Зроби крок до пригод (СИ)

– Не знаю, напевно.

– Що будемо робити далі з цими покидьками?

– Не знаю хоча…– і тут в мене виникла ідея, – ні не варто погана ідея.

– Що…Мері, а ну розповідай. Я знаю, що твій мозок здатний придумувати хороші ідеї.

– Ну…гаразд, я думаю нам потрібно помститися їм. Але так, щоб нас не помітили і навіть не підозрювали.

– Хм…хороша ідея, хороша ідея.

– Як в книжці, Джона Гріна «Паперові Будинки» ти напевно читав її.

– Так! – вигукнув Джек і замовк, а потім продовжив, – Мері!

– Що?

– Ти геній! – Джек поцілував мене в лоба.

– Спасибі. То що ти надумав?

– Сьогодні буде вечірка в Елісон і думаю вся компанія еліти буде там отже, їх кімнати вільні.

– Ти що хочеш прокрастися в їх будинки? – здивовано питаю я, – мушу визнати я тебе недооцінювала.

– Довірся мені я вже дещо придумав. Ти підкинула грандіозну ідею.

– І що ж це?

– Це сюрприз… – Знову засигналила якась машини, на цей раз це була моя мама, тож мені вже було потрібно йди.

– Мері, – гукає мама, – давай швидше.

– Джеку!

– Сьогодні о дванадцятій годині ночі, я приїду за тобою, чекатиму тебе на подвір`ї біля будинку. Дивися не проспи.

– Гаразд. Джеку?!

– Що?

– А як же Єва.

– Ми її не будемо в це вплутувати. Це буде нашим невеличким секретом все бувай.

– Бувай.

В невеличкому шоці я сідаю в машину.

– Привіт люба.

– Привіт мам.

– Як школа.

– Нормально.

– А, що з цим Джеком, чому в нього синець під оком і губа розбита.

– Нічого, просто в школі сьогодні був невеличкий конфлікт.

– От я говорила тобі, не вештайся з цим розбишакою.

– Ну мам він не розбишака, насправді він хороший хлопець, – «Так, авжеж не розбишака, ну що Мері готуйся до війни» подумала я, – «Час декому надерти їх неслухняні зади»

Розділ 11

Прийшовши додому я випила дві кружки кави, щоб не проспати. А щоб марно не гаяти час ввімкнула фільм і почала дивитися. Після перегляду фільму я не знала, що вже робити, ще якийсь фільм я не хотіла дивитися і щоб не заснути я знову пішла на кухню і зробила собі каву, потім повернулася до кімнати. Годиннику показував десяту, мама вже збиралася лягати спати, а я щоб не заснути ввімкнула музику. Але як мені стало відомо потім, це не допомогло бо через декілька хвилин я заснула. Мої очі повільно почали заплющуватися я здалася.

Крізь сон я чую якийсь шум вже розплющивши очі я зрозуміла, що це дзвонить мій телефон, я швидко намагаючись перебороти сон підняла трубку то був Джек.

– Мері, привіт. Ти що, забула про наш план. Вже все готово, я чекаю тебе біля будинку виходь.

– Джек, вибач я заснула вже іду.

Я швидко піднімаюся надягаю чорні джинси, чорний светр і того ж кольору кеди. Обережно спускаюся сходами намагаючись йти безшумно, і ось я нарешті надворі. Джек вже чекав мене біля машини. Я швидким кроком підбігаю до нього.

– Привіт.

– Привіт, ти чого так довго?

– Я одягалася.

– А що це за одяг на тобі, збираєшся вступити в товариство готів.

– Ні, я ніндзя, хі-йа, – вигукнула я. Джек розсміявся, – а взагалі це камуфляж, щоб мене ніхто не помітив.

– Ха-ха, ну ти й вигадала.

– Ну що…

– Та нічого залазь в машину, – сівши в машину я помітила на задньому сидінні якісь коробки й контейнери.

– Що це Джеку?

– Що саме?

– Ці коробки.

– А-а-а це? Сюрприз для наших «любих друзів».

– І що там.

– Потім побачиш, а нашою першою зупинкою буде вечірка в Елісон. Дорогі пасажири пристебніть паски безпеки ми вирушаємо.

Ніч була похмурою і здавалося що от-от піде дощ. Повівав ледь помітний теплий вітерець, ми їхали по майже пустому місту лишень подекуди з`являлися машини, людей теж майже не було. Тільки істині любителі прогулятися вночі траплялися нам на узбіччі. І от вже чутно гучну музику ми майже приїхали.

– Джеку, а ти не боїшся що нас можуть помітити, тут багато народу.

– Ні не боюся, всі розважаються і ніхто не зверне на ще одну пару, тим паче всі напевно вже п’яні, і ти ж ніндзя тебе точно не помітять.

– Ха-ха дуже смішно, заспокоїв.

– Та не хвилюйся ти, – намагаючись заспокоїти мене, промовляє спокійним тоном Джек.

Ми приїхали і справді надворі нікого не було всі танцювали в середині. Моє серцебиття пришвидшилося від хвилювання накату адреналіну. В голові пропливали думки, а якщо нас помітять що тоді нас же приб’ють, мені точно не дожити до випускного.

– Все приїхали, виходь.

– Ні, я не хочу. Я краще тут посиджу посторожу машину.

– Мері! Зберися все буде добре. З тобою ж я.

– От саме від цього, мені і страшно.

– Все ходімо, – Джек вийшов з машини відчинив задні двері і забрав деякі коробки звідти, я ще досі сиділа в машині переборюючи свій страх, зараз або ніколи давай Мері не будь боягузкою надеремо всім зад.

– Так! Надеремо всім зад, – з такими словами я вилізаю із машини.

– Мері.

– Що я вже іду!

–А обов’язково кричати? Нас можуть почути.

– Вибач. Воно якось само вирвалося. Я тут ні при чому.

– Ну ти й жартівниця. Так, гаразд допоможи мені, візьми цю коробку.

– Гаразд, е-м-м… Джеку тут щось ворушиться, що це в біса таке!

– Мері, краще тобі не знати, ти ще більше почнеш панікувати, а мені цього не потрібно. Не хвилюйся вони тебе не з’їдять.

– Не з’їдять? Вони? Та що там таке.

– Поки що не відкривай, і постарайся заспокоїтися.

– Я спокійна!

– Так я бачу, – Джек помовчав, а потім додав, – Ти десь тут бачиш машини Саймона і Марка?

– Е-м-м… ось вони, – показуючи пальцем промовила я.

– Пригнися, – вигукнув хлопець, я миттю послухалася.

– Що там.

– Хтось вийшов і йде прямо до автостоянки.

– Джек, я ж говорила, що нічого не вийде. Поки не пізно забираймося звідси.

– Тихо, – скомандував Джек, я послухалася.

Хлопець підійшов до однієї з машин завів мотор і забрався геть.

– Хух, пронесло, – з полегшенням проказала я.

– Так, ходімо ми не можемо втрачати, а ні хвилини.

Ми підійшли до машини Саймона, Джек витягнув з кишені якийсь пристрій і прикріпив його до дверець авто. Дверцята в машині вмить відчинилися.

– Звідки це у тебе.

– Думаєш ти тут одна ніндзя?

– Знову ти, зі своїми жартами.

– От тепер можеш відкривати коробку, але тільки за будь яких обставин не панікуй і не кричи.

– Гаразд постараюся, – я обережно відчинила коробку і побачивши що в коробці мало не зомліла. В коробці були щури. Їх там було багато і від того, що в коробці було мало місця вони скупчилися і повилазили один на одного. Він хвилювання я затримала подих. Тим часом Джек поклав щось на сидіння авто, – Боже, Джек звідки вони в тебе!?

– Є один знайомий, а тепер дай їх мені, – мої руки почали тремтіти, віддавши коробку Джекові я видихнула з полегшенням. Він миттю випустив їх в салон вони почали розбігатися, а почувши що десь поруч їжа побігли до шматків, які Джек туди поклав. Після цього Джек хутко закрив дверцята і ми побігли до наступної машини.

– Що на цей раз ти вигадав? – після моїх слів Джек відкрив невеличку коробочку в середині якої, була баночка з жовтою фарбою.

– Давай перефарбуємо його авто, мені ніколи не подобався цей колір.

– Мені теж. Хей, а як же сигналізація? Чи ти знову скористаєшся своїм чудо пристроєм.

– Мій чудо пристрій лише відчиняє дверцята машин, і на деякий час блокує сигналізацію ми не встигнемо.

– І що робити будемо?

– Зробимо це надзвичайно обережно, щоб сигналізація не спрацювала.

– А якщо спрацює.

– Тоді змиваємося звідси як найшвидше.

– Здається, все чисто, – пробурмотіла я.

– Вперед.

В будинку лунала музина, яку добре було чутно аж на подвір’я. Всі веселилися, пили коктейлі, танцювали лишень ми з Джеком, як ті злодюжки оглядалися навкруги, наближаючись до машини нашої наступної жертви. Джек витягнув з кишені якийсь клаптик паперу в йому було щось загорнуто, то були щітки для фарбування.