Мартiв хлiб

— Змішаємо і цю шавлієву мазь, — каже Март, — і приготуємо кларет, і потовчемо рубіни. А зараз хай майстер дозволить мені швиденько нанизати ще триста жаб’ячих лапок. Треба це діло довести до пуття.

— Мнямнямням, — мнямкає майстер Йоган, — а скільки вже на мотузці?

— Триста.

— Мнямням. Давай хутчіш.

І Март нанизує жаб’ячі лапки — хап-шморг! хап-шморг! І майстер записує страшенно скрипучим гусячим пером до аптекарського меморіалу: «Anno Domini MCDCLI. Sept. XXI DC pediculi ranularum», що означає: «Божого року 1441, 21 вересня. Шістсот жаб’ячих лапок».

Невпокійлива вереснева бджола, яку принадили до аптеки всілякі дивовижні пахощі й мальовані гірлянди квітів на стелі, облітала їх і тепер невдоволено дзижчить над полицею, де горщики з ганусом та корицею, цукатами й імбиром, усе припадає до щільних кришок.

Цієї миті перед аптекою хтось квапливо прочовгав — ніби в людини не було часу як слід узутися. Та ось кроки вже на сходах, і дзвіночок обзивається срібноголосо — дзінь-дзень — добрий день!

І захеканий клієнт увалюється в аптеку.

Майстер Иоган одразу ж упізнає прибулого, як і Март. Бо навіть у такому неймовірно великому місті, як Таллін, де приблизно сім тисяч мешканців, радникових слуг знають у лице скрізь, не кажучи про аптеку, котра до того ж служить ще й лікарнею. Бо справжнього лікаря в цьому неймовірно великому місті божого 1441 року ще немає. Тож майстер Йоган запитує:

— Ну-ну-ну-ну що? Чим це Юрген такий стривожений, що аж засапався? Чи не скоїлося чого з радником Калле?

— Суща правда — саме з ним! — зітхає Юрген. На його тюленячому виду застиг переляк. — Ще з учорашнього вечора мучиться. У радника болить живіт, судомить крижі. Все тіло ниє. І що найжахливіше — жовч ударила йому в голову! Атож, так і є, бо все гарикає, бурчить, сипле прокляття і, лежачи в ліжку, жбурляє усе, що трапиться під руку, — миски і пивні кухлі, бревіари [7] й свічники — домочадцям у голову. Звісно ж, не господині й панночці, а мені, покоївкам, двірникові…

— А ми ж тут до чого? — цікавиться майстер Йоган, удаючи недотепу. Принаймні Мартові давно все ясно. Певне ж, і майстрові, але той чомусь вдає, що не зрозумів чи не розчув.

— Ви? — скрикує Юрген і на мить забуває закрити рота. — А до кого ж тоді звертатися, господе праведний? Пан Калле послав мене по вас! Щоб ви негайно йшли і визначили, яка в нього хвороба. І що за ліки йому треба, і щоб ви їх приготували.

— Он воно що, — промовляє майстер Йоган, буцім шкодуючи, що заважають його серйозному заняттю. — Мнямнямня-мням. Мусимо в ім’я християнської любові до ближнього полишити свою роботу незавершеною. Хоч це може завдати нам відчутних збитків. Нехай Юрген пометикує лишень: ми змушені в своїй робітні, чи то пак лабораторії, кинути недотовченими рубіни. І хоч Юрген вельми настирливо квапить нас до радника, треба було б зібрати рубіновий порошок м’якесенькою пір’їнкою, але на це піде чимало часу. Отож неймовірно дорогий порошок зостанеться в ступці напризволяще. А що, як війне протяг і видме в димар весь коштовний рубіновий порошок — що тоді? Тоді доведеться туди ж у димар, списати таку суму, що боронь боже! А хто в такому випадку відшкодує збитки? Га? Та хай уже. В ім’я християнської любові до ближнього. Сподіваймося на господа — може, на цей час він приспить вітрисько. А зараз Юргенові не завадило б скропити свій поспіх-переляк ковтком кларету. Чи не так?

