Чортiв млин. Казки народiв свiту

СОЛДАТ І СМЕРТЬ

Українська народна казка

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, той і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Вийняв копійку і оддав.

Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав другу копійку.

Під вечір вже ще три старці просять:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав і третю копійку.

Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Скинув шинелю й оддав.

— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три прохання.

—А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю то, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: хоч я про що подумаю, а воно в торбі.

— Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — Подивлюсь, чи не збрехали?» Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.

Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е-е, — каже, — і це добре.

Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню поклав, вона сама й загасла.

Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув горбинку та:

— А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.

— Як виженеш, — відповідає купець, — я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

Чого ти? — питає солдат.

— Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

— А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:

— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.

Пустив його солдат.

От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:

— Покладіть зі мною неодмінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.

— Що, — питає, — горілка є?

— Є.

— Тютюн є?

— Є.

— Огонь є?

— Є.

— От рай, так рай!

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачить солдата, як заголосить:

— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

— А, в похід, в похід!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й зачинились там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

— Бабусю, чуєш? Ти це куди?

— До Бога, служивий.

— По що?

— Та спитати, що мені на землі робити.

— Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

— Прийшла, — каже, — смерть, питає, що їй на землі робити.

— Хай, — каже Бог, — морить найстаріших людей три роки.

От він вертається та й згадав:

«А там же є у мене брати, вона і їх умертвить».

Виходить та й каже:

— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде до Бога.

— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.

Приходить до Бога.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити.

— Скажеш, щоб три роки мертвила людей середнього віку.

Він і роздумавсь:

«Авжеж, у мене там, може, племінники є».

Вийшов та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла лише середні дубки.

— Спасибі, служивий, — та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.

— Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити?

— Хай, — каже, — мертвить маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й поскаржилась, за що її Бог голодом карає.

— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

— Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

— А в торбинку!

Смерть у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

________________

ПРО КОЗУ, ЧАРІВНЕ СВИСТАЛО І ЧУДОДІЙНИЙ МАКОГІН

Українська народна казка

Гуцул Дументій ніколи не ходив на ярмарок, не мав що продавати і не мав за що купувати. Жив собі в горах і часто думав із заздрістю про тих, хто щотижня їхав із чимось до міста.

Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так годувала, що за рік з пацяти виросла велика льоха.

«Ото аж тепер я піду на ярмарок так, як усі порядні ґазди», — думав з насолодою Дументій.

Нарешті настав довгожданний день. Дументій прив’язав мотузку до задньої ноги льохи.

— Дивись, аби тебе не обдурили. Лічи гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія аж за село.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що з міста, аби я їх не обдурив, — відповів чоловік згорда.

Про Дументієву льоху вже знали три купці-шахраї, які скуповували в людей худобу, а потім її перепродували іншим. Вони порадилися, як мають ошукати Дументія, і чекали з нетерпінням, щоб вивів льоху з села.

Купці-шахраї стояли на чималій відстані один від одного.

Коли Дументій підійшов до першого, той спитав:

— Що, вуйку, на ярмарок гоните козу?

— Агій на твоє лице! Це ж тобі не коза, а льоха, дурню... — відтяв йому попри саму шкіру Дументій.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав льоху далі. Підійшов до другого купця. Той вигукнув на всю горлянку: