«Шоа» у Львовi

Вміщені в пресі нейтральних країн матеріали про масові вбивства політв'язнів на території Західної України змусили Москву якось відреагувати. У типово нахабний спосіб «Советское Інформбюро» на початку серпня у спеціальному комунікаті «поінформувало», що у львівських в'язницях саме німцями розстріляно тисячі радянських громадян. Пізніше цей прийом «тримай злодія» застосували при тлумаченні обставин розстрілів польських офіцерів у Катині, українців у Вінниці.

Другого або третього липня я йшов до знайомих, що мешкали нижче теперішнього кінотеатру ім. Б. Хмельницького. На вулиці стояла валка сільських возів з трунами. Селяни приїхали забирати своїх загиблих. Сморід від розкладених трупів із Замарстинівської тюрми був таким сильним, що трамвай, який їздив цим маршрутом, припинив свої рейси. Знайомі розповідали, що в тюрмі побували представники Комісії Міжнародного Червоного Хреста з Швейцарії і американські кореспонденти (на той час між США та Німеччиною ще не було стану війни). Комісія ходила в протигазах. Найстрашніше вражало те, що немало жертв було по-садистському помордовано: виколоті очі, відрізані язики, руки, ноги, у жінок — груди. Коли, затуливши хустинкою носа, я підійшов ближче, то почув страшенний лемент. То кричали не родичі помордованих, як я спершу подумав, а євреї, яких били нещадно, до смерті. Били куди попало, хто впав, того копали ногами. Казали, що це євреї -большевицькі міліціонери, які не встигли втекти. Треба зазначити, що тодішні репресії проти співробітників НКВД, явних і таємних, стосувалися всіх запідозрених, незалежно від їхнього національного походження. Антибольшевизм не тотожний з антисемітизмом. Інакше кажучи, справа була не в тому, хто то був, єврей чи неєврей, а в тому, що то був енкаведист.

Масові розстріли в'язнів у галицьких містах і містечках викликали загальну стійку ненависть населення (поляків і українців) до совєтської влади, її творців і пропагаторів комуністичної ідеології. Підсилювали ці почуття урочисті похорони большевицьких жертв, в яких брали участь тисячі осіб і духовенство греко-католицьке, римо-католицьке, православне.

У 1956 році, в період хрущовської відлиги, Політбюро ЦК КПPC звернулося до Органів за цифрами репресованих з політичних мотивів. Органи підрахували і повідомили, що лише з 1935 до 1940 року, тобто в мирний час, через совєтські тюрми перейшло 18 840 тисяч політв'язнів. Із них 7 мільйонів було розстріляно. Решту відправили в «істребітєльниє лагєря». (Див «Новий мир», 2001, № 8).

У порівнянні із загальним числом жертв більшовизму, що за сучасними авторитетними даними виносить близько 60 мільйонів, тих 40 тисяч політв'язнів, замордованих на теренах Західної України на початку війни, є краплею в морі пролитої людської крові. Але якраз це та краплина безчинства, яка переповнила чашу, або точніше, це та крапля, яка стала поштовхом, пусковим механізмом до нових геноцидних акцій гітлерівського звіра. Тисячі німецьких військових, що досі не мали поняття про московських опричників, на власні очі побачили масакри бузувірів. Їх водили до львівських тюрем як на екскурсію, показували розстріляних полонених солдатів вермахту і люфтваффе. Це побачили сотні тисяч німців у кінохроніці, читали в газетах і журналах. У дикій безбожній Росії, упевнилися німці, людське життя не має вартості. Панує тут державне беззаконня, терор і людожерська логіка. Виходить, мають рацію пропагандисти доктора Геббельса: Росію населяють расово неповноцінні підлюдки, стадне бидло, з яким можна безкарно робити що завгодно. Саме у Львові геноцидники з ґестапо отримали від енкаведистів першовзір на масові вбивства без суду і слідства. Збереглася фотографія такого змісту: чини сатанинського ґестапо оглядають у Бригідках трупи помордованих сталінськими енкаведистами людей. Рівно через три місяці Після мордів на Лонцького, в Бриґідках, на Замарстирнівській, в Бабиному Яру гестапівці розстріляли перших 70 тисяч жертв. А далі пішло…

