Мартiв хлiб

КНН-КННН-КНННН-ПЧХХХХХИ!

Буцімто підземному богові Вулкану в льосі лабораторії залетів у ніс волохатий джміль.

— Мнямм? — питає майстер трохи перегодом із горщика. — А понад столом добряче війнуло?

І про всяк випадок Март прибріхує:

— Ледь-ледь. Зо два грани гадючих язичків усе-таки підхопило. Так що нехай майстер насуне горщик глибше і сяде трохи далі.

Майстер одсуває ослінчик від змішувального столу, і Март тицяє йому в руки рахівницю. Аби він мав змогу точно контролювати кількість речовин для мітридатсіуму. Як і повинен господар…

І господар каже:

— Мняммм. Тепер візьми унцію порошку ластів’ячого гнізда.

Та учень думає:

І третій синій камінець і в майстра, і в учня долучається, клацнувши, до двох на рахівницях. І згодом четвертий, і п’ятий, і так далі.

Майстер каже:

— Тепер поклади спорошкованого ладану два грани.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе дві ложки сиропу-медвяну. Майстер каже:

— А тепер поклади три наші лоти мелених рубінів.

Март каже:

— Слухаюсь. — І кладе три грани сушеного розмарину. Майстер каже:

— А тепер — три грани муміфікованої тхорики.

Март каже:

— Слухаюсь, слухаюсь. — І додає півфунта цукру білого, мов сніжини.

Майстер каже:

— А тепер влий гіркого полинового настою.

Март каже:

— Слухаюсь. — І поливає все трояндовою водою, водою, водою.

І в тому ж дусі далі й далі.

Як бачимо, Март обирає все за сеоїм уподобанням, як майстер своєї справи. Часом, проте, він дещо докладає зара-ди рими, але при цьому, боронь боже, не забуває про смак. А таке можна сказати лише про великого майстра.

Та ось у повному розпалі ранок. На ратушній вежі дев’ять разів сурмлять сурмачі. Не забарився й полудень — сурми грають дванадцять разів. І на цю пору в обох аптекарів на рахівницях ліворуч вишикувались по п’ятдесят чотири синіх крем’яшки, а сам мітридатсіум уже загорнутий у білу лляну хустку.

— Ніби сірий трифунтовий буханець, — мовить Март.

— Ніби сіра трифунтова мокриця — сьогодні вона чомусь світліша, ніж має бути, — каже майстер Йоган, вивільнивши нарешті з горщика спітнілу голову.

Майстер витирає ганчіркою сажу з долонь, тикає синьо-червоного, з прожиллями носа до мітридатсіуму і з шипінням вдихає:

— Не розумію через цей, як ти бачиш, легкий нежить, чи правильно приготовано, тобто чи має він належний бридкий запах.

Март нахиляє свого веснянкуватого й кирпатого носика до мітридатсіуму й теж нюхає:

— Запах точнісінько такий, як треба.

І ось вони йдуть. Майстер Йоган, шморгаючи носом, попереду, а Март з мітридатсіумом у хустині — слідом. І майстер чхає:

АА-ААА-АПЧХХХИ!

Можливо, не так несамовито, як уранці, йдучи до пана Калле, одначе ясно-сірі й білі шерехаті мури, осяяні полудневим сонцем, відлунюють: АА-ААА. І разом із ПЧХХХИ облітає жовте й іржаво-червоне осіннє листя й кружеляє вгорі над гребенями дахів у небі й навколо зелених мідних і сірих свинцевих веж. І перехожі (пани й господарки, тата й мами, ченці й черниці, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, торговці, ремісники, ловеласи, робочий люд, балаганники, знахарі, штукарі та жебраки) сплескують у долоні:

— Ой-йо-йой, і майстер йоган десь підхопив нежить!

Майстер і Март підійшли до радникового будинку саме тоді, коли його слуга Юрген змітав на вулиці з бруківки скалки шибок і череп’я.

— Ось і маєш, ось і маєш. Остання миска в цьому домі вилетіла у вікно. Добре, хоч пощастило мені вберегти голову.

І господиня Калле теж вельми гаряче зустрічає їх на порозі:

— Так, так! Слава богу, що нарешті ви… Радникові все гірше! Ваш мітридатсіум конче-конче потрібен!

