Празький цвинтар

Умберто Еко

Празький цвинтар

1. Перехожий, котрий того сірого ранку…

Перехожий, котрий того сірого березневого ранку 1897 року на власний страх та ризик пройшов би станцією метро «Пляс Мобер», чи «Моб», як зазвичай називали її злочинці (у Середньовіччі в тому місці збиралися студенти факультету мистецтв на Vicus Stramineus чи рю де Фюар, воно було центром університетського життя, а пізніше стало місцем страти поборників вільнодумства, таких-от, як Етьєн Доле [1]), опинився б в одному з небагатьох куточків Парижа, що вціліли від османських знесень [2], у самісінькому плетиві смердючих вуличок, розітнутих на два клапті течією річки Б'євр, яка в тому місці ще вихлюпувалася з самого лона мегаполіса, де вона давно була ув'язнена, аби потім, немов у лихоманці, з хрипом і всіма міськими паразитами, кинутися в Сену, ось тутечки, зовсім поряд. А від уже спотвореної бульваром Сен-Жермен станції «Пляс Мобер» розходилося павутиння вуличок, як-от рю Метр-Альбер, рю Сен-Северен, рю Ґаланд, рю Бушері, рю Сен-Жульєн-ле-Повр, аж до рю де ла Юшетт, усіяних загидженими готелями, що належали здебільшого або уродженцям провінції Овернь, або ж власникам, які правили за першу ніч франк і по сорок сантимів за кожну наступну (а як забажаєте спати на білизні — додайте ще двадцять) і котрі завдяки своїй зажерливості зажили просто-таки легендарної слави.

А якби наш перехожий потім зійшов на рю Сотон і пройшов приблизно з піввулиці, то між борделем, замаскованим під пивницю, і шинком, де разом з бридким вином та обідом за пару сольдо (вже тоді мізер, але на той час це було все, що могли собі дозволити студенти з Сорбонни неподалік) справді-таки подають пиво, натрапив би на завулок, або глухий кут, який у ті часи вже називали завулком Мобер, хоч до 1865 року він звався cul-de-sac d'Amboise, а ще раніше там тулився tapis-franc (так на жаргоні злочинців називалася корчма, ґенделик найнижчого ґатунку, де зазвичай хазяйнував якийсь колишній в'язень, і до нього навідувалися злочинці, котрі щойно повернулися з каторжних робіт), і який, до всього, зажив поганої слави через те, що в XVIII столітті три відомих отруювачки заснували там лабораторію, і цих жінок згодом знайшли мертвими, бо вони задихнулися випарами смертоносного зілля, яке дистилювали на своїх плитах.

Посеред того завулка, геть не впадаючи нікому в око, причаїлася вітрина крамнички лахмітника з вицвілою вивіскою, на якій красувався напис «Brocantage de Qualité» [3]. Вітрина та вже потьмяніла від щільного шару пилюки, що вкривала вітринні скельця, крізь які заледве можна було роздивитися крам, виставлений на ній, а також те, що було всередині самої крамнички, позаяк кожне скельце було квадратиком завтовшки та заввишки по двадцять сантиметрів, і трималися вони вкупі завдяки дерев'яному каркасу. Поряд із вітриною перехожий зауважив би двері — втім, завжди зачинені, — а поруч із шнурком від дзвіночка — повідомлення, де зазначалося, що хазяїн ненадовго вийшов.