26

На час вибуху німецько-радянської війни в Галичині, попри два роки тотального енкаведистського терору, все ж таки уціліли дві могутні українські організовані сили: Греко-католицька Церква і Організація Українських Націоналістів. З калейдоскопу бурхливих подій перших днів німецької окупації сильне враження справило на галичан проголошення незалежності України. Акт цей мав вагоме значення для подальшого розвитку подій. У тексті проголошення було сказано, що «волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».

Для львів'ян програма і діяльність ОУН, а також особа крайового провідника Степана Бандери були достатньо знані. Саме у Львові у 1936 році у Бриґідках відбувався голосний політичний процес над крайовою екзекутивою (виконавчим комітетом) ОУН. Тоді польський суд засудив С. Бандеру до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. Про ОУН відомо було, що це не політична партія у традиційному розумінні, а таємна, підпільна революційна українська організація, побудована на суворій військовій дисципліні, Перша заповідь для членів ОУН голосила: «Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або загинеш у боротьбі за неї». Складалася організація здебільшого з патріотичної молоді. Широко розгалужена мережа ОУН покривала Галичину і Волинь, частково Буковину і Закарпаття. Наприкінці тридцятих років організація ОУН зробилася пружною, динамічною політичною силою, з якою мусило рахуватися усе західноукраїнське суспільство та спецслужби окупантів, зокрема польська «Дефензива» та НКВД.

Проголошення відновлення незалежності відбулося у скромних умовах, у невеличкому приміщенні «Просвіти» на львівському Ринку, під вечір 30 червня. Загал львів'ян дізнався про цю подію лише на другий день. З подиву гідною оперативністю львівські рабини того ж дня, 30 червня, зустрілися з митрополитом Андреєм Шептицьким і повідомили, що євреї Львова підтримують проголошення Української держави та сподіваються, що Українська держава захистить своїх громадян від будь-яких переслідувань. Митрополит Греко-католицької церкви запевнив рабинів, що державна влада не допустить антиєврейських ексцесів, що український уряд дбатиме про добро всіх замешкуючих край громадян, без різниці віросповідання, національності і соціального стану. Отож, проголошення в 1941 році незалежності України зовсім не злякало галицьких євреїв. Навпаки, євреї вбачали в Акті незалежності сприятливий для себе поворот подій.

Наша гостинна оселя у перших днях липня перетворилася на гучний дискусійний клуб. Сусіди-євреї горнулися до нас, щоб щось дізнатися про наміри нового уряду і розважити тему українсько-єврейських взаємин. Мусьо Штарк, який досі любив погомоніти з моїм татом як з представником робітничого класу, тепер став розмовляти з ним як з представником українства. Ще з австрійських часів українські політичні лідери Галичини дивилися на євреїв як на потенційних союзників. Вони намагалися залучити, їх на свій бік до спільної боротьби за демократичні права, за національну справедливість. Відомий епізод, коли голова українського парламентського клубу Юліян Романчук виступив з вимогою реформувати виборчу систему і утворити єврейську курію. Тобто перейти в Австрії від визнання євреїв окремою релігійною спільнотою до визнання євреїв окремою нацією. На парламентських виборах 1907 року єврейських кандидатів підтримали українські селяни. У висліді за допомогою українських голосів перемогли чотири сіоністські посли і створили свою репрезентацію.

Українські політичні кола Галичини постійно ставилися до євреїв з винятковим розумінням. Не було жодної української політичної партії, яка б проповідувала антисемітизм, у тому числі й ОУН. Не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського суспільства прагнули налагодити українсько-єврейські відносини на основі плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть українському відродженню.