Меч королiв

— Гирею!

Моряк підвівся, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:

— Хочеш?

Вона і не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:

— Знаєш, як зветься це вино?

— Як? — поцікавилася Ханна.

— «Ночі Ель-Кайри».

— А ти був у Ель-Кайрі?

— Був, — мляво згадав він.

— І які ж там ночі?

— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.

Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція…

Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув — не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса — досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд — другу, а там — ще…

— Дайте світла! — наказав і заходився збирати; люди — за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг із Жаб’ячого провулку і зіпхнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.

— Хай там полежить до ранку, — вирішив шинкар. — На світанні здамо це падло поліції.

— Ти — староста кварталу, тобі видніше, — за всіх погодився кухар.

Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у «Західний континент». Челядь — за ним.

Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів — золото погане ще й робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети — з усіх усюд: ізерлонські, сильбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними — віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини — до гаманця, старанно зав’язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.

Тільки-но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:

— Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.

— Вітаю, майстре Кер, — пустив гостя шинкар, вклонився і почав. — Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки-но сталася з…

— Потім, я дуже поспішаю, — Брайт тицьнув шинкареві монету. — Давай дві пляшки кайванської.

Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати — з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у поліційному відділку. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!

Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сильбертальському. За годину Бон і кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.

Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.

Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:

— Луко, дивися!

— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.

У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутились якісь папірці, тріски, дрібне сміття.

Мерця там не було.

Глава 4

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

— Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

— Може, покликати дівчат?

— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.

— А тобі? — здивувався хлопець.

— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.

— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.

— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.

— А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

— У них нема прибиральників? — знехотя поцікавився принц.

— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.

— А що ти робив у Фатії?

— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.

— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

— Тоді були кращі…

— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?

— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?

— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них… люблять військових моряків.

— А що, дід сам їздив по гармати?

— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

— Про жінок… — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.

Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

— Король? Сам торгувався? — перебив Зульфікар.

— Це був не просто король, це був — Доар Третій! — наголосив адмірал. — Звісно, був фінансовий радник, але Доар… хм… Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, котрий, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то й ціну пристойну давай! Тоді Доар… та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! — ми з ним були як брати!