І вже майстер Йоган з булькотом наливає із зеленої карафки повну свинцеву чару, а Юргенові лоскоче в носі під духмяного — гвоздика! мускат! — знаменитого трунку ратушної аптеки, виготовленого спеціально для шинку гільдії. Він одним духом спорожняє чару й каже, прицмокуючи:

— Оце пішло мені, їй-бо, немов ковток джерельної водиці вкрай загнаному псові. До вашого кларету, майстре Йоган і близько не можуть підступитись оті корчмарські пійла. Ваша марка в порівнянні з ними всіма — наче вино самого спасителя проти браги поганського люду!

Але майстер каже:

— Мартінусе, бери наші інструменти, й поспішаймо!

І вони простують. Попереду майстер Йоган із синьо-червоним жилкуватим носом, осідланим колесами окулярів завтовшки з гусінь, слідом — Март зі скринькою через плече, а за ними човгає тюленевидий Юрген. І тому, що пан аптекар негайно пішов з ним, а це хоч якоюсь мірою порятує голівоньку його від радникових пивних кухлів та свічників — від усього цього і особливо після чари кларету Юргенові так хороше, що він од щирого серця хоче трохи полестити майстрові Йогану.

— Послухайте, шановний майстре, — каже він, хекаючи, бо насилу встигає за своїми супутниками, — як у тій гарній пісні, що в місті склали, вихваляють ваші ліки. От чи я правильно пам’ятаю:

— Адже так, га?

— Авжеж, авжеж, — охоче згоджується майстер Йоган і навіть люб’язно підспівує Юргенові:

— А далі отак, — не вгаває Юрген і голосно співає:

І майстер Йоган поважно басить:

Але в ту мить, коли майстер проспівав «не-жи-ті-дих-пе-ре-й…» і почав тягти «ми-и», він заплющується й роззявляє рота — ніби хоче закричати, але вичікує, поки йому дозволять. Він закидає голову — мабуть, дістає дозвіл і закінчує, але не «ми-и», а зовсім інше — «аааа-аа-апчхххи!»

АПЧХХХХИ!

Так, що красиві у вранішньому сонці піщаного кольору білі і ясно-сірі шерехаті мури відлунюють: аа-аа-аа! Так, що жовте й іржаво-червоне листя перелітає через гребені дахів — пчхи-ии! — і кружеляє навколо зелених — мідних — і сірих — свинцевих веж. Од такого чхання перехожі сахаються вбік і гомонять:

— Ой-ой-ой-ой! І майстер Йоган десь підхопив нежить!

Але майстер витирає носа тильним боком руки, бо в нього й справді жахливий нежить (а носовиками навіть аптекарі стали користуватися лише через століття), і обертається до Юргена з вельми кислою міною:

— Годі! Став чіп!

Юрген уже за мить до цього передчував: тут ніби щось пішло навперекіс, але не може збагнути, що саме. І все-таки з переляку прикушує язика. Так вони й простують через ранкове місто. Повз високі стіни, вузькі вікна, дугасті, як брови, двері, вапнякові сходи і візерунчасті герби. Над шпилями церков — синя безодня неба. Внизу, в радісних ранкових калюжах — серед кінського гною, бруківки й сміття, — сині клаптики неба.

А ранок такий чудовий і ясний, що в Марта виникає непоборна спокуса, страшенна спокуса взнати, витримає майстер чи ні, якщо проспівати популярну пісеньку про їхні ліки до кінця… І він починає мугикати:

І тому, що у відповідь на ці сумнівні рядки майстер лише гучно шморгає носом, Марта вже ніщо не тривожить, і він виводить на повний голос:

А втім, про їхні ліки — ядучі й гіркі, смердючі й нудотні, слизясті й терпкі, що аж у роті дерев’яніє, — Март міг би дещо розповісти. Навіть більше, ніж усі хворі, виліковані майстром Йоганом. Бо хоч і випало вживати чимало ліків, вони ковтали щось одне, друге чи третє, а Март чисто з цікавості бог тому свідок! — лизькав усі ці ящерині язички, порох мумії і навіть перепалений собачий кал. Хоча тільки ледь-ледь-ледь крапелиночку. Які ж вони на смак? І тому він з такою втіхою горлає: