Меч королiв

— Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

— І сережки.

Вона не говорила нічого.

— І каблучку.

Ані пари з вуст.

— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

— Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, — запропонував корчмар.

— Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергерові.

…Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцові Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

— Вже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там уже й Соборна площа.

— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратися до порту, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти до собору?

— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — аби ніхто не знав, що ти в соборі зустрінешся з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.

«Передбачливо, — подумав принц. — А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»

— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо в єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

— Така надійна? — не повірив принц.

— Просто від народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.

— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.

— Жодної не було.

— А хто такі бандури?

— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

— Добре, — кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок із рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини кугуар та передавання меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров кугуара, ти повинен запам’ятати й використовувати в подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

— Будь-хто може спіймати в горах кугуара та налитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого кугуара від дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один із привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

— Я випив би чогось, — заявив Зульфікар адміралові.

— То що — у «Західний континент»? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.

— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.

— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.

— А кайванської горілки — катма! — відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!

Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок — щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, яких не знайшли в темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кера Гирея.

Глава 3

— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.

— У мене брат — сержант королівської гвардії, вчитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом із мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, все могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.

Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Чого тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..

Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер, гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.

На руках — сильні у нього руки, — він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро і на мить замилувався.

— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.

Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки умів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.

У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло й віддалено нагадує її шкіру.

Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.

— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:

— Гирею…

Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.

Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.

Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.

Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав, чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!

Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий і третій; змусила звиватися, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.

Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка: