Мартiв хлiб

— ААП-АААП-ААААПП-АПЧХХХХИ!

Аж виляски пішли по всіх довколишніх арках. І коли відлуння та свист ущухли, Март вирішує, що, можливо, сам бог пальчиком полоскотав майстра і той розічхався саме тієї миті, щоб утримати аптекарчука від одвертості. Март деякий час німує поруч майстра, згодом наспівує:

Ну, ось на цьому в нашій історії можна б сказати: «Кінець діло хвалить», якби цікавість не спонукала нас усе-таки поглянути, який вигляд має ратушна аптека зовні і всередині через два тижні чи, радше, два місяці.

Для покупців у передній стіні аптеки вже не одне віконечко, а двоє. І Марта, який мружився на осонні, в них не видно. Біля старого вікна порається майстер Йоган, причому помітно, як сині прожилки на його м’ясистому носі потьмяніли, а червоні — зблякли. І поратися йому там, біля віконечка, немає особливої потреби. Хіба що продати якомусь спраглому магістратському ландскнехтові чару кларету чи накапати шевчукові з пляшечки ковток сечі чорної кішки — од кашлю, чи купити в селюка, який приїхав на базар, повен берестяний козубець ялівцевих ягід. Чи ж багато тих недужих і раніше приходило до майстра Иогана? А тепер і говорити нічого.

Поряд із старим вікном у стіні прорубано ще одне, біля якого метушиться новий аптекарчук, найнятий нещодавно Мартом. До речі, на перший погляд з лиця він вельми схожий на Марта, підстрижений під макітру чуб, веснянкуватий ніс. Тільки очі в нього, коли поглянути зблизька, не такі зелені, а обличчя, мабуть, плескуватіше. Одначе перед віконцем товпиться понад дві дюжини завзятих покупців, і він раз по раз простягає їм — шурх-шурх — сірі й білі, жовті й рожеві мартові хлібинки, а одержує — дзінь-дзень — шилінги…

І, штовхаючись, покупці гомонять:

— Такої солоднечі немає ніде в світі…

— На Мартів день [18] треба припасти мартового хліба.

— Мені жінка сказала, щоб і додому не потикався без нього…

— Треба поспішати, бо сьогодні повен корабель одіслали в Ригу чи в Турку, чи деінде, а мигдалеве борошно нібито в них уже кінчається…

Та коли з цікавості або заради ласощів поторгати дзвіночок біля аптечних дверей і ввійти до приміщення, відразу ж видно, що тут за цей час трапилося.

За наказом магістрату майстер Йоган поступився як половиною аптеки, так і лабораторії, які стали робочою кімнатою для виготовлення мартового хліба. Тут із полиць прибрано скляний та глиняний посуд і всуціль заставлено хлібинками найрізноманітніших розмірів та кольорів: сірих і тугих, як овечий сир, жовтих і довгастих, наче формований віск у діжечках, рожевих і плескатих, мов обідрана шинка. На деяких витиснені навіть листки конюшини і трояндові пуп’янки або міський герб із хрестом — це за допомогою формочок із каменю й срібла, які Март замовляв для свого товару і встиг отримати у майстрів. І його самого, радісного, видно з дверей лабораторії — рукава закасані, по обличчю котиться піт; він наставляє трьох помічників, які у великих кам’яних ночвах змішують дорогі складники мартового хліба. А довкола хмара таких солодких пахощів, що якби хто згори, із запліснявілого склепіння, сипнув рожевих шипшинових пелюсток, навряд чи вони полетіли б на підлогу, а, напевне, зависли б на духмяних випарах мигдалю і трояндової води…

Та Март угрівся ще й тому, що він тільки-но повернувся з гавані, звідки сьогодні відплив у Ригу чи Кенігсберг перший корабель із мартовим хлібом. Корабель мартового хліба, як гомонить усе місто. Як Март примусив говорити все місто. Певна річ, корабель мартового хліба не треба сприймати слово в слово цілком… Хоч так і є, але все ж не з повною поклажею… Тому що на старе незугарне корито повантажили двісті шиффунтів ворвані та чверть шиффунта мартового хліба…

«Це правда, так воно і є, — думає Март, — адже, приміром, як для ковбаси із пташиних язичків беруть одного коня і один пташиний язичок… І ще багато-багато речей, — обмізковує Март, — робиться таким же чином: називаємо їх за кращою часткою, дарма, що вона порівняно з тією гіршою он яка дрібненька. Так і з таллінським кораблем мартового хліба… Допоміг би йому господь дістатися на місце і разом із ворванню інших купців продати за красну ціну й мої солодощі. Не морочитимуся, як його називати, — мартово-хлібним, чи то пак ворванськнм, не думатиму над цим і край. Краще хай над цим сушить голову єпископ Хенрікус чи його християнська парафія…»

Тільки-но Март, усміхаючись, додумує до кінця так безсоромно про єпископа, як із площі, що перед аптекою, долинають вигуки і крики:

— Дорогу, дорогу! Пропустіть його світлість!

Дзвінок біля дверей калатає-вітає, й аптеку вмить заповнює гурт вельми поважних осіб. Таких, перед якими майстер Иоган, котрий вовтузиться у передпокої біля віконця, зриває берета раніше, ніж починає бити поклони… Так, іноді трапляється, як латиною говорять. Lupus in fabula, себто про вовка помовка, а він навстріч. Адже про єпископа Хенрікуса Март саме думав — і от уже його превелебність стоїть в аптеці попереду всіх гостей. Рясна біла сутана поверх могутнього черева ненажери, триповерхове підборіддя, вдоволена посмішка; обіруч нього п’ятеро-шестеро каноніків десь такої ж вгодованості, а трохи позаду — чимало місцевих панків і паній. Серед останніх, між іншим, Март угледів і Матильду. А от старих Калле чомусь немає.

— Хо-хо-хо-хоо, — регоче єпископ і втягує носом повітря, — у вас же й пахне, наче сюди прнтягли всі весни трояндового саду, все миро [19] і ладан кафедрального собору [20]… Свята правда! Я бажаю сам скуштувати вашого дива! Тому що нинішні міські купці такі неуважні до свого єпископа (при цьому високий церковний сан кидає на купців ^га їхніх дружин такий шельмуватий і водночас задерикуватий погляд, що має означати: ви розумієте, хоч я вас і звинувачую, але надто серйозно сприймати це не варто, адже ми одним миром мазані), такі неотеси, що я, їхній духовний отець, тільки чував: магістрат уже кілька разів на бенкетах ласував цим дивом, і в радників за домашнім столом теж їдять, а єпископ, окрім чуток, усе ще нічого не відає. Мартінусе, ти, подейкують, майстер своєї справи, тож дай мені добрячий кусень!

Март у такому випадку не скнарує. Негайно підносить єпископові шматок завбільшки з поросячий окіст:

— Ласкаво прошу, пане єпископе, нашому виробу цс така честь!

І його превелебність призволяється — тобто умінає, аж за вухами лящить. Скільки рот дозволяє, вгризається зубами, прицмокує язиком і все облизує товстелезні губи, насолоджуючись смакотою.

— О-о-о!.. — вигукує єпископ, коли фунтова пайка мартового хліба вже зникла між його широченними зубами, — о-о-о-о!.. Адже це сазиз цілком extraordinarius… І ти, син нічного сторожа оселедні, вмієш готувати такі ласощі? І ви робите це в товаристві якихось човнярів і машталірів? Неймовірно! І називаєте мартовим хлібом? Від твого імені? Ні, ні, ні, ні! Я вам забороняю це — називати отак. У страви, яку споживає єпископ та його каноніки, — він обертається до своєї свити, — куштуйте, куштуйте, — у такого наїдку, особливо якщо його походження вельми сумнівне, повинна бути назва витонченіша й неодмінно латиною. Не мартів хліб. А martipanis. Мартіпаніс, який в усьому світі, наскільки я правильно розумію вимову латинською мовою, називатимуть марципаном. І ти, Мартінусе, не засмучуйся: при бажанні твої нащадки у цій назві віднайдуть ім’я свого діда. Звісно, коли схочуть. А зараз, — він знову жує кусень марципана і, не проковтнувши, каже: — Зараз я хочу тобі, Мартінусе, за пречудове відкриття належно віддячити. Так, так. Прохай, що хочеш. Одначе, пам’ятай: я не король, у якого в казках за такої нагоди прохають півкороліиства або руки королівни. Хо-хо-хо-хо! Тому що пів-єпископства без папського дозволу я тобі подарувати не зможу, а доньки в мене немає. Отже, прохай у мене щось розумне, що відповідало б моєму сану.