Зворотний бiк темряви

Птаха слухала уважно. Після Біловоддя, напевне, мало що могло її вразити, і навіть те, що Стрибог син Мари, чомусь не здивувало. Бо в Стриба мала бути мати, крім жорстокого та страшного батька, володаря мороку. Бідний Стрибог не знав своєї матері. На запитання Птахи сумно відповідав, що мати померла, народжуючи його. Батькова легенда… І ось мати-зозуля сидить зараз поруч. Чи засуджувала Птаха Мару? А за що? Безсмертні мають своє призначення і виконують його, бо коли одного разу вип’єш із чари Сварога, то назавжди стаєш чесним виконавцем великої волі творця. І на запитання та заперечення не маєш права. І такого права не мала Мара, не мала Птаха і не буде мати Мальва, коли врешті вип’є з чари, приготованої для неї Сварогом. Чи розуміла Птаха Мару? Наразі ще ні.

Мара гарячково вхопила Птаху за руки і благально зашепотіла:

– Ти пробач, будь ласка, Птахо! Пробач нам. Насамперед мені пробач.

Мара низько схилила голову, і Птаха відчула вологість на своїх руках. Мара плакала. О Свароже! Боги також плачуть. Дивилася здивовано згори вниз на знічену та змалілу постать великої Мари.

– Не треба, Маро! Ти ж велика Повелителька. Не гоже тобі плакати. Не смій! Не вибачайся, ти не мусиш вибачатися, бо нема за що. Стрибог сам зробив свій вибір. Ніхто його не силував до цього.

– Є за що, Птахо. За сина. Він ледве тебе не вбив. І я також у цьому винна, бо покинула його маленьким на поталу батьку-покручу. Тому він таким і став. Але він, він… Ох, серденько, в душі він не батько. Він кращий. Він мій син! Ти ж його знаєш, Пташко! – Мара так і говорила, опустивши голову, ховаючи очі.

Голос звучав приглушено. Кожне мовлене слово давалося Марі важко, наче вона наковталася каміння і зараз випльовує його разом зі словами.

Птаха майже силою підвела голову жінки:

– Ох, Матінко-Маронько! Перестань себе картати. Твій син давно вже виріс. І сам обирає, яким бути. Я жива! Бачиш? І не проси прощення, бо воно не потрібне. Я твого сина майже відразу простила. Так, він міг вчинити по-іншому. Повірити, довіритися, але не зробив цього. І ти тут ні до чого. А знаєш, зрештою, певне, я й сама трохи в усьому винна. Змусити крота любити небо – чи це не занадто? Шукати зорі під землею – хіба не збоченство? Їх там просто нема. Вивела крота на світло – і що? Крота просто почало млоїти від висоти та світла, і він захотів додому, під землю.

Птаха вмовкла, наче щось обмірковувала.

– Так, Пташко, я передбачала, що все може й так закінчитися, – сумно промовляла Мара. – Ти така чиста, а він… Він. Ох, леле! Але ж він має в собі і від мене багато, я ж його мати.

– Він ніколи не був світлим, Маро, ніколи не став би ним, і ти це добре знаєш. Він завжди залишався собою, і за це його у нас одні боялися, але більшість поважала. Я навіть не дорікатиму тобі, чому раніше не відкрилася мені, чому при народженні Мальви втаїла від мене Стрибове батьківство. Очевидно, ти правильно вчинила, бо дурна ревність могла тоді приглушити в мені почуття обов’язку перед творцем та великою Берегинею Рожаницею. І можу навіть зрозуміти те, яким чином ти заманила мене у світ Сарматок через сон, щоб я тобі допомагала.

– Заманила? – Мара здивовано дивилася на Птаху. – Я тебе не заманювала у цей світ. Я вважала, що ти маєш у ньому певні обов’язки, тільки й усього. І скажи, до чого тут мій син Сон?

Птаха нахмурила чоло, відкинула рукою волосся, що впало на очі:

– Одного разу вночі мені наснився твій син Сон, його дружина Дріма та твій онук Угомон. То Сон мене нав… – Птаха затнулася на півслові. Вона зрозуміла тепер, що помилялася, думаючи про Мару як стратега в якійсь грі. Зрештою, чи могла Мара просто так подарувати їй стрілу Перуна? Хто вона така для Перуна? Одна із безсмертних, Повелителька, Володарка Смерті, Перемінника і тільки… А ті стріли можуть тримати в руках тільки їх справдешні власники та володарі царства дрімоти.

– Не розповідай про сни, не мусиш. – Погодилася доволі швидко Мара. – Це не важливо. І це твоя історія. Але знай: я до неї не маю жодного стосунку. Наша з Мальвою почалася у світі Сарматок. І я направду дуже втішилася, коли раптом поруч із умираючою сарматкою Верхою опинилася ти і допомогла моїй онуці народитися. І якщо за це треба просити пробачення, а не тільки за вибрики мого недолугого сина-телепня, то я також це зроблю.

Птаха сумно захитала головою і зазирнула в очі Марі. Чи не вперше так уважно та прискіпливо вивчала цю велику жінку. Перед нею сиділа не та велична та поважна Мара, Володарка Смерті, яку вона завжди знала, поважала і навіть побоювалася. Зараз це була трохи знічена, втомлена виконаннями великого обов’язку, звичайна жінка. Так, чорні очі, як у сина, проте зовсім не холодні й без натяку на лукавинки, як у Стрибога, теплі, як повітря влітку, і трохи вологі, наче весняна земля після дощу.

– Ох, Маро, Маро! Годі вибачатися, бо наступного разу, коли справді виникне така потреба, слів не вистачить. А тепер скажи всю правду, – Птаха не відводила від Мари своїх очей, – ти не лишень для цього, щоб вибачитися за сина, мене шукала, правда? Ти хочеш, щоб я не забороняла Мальві бачитися зі Стрибом, так?

Мара сумно дивилася на Птаху. Здавалася їй геть іншою, так, це була та сама добра й справедлива жінка, однак вона раптом звідкись набралася досвіду, знань та проникливості, перетворившись на мудру й розважливу.

Мара журно скривилася. Вона не знала, що чекати зараз від Птахи, але, яке б рішення та не прийняла, воно буде справедливим:

– Я прошу тебе не просто дозволити Стрибогу стати справжнім батьком для Мальви, зрештою, тут все залежить від нього, я уклінно прошу тебе, прикликаючи до моїх слів на допомогу всю силу сонця Дажбога, дозволити Мальві піти разом із батьком у його світ. Вона сама, тобто без твоєї допомоги, має розібратися, на чий бік пристати, бо інакше сумніви та почуття провини чи недовиконаного обов’язку терзатимуть її вічність. І тебе через це також. Вона гарна дитина, чиста, ти добре її пильнувала.

Птаха спохмурніла, замислилася. Мара тим часом переконливо запевняла, що це насправді не надовго, а щоб познайомитися зі світом темряви. Зрештою, цим можна буде уникнути сварки з темними і навіть укласти перемир’я у не вельми гарних стосунках, які тривають уже не одну сотню літ, відколи Стрибог перейшов до світлих.

«Наче до того все складалося якнайліпше і ми сперечалися тільки на шахових турнірах», – трохи жорстоко подумала Птаха.

Птаха відповіла майже відразу, наче приймала доволі просте рішення:

– Що ж, Маро, я тебе почула і, можливо, навіть погоджуся, однак… Я хочу тебе про дещо запитати й отримати чесну відповідь.

– Якщо це не похитне рівноваги в світах, то чому б і ні, – навіть не замислюючись довго, випалила Мара.

– Не похитне. Я про таке б і не запитувала. Ти, відповідаючи, не порушиш жодного припису.

Птаха на частку секунди вмовкла, збираючи докупи думки, зосередилася і заговорила:

– Я знаю, що існує Книга Вічності, яку дозволено читати лишень тобі. Це так?

Мара здивовано подивилася на Птаху:

– Звідки ти знаєш, про неї ж відомо тільки…

Затнулась. Вражено дивилася на Птаху. Птаха прочитала зачудування в очах Мари і трохи печально відповіла:

– Звідки? Коли помираєш, Маро, стаєш іншою…

3. Бігла через місточок…

Мальва ступила на міст. Згадала дитячу казочку про козу. Замуркала собі під ніс:

– Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок.

Тим часом робила кроки… Перший, другий, третій…

– Бігла через гребельку, вхопила водиці кра…

Не договорила, бо раптом дика та незбагненно шалена паніка обступила її, відібрала мову. Руки дрібно тремтіли, ноги здавалися ватяними. Але рухалася далі, змушувала себе йти. Правою рукою вчепилася в перила, щоб втримати рівновагу, і майже поривчасто відсахнула від них руку. Вони аж пашіли. Зупинилася, повернулася перекошеним від болю обличчям до Стрибога, замахала обпеченою рукою:

– І шо то за фіговина така, срань Господня, щоб йо… – вкусилася за язик, вона ж пообіцяла щойно говорити чемно. – Це світ темних так ніжно мене зустрічає? Типу хліб-сіль, капучіно?