«Шоа» у Львовi

Наприкінці позаминулого століття на кошти міста у Львові було споруджено десять репрезентаційних шкільних будівель за проектом відомого австрійського архітектора Гохберга. Російський військовий журналіст, який відвідав Львів у 1915 році, захоплено відзначив, що таких чудових шкільних будівель немає ні в Москві, ні в столичному Петербурзі. Ці будинки ще добре служать львівським школярам донині. Один з тих шкільних будинків, споруджений з міцної червоної цегли на вулиці св. Анни (тепер Леонтовича). Семикласна, так звана «нормальна», школа (згодом СШ № 11, тепер правничий ліцей) дістала назву від поблизького одноіменного костьолу св. Анни. Учні польської школи св. Анни парадували у форменних кашкетах — «рогативках» з малиновим верхом і синьою облямівкою. До цієї школи ходив Йосале, якому я сильно заздрив, бо в моїй українській приватній «Рідній школі ім. Б. Грінченка» учням не належало носити форменні кашкети. Форменні кашкети, до речі, носили і львівські студенти. За радянської влади кашкети школярів і студентів були скасовані.

У перших днях липня 1941 року в просторому гімнастичному залі школи св. Анни розмістили поранених червоноармійців. Лежали вони на голій долівці, лише важкопораненим підстелили трошки старої соломи. Ніхто їх не доглядав. Виходило, їх покинули напризволяще, хоч офіційно вони вважалися військовополоненими. Жінки з навколишніх кварталів, у тому числі й з нашого будинку, стали навідуватись до поранених, приносили їм харчі. Серед червоноармійців переважали кавказці і середньоазіати, проте для жалісливих за своєю природою жінок національність поранених не грала ролі. Вони бачили перед собою молодих чоловіків, що страждають, і спішили допомогти чим можна.

Через декілька днів червоноармійців кудись забрали, а приміщення школи зайняла німецька військова частина. Фронт перекочувався через Галичину і квартирмейстри шукали по всьому місту вільні приміщення для цієї великої маси військ. Згодом, аж до кінця окупації, тут, у школі, розміщався німецький військовий лазарет. Львівську цитадель і розсіяні по місту казарми збудовано у такий спосіб, щоб вони не надто близько примикали до житлових будинків. Військові не люблять, коли цивільні особи мають можливість постійно спостерігати за ними зі своїх вікон. Німецькі солдати, які заселили школу св. Анни, були виставлені на безперешкодний огляд з близьких будинків протилежної частини вулиці. А там у високих сецесійних кам'яницях мешкали здебільшого євреї. Неминуче наростав конфлікт.

Якогось дня німці категорично заявили, що з вікон протилежного будинку стріляли «єврейські зловмисники». Як розповідала нам двірничка цього трагічного будинку, насправді хтось з молодих насмішкуватих єврейських мешканців не витерпів сусідства і став через вікно показувати німцям сценки з фільму Чарлі Чапліна про диктатора — пародіюючи Гітлера. Цього було досить. Ображені німецькі солдати увірвалися в будинок, вивели всіх дорослих єврейських чоловіків на подвір'я і розстріляли. Загинуло близько 20 осіб. Похоронну процесію ми не побачили, бо розстріляних нишком поховали на старому єврейському кладовищі, що знаходилось поруч.

31

«Хоч справжня Україна не тут, а за річкою Збруч, раз вже так трапилося, я не проти якогось крайового правління, але, скажіть на милість Божу, навіщо змушувати трамвайних кондукторів спілкуватися з пасажирами українською мовою? Ніхто її до ладу не знає. Це ж чиста комедія! Хіба селянська говірка надається до публічного вжитку у сучасному цивілізованому місті?»

Так або майже так, говорив вуйко Камінський, який завітав до нас у перші дні окупації пересвідчитись, чи ми живі та здорові. Щось подібне можна було почути від більшості знайомих поляків. Сперечатися з ними, доказувати було марною справою.