А якби, як часом трапляється, ті двері були відчинені й хтось зайшов усередину, то у тьмавому світлі, що наповнювало ту печеру, краєм ока зауважив би безліч предметів, розставлених на нетривких поличках та на таких самих хитких столиках, які на перший погляд здалися б привабливими, але після пильнішого огляду виявилися б зовсім непридатними для будь-якого чесного торговельного обміну, навіть якби їх віддавали за так само пошматованими цінами. Як ще, окрім як непотребом, назвати пару камінних підставок, що зганьбили б будь-який камін, дзиґар, покритий облупленою синьою емаллю, подушки, які колись, мабуть, мали яскраву вишивку, вази для квітів з порцеляновими амурами, в яких краї вже повищерблювалися, хиткі столики, виконані у стилі, який годі було визначити, зіржавіла залізна візитівниця, незбагненні шухляди, оздоблені випаленням по дереву, жалюгідні перламутрові віяла, прикрашені китайськими малюнками, намисто, яке на око скидалося на бурштинове, пара білих вовняних черевичків з пряжками, інкрустованими дрібними ірландськими діамантами, вищерблене погруддя Наполеона, метелики під надтріснутим склом, фрукти з кольорового мармуру під захисним ковпаком, що колись давно-давно був прозорим, кокосові горіхи, у старезних альбомах — посередні квіткові акварелі, кілька дагеротипів у рамках (у яких на той час не було і краплі старожитності), — і якби хтось раптом відчув збочене захоплення перед цими сороміцькими перебірками, що потрапили сюди після опису майна збіднілих родин за борги, і, підійшовши до надзвичайно підозріливого власника цього краму, захотів би дізнатися його ціну, він би почув такезну суму, що вона б остудила запал навіть найбільш збоченого колекціонера старожитніх тератологічних [4] артефактів.

І якби, врешті, відвідувач, маючи якийсь особливий дозвіл, ступив за поріг наступних дверей, що відділяли кімнату крамнички від горішніх поверхів будівлі, і зійшов сходинками вихлястих гвинтових сходів, типових для тих паризьких будиночків, де фасад будівлі достоту завширшки, як вхідні двері (там, де вони купчаться прямовисно один біля одного), й увійшов би до просторої вітальні, де, здається, знайшов свій сховок не bric-à-brac [5] з нижнього поверху, а колекція зовсім іншого штибу: столик у стилі ампір на трьох ніжках, оздоблених орлиними головами; етажерка, яку втримує на собі крилатий сфінкс; шафа XVII століття; стелаж з червоного дерева, що хизується сотнею книжок у чудовому сап'яновому оправленні; один з тих письмових столів, що звуться на американський манер, з циліндровим замком і купою шухлядок, як у секретері. А якби пройшов до суміжної кімнати, то побачив би розкішне ліжко з балдахіном, étagère у сільському стилі, на полицях котрої стояли турецький кальян, величезна алебастрова чаша, кришталева ваза і повно-повнісінько севрської порцеляни, а на дальній стіні — панно, розписані сценами з міфів, два величезних полотна, на яких зображені музи історії та комедії, й по-всякому вивішені арабські плащі з каптурами з цупкого шерстяного сукна; різноманітне кашемірове вбрання зі Сходу; старожитня дорожня фляга для зберігання води під час мандрівок; а ще — підставка для умивальника з поличкою, вщерть заставленою різноманітним туалетним приладдям з коштовних матеріалів, — загалом чудернацька колекція коштовних цікавинок, які, мабуть, не стільки свідчили про витриманий та витончений смак власника, як були безперечним виявом його бажання похизуватися своїм незліченним багатством.

Повернувшись у фойє, куди потрапляєш відразу з вхідних дверей, біля однісінького віконечка, крізь яке до кімнати пробивалося трішечки світла, що освітлювало завулок, за письмовим столом відвідувач помітив би літнього чоловічка у халаті, котрий, судячи з того, що міг нишком розгледіти наш гість, зазирнувши чоловічкові через плече, писав те, що ми з вами наразі взялися читати і що Оповідач часом переповідатиме скорочено, аби Читач не нудьгував.

Читач і не сподівався, що Оповідач розкаже йому, що здивувало його у персонажі, про якого вже згадували, позаяк (розповідь починається лише зараз) раніше про нього жодним словом ніхто не прохопився; тож навіть сам Оповідач гадки не має, хто цей таємничий чоловік за письмовим столом, маючи намір дізнатися про це (разом з Читачем), поки обидва непрохані гості з цікавістю надокучливо спостерігатимуть за символами, які його перо виводить на цих сторінках.