, чекаючи пояснень, а та тим часом продовжувала:

– Хочу розповісти тобі дещо про себе. Може, тоді ти мене зрозумієш, бо ти також жінка.

Поруч стояла мертва пластмасова лава. Якби це було дерево, то його вже давно з’їв би час. Але пластик у пласти-ковому мертвому світі продовжував жити.

– Давай сядемо, Маро! Думаю, що ця твоя розмова не дуже коротка. І я слухатиму уважно і постараюся тебе почути. Оповідай.

Жінки сіли, і Мара почала розповідь. Говорила про свого чоловіка Морока-Мора і про сина Стрибога, і про те, як і чому вона пішла від них, і про те, що дуже втішилася, коли раптом її син покохав Птаху. Думала, що він зміниться й не перетвориться на свого батька. І він справді довго залишався нормальним. І Мара тоді дуже пишалася своїм сином, намагалася часто бувати поруч, коли мала час. Вона зараз говорила як любляча мати, а не жорстока та справедлива Повелителька Смерті, Володарка Перемінників.