І Март думає:

«Ото буде, якщо наш мітридатсіум взагалі не допоможе Тому що я в його рецепті, кхм, окремі складники, як кажуть, замінив деякими іншими…»

Вже з порогу вони помічають, що пан Калле набагато похмуріший, ніж уранці. І коли Март поглядає на радника з-за майстрової спини, то йому видається, що аптекар про всяк випадок втягує голову межи плечі. Радниця гамірно веде їх до постелі хворого, а майстер кланяється, наражаючись лобом на бильце ліжка, і промовляє:

— Мій повелителю і доброзичливцю — АА-АААПЧХХХИ! — царський мітридатсіум готовий. Мням. Я не пошкодував ні праці, ні витрат. Шість лотів рубінів і сім лотів сапфірів, необхідних для приготування цих ліків, я розтовк власноручно. Вже не кажучи про інші медикаменти найвищих гатунків. Таких, як попіл шерсті однорога та краплі драконового поту et cetera. Отож якщо мій повелитель і доброзичливець, вживши ці ліки, своїм величним розумом осягне ці надзвичайно рідкісні речовини, котрі заради їхньої найдійовішої цілющої сили вкладені в них, то зовсім не обов’язково, щоб на смак мітридатсіум видався моєму повелителеві найкращим. Мням. Я сказав би навіть більше. Але не скажу. Проте стверджую: тим універсальніший його лікувальний вплив!

А Март обмізковує це славослів’я:

«Якби тільки майстер, дідько б його побрав, не базікав зайвого! Бо коли я пригадую, з чого наш мітридатсіум, боюся, що радник може визнати його цілком не придатним для лікування…»

Але Март недовго потерпав з приводу цього: на верхнім поверсі радникового будинку Матильда почула про появу аптекарів і мерщій майнула до східців. І, перш ніж вийняти з хустки мітридатсіум, Март дістає з її складок осінню ясно-рожеву гвоздику (щойно потайки зірвану в садку, що за аптекою) і блискавично кидає її на сходи так, що не помічає жодна душа. Окрім юнки Матильди, звісно, яка вмить підіймає квітку і з таким личком нюхає її, мов у неї просто-таки небесні й дивовижні пахощі.

Від такої уваги Март з голови до п’ят сповнюється вогненної сміливості й виймає мітридатсіум із хустки. Радник мовить:

— Таріль!

Покликаний господинею Юрген подає майстрові срібну тацю, на блискучому дні якої зображено рицарський турнір, і майстер обережно кладе мітридатсіум так, що рицарі й коні, мечі й шоломи зникають під трифунтовим буханцем (чи, коли зволите, — під трифунтовою мокрицею). Радник мовить:

— Ніж!

І Юрген подає йому лезо з кістяною колодочкою.

«Ніж зі слоновою ручкою», — думає Март, і серце його тьохкає. Він не може збагнути, чому — чи від того, що панночка Матильда саме спускається сходинками і стає поруч нього так близько, що якби Март витягнув трохи вбік черевик із пташиним дзьобом, то міг би клюнути ним краєчок Матильдиної спідниці, — чи його серце стрепенулося від цього проклятущого слова слонна, яке пригадалось аптекарчукові через мітридатсіум…

— Гмм, гмм, — подає голос радник, схиляється напівсидячи на подушки, ставить тацю з мітридатсіумом собі на черево і розтинає буханець впоперек навпіл. — Мартінусе, наскільки я пригадую, йди-но сюди.

Март прямує до радникового ложа. Ступає майже задки, тому встигає помітити, як мама Калле тримає Матильду ззаду за спідницю, щоб донька, бува, не пішла за ним.

— Ну, — буркотить радник, — видно, нам судилось оцю галушку проковтнутії.

Його щоки надуваються, мов у шкіпера корабля, на борту якого стирчать гармати, і той має гахнути по значно сильніших морських піратах, — що буде, те буде, — і який чекає, коли гармаш ткне смолоскип у порох — так, щоб гримнуло застрашливо й негайно зчинилася б люта січа. Але гармаш (як ми вже знаємо) вдатний не лише до гармат, а й до інших вибриків. Із усім впорується. Він одразу хапає півбуханця мітрндатсіуму й щосили вгризається в нього зубами. Те саме, хоч і з бридливим дрожем, негайно чинить радник Калле.