Тодішні поляки, зокрема галицько-львівські, відзначалися затятою, войовничою українофобією, яка не допускала жодного компромісу, жодного примирення. У польській уяві українці ділилися на три категорії: перша — лояльні, малописьменні «поштиви русини», яких можна, за певних умов, толерувати; друга — члени змішаних сімей, родинно пов'язаних з поляками, за ними слід пильно наглядати і на випадок опору асиміляції належно їх провчити; і, нарешті, третя категорія — свідомі українці, з якими треба поводитися, як з ворогами, «справедливо, але суворо». Назагал українці — «дзіч гайдамацка», проводирями якої виступає «вошива псевдоінтелігенція і кудлаті попи». Осоружних проводирів треба скарати, арешту «бидла» примусово вислати кудись подалі, бажано на Схід. І польський уряд, що просидів усю війну у Лондоні, і керівництво польського підпілля, що діяло в краї, активно обдумували радикальні пляни щодо післявоєнної депортації галицьких українців. У результаті вийшло з точністю до навпаки: з Галичини щезли якраз поляки.

За результатами Версальського договору, на українців не поширювалося одне з найдемократичніших гасел новітніх часів — право нації на самовизначення. В Галичині українці складали 73,2% населення, поляки — лише 16,2%. При потуранні світового співтовариства політика довоєнної Польщі, як і Росії, Румунії, а згодом також Угорщини, зводилась до примусової асиміляції українців, тобто до ліквідації українського етносу на підвладній їм території. Ця українофобська політика набирала дедалі відвертіших рис державного тероризму і геноциду. На Західній Україні насильство польської меншості над корінною українською більшістю посилилося перед війною до крайніх меж. Навіть опортуністично, угодово налаштовані мирні українські громадяни розуміли, що такий стан довго не триватиме, що збройна боротьба з польським засиллям при найменшій зручній нагоді запалає знов. Українське галицьке суспільство тоді нагадувало суспільство Франції після програної франко-прусської війни. І одне, і друге жило пристрасною ідеєю реваншу, тобто ідеєю відплати за поразку, ідеєю повторної боротьби. Українці не визнавали вчиненого над ними насильства і ніяк не могли сприйняти польські аргументи щодо їхнього права володіти Галичиною. Ніяк галичани не могли змиритися з думкою, що Західною Україною навічно володітимуть польські загарбники. Запанувала природна людська ненависть до поневолювачів, які принесли на їхню землю терор, розбій і зневагу. У популярній галицькій пісні співалося:

Закінчувалася пісня реваншистським акордом:

Про реванш говорилося вдома, в школі, в церкві, в колі друзів і знайомих, говорилося скрізь, де можна й не можна, говорилося при всякій нагоді. У завуальованій формі ідея реваншу пробивалася на сторінки української легальної преси, виголошувалася у публічних виступах, часто незалежно від теми самого виступу. Найвпливовіша ідеологічна книжка тієї пори — тогочасний бестселер «Націоналізм» Дмитра Донцова — наскрізь просякнута саме ідеєю реваншу. Щоб при неминучій повторній боротьбі перемогти супротивника, відплатити йому за поразку, необхідно прискіпливо розглянути допущені похибки. Я знав таких людей, і їх було немало, які могли докладно, з годинниковою точністю описати кожен день українсько-польських боїв за Львів у листопаді 1918 року, що тривали майже місяць. Роздряпуючи рани, вони емоційно аналізували всі допущені тоді українцями фатальні помилки, що зводились до незлагодженості, а простіше — до неорганізованості.

Гіркий історичний досвід дав свої плоди. У липні 1941 року в Галичині українське населення продемонструвало відданість і жертовність ідеї свободи та динамічний рівень організованості. Одночасно з проголошенням незалежності було створено уряд, а на місцях, не гаючись, появилася заздалегідь підготовлена українська адміністрація. Негайно хотіли розпочати формування Української національної революційної армії. Тут же виникла «Управа міста Львова». Львівська радіостанція опинилася під українським контролем. На вулицях відразу з'явилися патрулі української міліції, на чолі якої став Омелян Матла — політв'язень, що дивом врятувався на Лонцького від смерті. Міські установи, підприємства, комунальні служби, торгівля, навчальні та культурні заклади перейшли в українські руки. Проте твердження історика Еліяху Йонеса, що, мовляв, тоді українці відібрали у львівських євреїв підприємства і крамниці, ні на йоту не відповідає правді, бо єврейське майно, як і майно польське та українське, большевики встигли націоналізувати ще півтора року раніше.